Міжнародна фінансова система

Зовнішня заборгованість — це сума фінансових зобов'язань країни іноземним кредиторам, що підлягає погашенню в обумовлені терміни. Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що розвиваються, і переросла нині в проблему кризи заборгованості.

Криза заборгованості зумовлена, на перший погляд, рухом пози­кового капіталу, кредитних коштів, що видавалися промислово роз­виненими країнами молодим державам. Насправді її причини знач­но глибші. Вони охоплюють усю систему відносин господарського спілкування між партнерами з приводу руху капіталів, товарів і по­слуг. Тому за своєю політико-економічною природою криза заборго­ваності має трактуватися не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинених країн з молодими державами, а як найбільш узагальнюючий прояв кризи всієї системи світогосподарських відносин між ними. І якщо це так, то і вихід з неї в рамках існуючої системи нерівноправних відносин неможливий. Отже, ситуація по­требує докорінної зміни цих відносин, їх перебудови на справедливій демократичній основі, встановлення нового міжнародного економіч­ного порядку.

Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються на кінець 90-х років перевищив 2 трлн. дол. США. Проте тягар за­боргованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів з його погашення, їх відношенням до валового національного продукту й експорту.

Погіршення умов кредитування молодих держав останніми де­сятиріччями супроводжувалося більш швидкими темпами збільшен­ня виплат з обслуговування боргу, особливо процентів, ніж зростан­ня самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скорочен­ням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій ТНК не дала змоги країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість. Проблема зовнішнього боргу переросла в кризу за­боргованості.

Зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, становила млрд. дол. США: 1955 р. — 37,1 млрд. дол. США; 1965 р. -- 72,9; 1975 р. — 335,0; 1985 p.— 1186; 1990 p. — 1500,0; 1995 p. — 2000,0 млрд. дол. США.

З кожним роком молоді держави змушені витрачати все більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу й оплату процентів, що істотно обмежує можливості імпорту необхід­ного цим країнам виробничого устаткування та технології і нега­тивно позначається на перспективах їх економічного розвитку. Так, якщо в 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодуван­ня боргів і сплату процентів 13 % своїх експортних надходжень, то з 1986 р. — понад 30 %, що значно перевищує критичну межу 25 %. У Латинській Америці та Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 %.

У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть пере­вищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує економічний розвиток молодих держав, а й практично не дає змоги підтримувати навіть той злиденний рівень споживання в багатьох із них, якого було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвива­ються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть на десятиріччя назад.

Країни, що розвиваються, економічно не спроможні сплатити ве­личезні борги і проценти за ними. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, бо може викликати ланцюгову реакцію банкрутств, практичний розвал усієї фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл вживати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин із країнами, що розви­ваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і разом із тим кардинальних політичних рішень, які б враховували інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогосподарських зв'язків.

Термін "криза заборгованості" цілком придатний і для характе­ристики стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Євро­пи, передусім Польщі. Так, протягом 1971—1987 pp. ця країна, отри­мавши кредитів на загальну суму 47 млрд. дол. США, виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. дол. і зали­шалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки "подарували" їй значні суми боргу, що привело до суттєвого зменшення загальної зовнішньої заборгованості. Так, за деякими розрахунками, зовнішній борг Польщі на початок 1992 р. становив лише 23 млрд. дол. США.

Країни з розвиненою ринковою економікою також мають зовнішні борги (а деякі й досить значні), проте у зв'язку з їх відносною еконо­мічною стабільністю зовнішня заборгованість не набула тієї гостро­ти, як для країн, що розвиваються, та держав Східної Європи.

За даними Міжнародного валютного фонду, валовий (внутрішній та зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинутих країн світу зріс із 40 % розміру сумарного валового внутрішнього продук­ту (ВВП) у 1978 р. до близько 70 % у 1994 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закор­донних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни є водночас найбільшим у світі боржником.

За подібних обставин розвинутим країнам треба було б бити на сполох, однак у жодній з них проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за свої­ми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у високо-розвинутих країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.

У разі, коли економічні умови сприятливі, державний борг здат­ний навіть "працювати" на державу. Наприкінці XIX ст. у Росії за рахунок випуску та розміщення за кордоном державних облігацій, тобто фактично за рахунок зовнішнього боргу, були засновані чис­ленні казенні заводи, збудовані залізниці та інші важливі об'єкти.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж зростає валовий внутрішній продукт, то обслуговування державного боргу може здійснюватися і за рахунок накопичення і споживання, тобто за ра­хунок зниження життєвого рівня населення.

Якщо державний борг зростає в умовах припинення зростання ВВП або його падіння, то наслідки для країни-боржника можуть бути більш негативними. Коли борги накопичуються з року в рік, то це може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і навіть поставити на порядок денний питання про майбутню економічну незалежність та втрату політичних позицій у світовому співтоваристві.

Досить неоднозначна ситуація із зовнішньою заборгованістю скла­лася на сьогодні в Україні, державний борг якої іноземним кредито­рам на кінець 2000 р. становив 10,324 млрд дол. США, з яких май­же 4,288 млрд. дол., тобто 41,5 %, становила заборгованість перед міжнародними фінансовими інституціями.

Міжнародна платоспроможність України характеризується кількома макроекономічними показниками, серед яких обсяг дер­жавного боргу, співвідношення між внутрішньою і зовнішньою його складовими, експортний потенціал економіки, стан платіжного ба­лансу та забезпечення зовнішнього боргу валовими валютними ре­зервами НБУ.

Як видно з діаграми, загальний державний борг України з 1992 р. поступово зростав (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Динаміка державного боргу України

Це обумовлювалося різними чинниками, у тому числі дефіцитніс­тю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залуче­них кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом (у першу чергу — стосовно запозичень, отриманих під державні га­рантії), несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 р. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 pp. стабілізувало ситуацію. Так, у 2000 р. загальна сума державного зовнішнього боргу зменшилася на 2,113 млрд. дол. Але основні причини та джерела дефіциту, насамперед незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишилися. Це може у перспективі призвести до подальшого зростання державного боргу. Разом з тим рівень державного боргу України не є критич­ним. Згідно з міжнародними стандартами (наприклад, Маастрихт­ською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60 % від ВВП.

Щодо управління державним зовнішнім боргом, то суттєвою проблемою тут є високий рівень валютного ризику, що обумовлено значною питомою вагою зовнішнього боргу в загальній заборгова­ності держави (70 %). Залежно від ситуації на внутрішньому і міжна­родному фінансових ринках слід використовувати можливості вива­женого трансформування зовнішнього боргу у внутрішній, що у свою чергу вимагає від уряду та НБУ вжиття ефективних заходів щодо радикального удосконалення внутрішнього фінансового ринку. Це можливе лише за належної ліквідності державних цінних паперів та високого рівня їхньої капіталізації.

У системі управління платоспроможністю України за умов фінан­сової кризи важливу роль відіграє лімітування зовнішнього запози­чення. Цей механізм теж має бути повністю прозорим — від стадії розгляду доцільності запозичення до остаточного боргу.

Зміцнення платоспроможності України лежить у площині за­гального прискорення соціально-економічного розвитку, ефективні­шого використання власних матеріальних і фінансових ресурсів, поглиблення процесів ринкової трансформації економіки, а також її детінізації. Зміцненню фінансових позицій Української держави мають також слугувати легалізація та повернення в Україну вивезе­них коштів, удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, її гео-стратегічна диверсифікація, поліпшення умов міжнародної торгівлі.

Оцінюючи платоспроможність окремих країн, використовують показник норми обслуговування державного боргу (НОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна має виплати­ти іноземним державам за певний період (СП), до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг (СВ):

НОБ = СП :СВ • 100 %.

У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОБ переви­щує 20 % — країна є неплатоспроможною.

Показником оцінки загального стану сукупної платоспромож­ності країн світу або окремого регіону є показник міжнародної ва­лютної ліквідності (МВЛ), який визначається відношенням золо­товалютних резервів центральних банків країн світового співтова­риства (ВР) до загальної суми річного імпорту товарів та послуг (IP):

МВЛ = ВР: IP • 100 %.

Структура міжнародної ліквідності включає в себе такі компонен­ти: офіційні валютні резерви країн; офіційні золоті резерви; резервну позицію в Міжнародному валютному фонді; розрахунки в СДР та євро.

Основну частину міжнародної валютної ліквідності складають офіційні золотовалютні резерви — запаси золота, що належать дер­жаві (у зливках і монетах), та іноземної валюти в центральному бан­ку, інших фінансових органах країни, в міжнародних і регіональних валютно-кредитних і фінансових організаціях, які призначені для міжнародних розрахунків.

До іноземної валюти в даному випадку відносять перш за все вільно конвертовані (оборотні) національні валюти країн, де немає валютних обмежень за поточними операціями платіжного балансу. До категорії "вільно використовуваної" валюти МВФ відносять до­лар СІЛА, німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів. Центральні банки країни мають, як правило, достатню кількість ва­люти іноземних держав для здійснення зовнішньоекономічних роз­рахунків, що носить назву офіційних резервів.

Країни при формуванні своїх офіційних резервів виходять із того, що валюта має бути резервною стосовно національної. Так, оскільки німецька марка вважається резервною одиницею щодо інших євро­пейських валют, то країни Європи, вибираючи резервну валюту, відда­ють перевагу саме німецькій марці. У свою чергу Німеччина, відповід­но, вибирає як резервну валюту долар США. Зі свого боку, США, формуючи валютні резерви, віддають перевагу грошам більш високо­го порядку — золоту, завдяки чому власна питома вага валютної час­тини резервів США менша її золотої складової.

Нині у структурі міжнародної ліквідності зросла частка валют­ного компонента, що відображає закономірну тенденцію в умовах демонетизації золота до заміщення його іншими функціональними формами світових грошей, перш за все національними кредитними грошима.

Резервна позиція в Міжнародному валютному фонді — особлива форма активів, яка означає право країни — члена МВФ автоматично одержувати від Фонду безумовні кредити в іноземній валюті в межах

25 % квоти, а також суми, яку країна раніше надала в борг МВФ. Частка цього компонента в ліквідних резервах незначна і сягає 6 %.

Що стосується структури СДР і євро, то їх питома вага в ліквідних резервах поки що значно менша резервної позиції в МВФ.

Крім власних резервів (безумовна ліквідність), існують запозичені резерви (умовна ліквідність). До складу останньої входять кредити іно­земних центральних і приватних банків, Міжнародного валютного фонду, використання яких пов'язано з виконанням певних вимог кредитора.

Стан міжнародної ліквідності виражається такими показниками:

•    якість резервів, що визначається часткою золота у ліквідних резервах, темпами знецінення резервних валют, динамікою їхнього курсу та попиту на них на світових ринках, зовнішньою заборгованіс­тю країн — емітентів резервної валюти;

•    відповідність обсягу резервів потребам у них, що визначається кількістю ліквідних резервів порівняно з обсягом міжнародних опера­цій певної країни, сальдо платіжного балансу, в тому числі поточного, зовнішнім боргом, рухом короткострокових і довгострокових капіталів.