Міжнародна фінансова система

Тема 10. Моделювання валютних ринків

1. Валютно-фінансова політика

2. Валютні обмеження та валютні ризики

1. Валютно-фінансова політика

Валютне регулювання — одна з форм державного регулюван­ня міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних ба­лансів, зміни струк­тури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ре­сурсів у руках держави.

Системи національного регулювання грошово-валютних відно­син мають дуже давню іс­торію. Воно розпочиналося, як правило, з впровадження заборони вивозу золота з країни. По­ступово це регу­лювання поширилось на інші валютні цінності, у тому числі на платіжні засоби та цінні папери: акції й облігації. З уведенням оборотності валют валютне регулювання в де­яких розвинутих краї­нах було скасоване, в інших — значно послаблене.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов'я­зані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відноси­нами, операціями із золотом та іншими валютними ціннос­тями, та операції, пов'язані з розвит­ком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних ви­плат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою пра­вових норм і засобів. Де­які спеціалісти-правники розглядають цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулюван­ня здійснюється або мініс­терствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Велика Брита­нія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

У системі державного регулювання економічного життя кожної країни виділяють сукуп­ність заходів, які вживаються центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відно­син з метою впли­ву на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку зага­лом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється пере­важно у двох формах: обліковій (дис­контній) та девізній.

Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з ме­тою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умо­вах пасивного пла­тіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив коротко­строкових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на націона­льну ва­люту, таким чином сприяючи підвищенню курсу. Досить неорди­нарним прикладом за­стосування облікової валютної політики на сучасному етапі розвитку грошово-валютних від­носин можуть служи­ти дії Центрального банку Швеції, коли в другій половині 1992 р. виникла паніка на валютних ринках Європи і шведська крона опи­нилася у досить скрутному становищі. Щоб терміново підвищити валютний курс крони, було оголошено рішення Центрального банку про підвищення ставки позикового процента до 75 %, а згодом цю ставку було встановлено на небаченій досі в практиці валютних відно­син позначці в 500 %. До такого неординарного за­ходу Централь­ний банк Швеції вдався, щоб зупинити відплив валюти за кордон. Саме в той час до аналогічних заходів вдався і Центральний банк Норвегії.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до про­тилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стиму­люють відплив іноземного й національного капіталу з метою змен­шення активного платіжного сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, зростає її курс, а курс націо­нальної валюти відповідно падає.

Облікова політика — це традиційний метод регулювання валют­ного курсу. Але в сучас­них умовах ефективність цього методу знач­но зменшилася за рахунок інтенсивних процесів ін­тернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток на­ціональних економік.

Прагнення управляти валютною політикою за допомогою про­центних ставок за надання кредиту, мали місце в розвинутих краї­нах ще наприкінці XIX ст., але досить активно й у широ­ких масштабах почали проводитися у 20—30-х роках XX ст. Після Другої світо­вої війни най­більш широко використовується так званий компенса­ційний принцип облікової політики. Сут­ність цього методу валют­ного регулювання полягає в поєднанні й послідовному використанні двох протилежних типів цієї політики: обмеження кредиту, так зва­ної кредитної рестрикції, або політики "дорогих грошей", а також стимулювання кредиту, так званої кредитної експансії, або політики "дешевих грошей".

Політика кредитної рестрикцїі ("дорогих грошей'') викорис­товується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зро­стання господарської активності. її мета — перешкодити процесові активного використання кредиту господарськими суб'єктами та за­гальмувати проми­словий бум, який часто призводить до "перегріву економіки" і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування будуть спо­нукати до господарської активності, зростання виробництва і залучення іно­земного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає форми ва­лютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внут­рішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної ва­люти, що приводить до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та навпаки, ску­повування іноземної валюти веде до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика справляє тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіж­ного балансу. За наявності таких порушень ак­тивне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валют­них резе­рвів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому валютна інтервенція передбачає наявність у центральних емісійних банках країн, що її проводять, знач­них ва­лютних резервів і можлива тоді, коли неврівноваженість платіжного балансу незначна й характеризується періодичною зміною пасивно­го сальдо на активне. У протилежному разі про­ведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням валютних резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу всере­дині країни.

Прикладом масової валютної інтервенції можуть бути дії уряду СІЛА, спрямовані на під­тримку курсу долара, коли він став стрімко падати після значного зростання у 1980—1985 pp. Так, у вигляді валютної інтервенції для підтримки власної валюти, СІЛА викорис­тали за період з 1987 р. по липень 1989 p., за різними оцінками, понад 140 млрд дол.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на заниже­ному рівні шляхом валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою масо­вого експорту то­варів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів шля­хом застосування спеціаль­них занижених валютних курсів, які відоб­ражають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та по­слуги. При валютному демпінгу експортер, навіть за високого рівня витрат виробництва, реалі­зуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які нижче світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний дем­пінг здійснюється в умовах мно­жинності валютних курсів, при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-еконо­мічні відносини відповід­них країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм певної кра­їни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак зани­ження ва­лютного курсу призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний еконо­мічний ефект, коли на оди­ницю вивезеного за кордон товару країна за рахунок імпорту одержує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цій країні.

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і ме­ншою мірою, ніж це було за часів дії золото­монетного стандарту, але все одно застосовуються в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ поля­гає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в за­конодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіцій­ного курсу ва­люти певної країни щодо золота чи срібла, а після скасування — зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Нині девальвація часто офіційно закріплює фактичне знецінення національної валюти в умовах інфляції або ж виступає вихідним пунктом майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабі­лізації валюти, а лише служить проміжним етапом інфляційних процесів. Після Другої світової війни і до скасування офіційного вмісту золота у валютах (1946—1973 pp.) у світі було проведено понад 500 девальвацій. У періоди глибоких економічних потрясінь здійс­нюються масові девальвації валют, що спостерігалися в 1949 p., наприкінці 60-х — на початку 70-х років. Тому в економічній літера­турі можна зустріти визначення девальвації як відносно тривалого зниження курсу валюти. З початку 80-х років лише в межах ЄС девальвації проводи­лися більше десятка разів, а щодо деяких ва­лют — неодноразово (наприклад італійська ліра).

Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що вира­жається у зростанні її золо­того вмісту (система золотомонетного стан­дарту), або в підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне яви­ще у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить себе в менш вигідне по­ложення у сфері зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс своєї валюти щодо валют інших країн, дер­жава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експор­то­ваних товарів у іноземній валюті, чим знижує власну конкуренто­спроможність на світовому ринку, стримує експорт своїх товарів. Па­ралельно відбувається процес зниження цін, вираже­них у націо­нальній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, реваль­вація призво­дить до зростання попиту на імпортовані товари та по­слуги і реально збільшує обсяги імпорто­ваної продукції. Ревальва­ція робить невигідним вкладення капіталу в дану країну для іно­земних інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують мен­шу суму в місцевій валюті. Для кра­їни, яка ревальвувала свою валю­ту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфля­ційними процесами, оскі­льки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростан­ня активності сальдо торго­вельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За таких умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця ва­люта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена й у формі відмови цент­рального банку країни від проведення валютної інтервенції, для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют. Прикладом такої офіційно не об'явленої, але фа­ктично проведеної ревальвації може служити стійке зростання курсу японської єни щодо до­лара США за відносно короткий термін — з кінця 1976 по березень 1978 р. від 340 до 233 єн за один долар.

2. Валютні обмеження та валютні ризики

Розглянуті інструменти валютного регулювання і валютної полі­тики виступають голо­вним чином як засоби економічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень влас­ної валюти. Ра­зом з цим у практиці грошово-валютних відносин застосовуються методи пря­мого втручання держави у сам механізм формування валютних курсів. Ідеться про валютні об­меження як систему нор­мативних правил, встановлених у законодавчому та адміністратив­ному порядку, які спрямовані на обмеження операцій з золотом, ва­лютними цінностями та іноземною валютою. Вони поширюються на фізичних і юридичних осіб при обміні валюти власної країни на іноземну, а також при інших валютних операціях.

Валютні обмеження передбачають організацію і здійснення ком­петентними органами від­повідних країн спеціальних заходів валют­ного контролю з метою врівноваження платіжних ба­лансів і підтрим­ки курсів національних валют. Система валютного контролю за здійсненням валютних операцій то послаблюється, то стає більш жорсткішою, залежно від економічної си­туації як у певній країні, так і у світовому господарстві.

Уперше валютні обмеження у формі зосередження обороту іно­земної валюти в руках держави були впроваджені в Німеччині в 1931 р.

Втручання держави у сферу міжнародних валютно-фінансових відносин виявляється в пе­ріодичному використанні валютних клірингів, при застосуванні яких взаємні розрахунки між двома або декількома країнами здійснюються шляхом заліку зустрічних ви­мог, а платежі валю­тою здійснюються лише на суму різниці в товарних поставках та наданих послугах. Валютний кліринг спочатку використовувався лише для зовнішньоторговельних розрахунків, а згодом був поширений на операції неторговельного характеру та інші платежі, що виникають у результаті економічних зв'язків між окремими краї­нами та економічними угрупованнями.