Якщо детально проаналізувати законодавче регулювання місцевих податків та зборів то можна констатувати цілий ряд недосконалостей. Так наприклад у ст. 1 Декрету від 20.05.93 р. № 56-93 «Про місцеві податки i збори» назва цього збору - збір за парковку автомобілів, а в статті 3 цього ж Декрету, - збір за парковку автотранспорту.
Але поняття «автотранспорт» ширше за поняття «автомобіль». Адже згідно із Законом України від 05.04.2001 р. № 2344-III «Про автомобільний транспорт» автомобільний транспортний засіб — колісний транспортний засіб (автобус, вантажний та легковий автомобіль, причіп, напівпричіп), який використовується для перевезення пасажирів, вантажів або виконання спеціальних робочих функцій (далі — транспортний засіб). А автомобіль — це колісний транспортний засіб, який приводиться в рух джерелом енергії, має не менше чотирьох коліс, призначений для руху безрейковими дорогами і використовується для перевезення людей та (чи) вантажів, буксирування транспортних засобів, виконання спеціальних робіт. [23]
Отже відповідно до Декрету «Про місцеві податки i збори» збір за парковку не розповсюджувався щодо причепів та напівпричепів, мотоциклів, мопедів, скутерів, велосипедів тощо.
Ряд недоліків стосувався і справляння податку з реклами. Відповідно до Розпорядження КМ від 24.07.2003 N 459-р «Про схвалення Концепції розвитку виставково-ярмаркової діяльності» виставка — це захід, пов’язаний із демонстрацією продукції і послуг, просуванням їх на внутрішньому та зовнішньому ринку і вивченням з цією метою кон’юнктури ринку. Так само ярмарок названо заходом, що безпосередньо пов'язаний з торгівлею (роздрібною чи оптовою) і який проводиться в певному місці у визначений строк. Аналогічні визначення цих понять містяться і в Порядку застосування митного режиму тимчасового ввезення (вивезення), затвердженому наказом Державної митної служби України від 28.03.2000 № 173. Метою участі у виставках та ярмарках є розповсюдження інформації про продукцію, що випускається, про послуги, що надаються, а також ознайомлення з діяльністю суб’єкта господарювання, то виникає податок з реклами. Адже ці визначення, співпадають із визначення реклами, наведеного у ст. 1 Закону України «Про рекламу» від 03.07.96 № 270/96-ВР, а саме реклама — це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та будь-яким способом і призначена сформувати і підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких осіб чи товарів. Тому виходячи з того, що виставка є рекламним заходом, вартість у її участі є об’єктом оподаткування податком з реклами. Але ДПАУ не враховує ярмарки оскільки визначення ярмарки не співпадає із визначенням реклами, таким чином участь в ярмарках не оподатковується податком з реклами, а у виставках – так. [20]
Така актуальна в даний час рекламна діяльність в Інтернет регулюється Законом України «При рекламу» , а оподаткування реклами регулювалось Декретом Кабінету Міністрів від 1993 року «Про місцеві податки і збори». [7, 20]
За Законом про рекламу «реклама - спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку» (ст.1). Отже, поширення в мережі Інтернет спеціальної інформації про товари чи послуги, а також про осіб, з метою одержання прибутку є рекламною діяльністю. Таким чином, під рекламу попадає вся спеціалізована рекламна діяльність в Інтернет – банерна реклама, push - реклама, реклама через електронну пошту тощо. В більшості випадків під визначення реклами підпадає і власний Інтернет-сайт підприємства.
Законодавствам України, окремо питання що до Інтернет-реклами не врегульовано, тому необмежений простір розповсюдження інформації залишається безконтрольним, і відповідно знаходиться в тіньовому секторі, хоча даний вид реклами міг би принести суттєвий дохід до бюджетів.
Фізичні та юридичні особи - платники єдиного податку сплачували всі місцеві податки і збори за винятком двох: комунального податку та збору за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, як це було передбачено в Указі Президента про спрощену систему оподаткування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20.05.93 р. №56-93.
До місцевих податків та зборів відносився і ринковий збір, таким чином виходить, що платники єдиного податку мали його сплачувати.
Та з метою стимулювання розвитку малого підприємництва та відповідно до п. 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України Президент України видав Указ від 28.06.99 р. №761/99 «Про регулювання механізму справляння ринкового збору» яким було встановлено, що ринковий збір - це плата за право займання місця для торгівлі на ринках усіх форм власності, у т. ч. у павільйонах, на критих та відкритих столах, майданчиках (включаючи орендовані), з автомобілів, візків, мотоциклів, ручних візків тощо. [30]
Платниками ринкового збору були юридичні особи всіх форм власності, їх філіали, відділення, представництва та інші відокремлені підрозділи, а також фізичні особи.
Статтею 4 Указу передбачено, що ринковий збір не справлявся із підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, розміщених у стаціонарних приміщеннях (магазинах, кіосках, палатках) на території ринку, та з власних торговельно-закупівельних підрозділів ринку незалежно від займаного місця. На роз’яснення цієї статті Постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000 р. N 962 «Про роз'яснення статті 4 Указу Президента України від 28 червня 1999 р. N 761» визначено, що на фізичні особи не поширюється дія статті 4 Указу Президента України від 28 червня 1999 р. N 761 «Про впорядкування механізму сплати ринкового збору», якою передбачено звільнення від сплати ринкового збору.
Завдяки цій Постанові підприємці на ринках стали вільно застосовувати фіксований податок одночасно зі сплатою ринкового збору, оскільки фіксований податок без ринкового збору є неможливим. Але для підприємців на єдиному податку ця постанова стала зайвим тягарем – адже вони крім єдиного податку почали бути платниками і ринкового збору у разі торгівлі на ринках. Тобто приватний підприємець, у власності якого є стаціонарне приміщення, повинен сплачувати і податок на землю, і ринковий збір, бо хоча приміщення і не належить ринку, але знаходиться на його території. Щодо юридичної особи, яка розмістила свій стаціонарний об'єкт на території ринку, то вона не повинна сплачувати ринковий збір. Отже юридичні особи на єдиному податку, на відміну від фізичних осіб, звільнені від 3-х видів місцевих податків та зборів, а фізичні особи – лише від 2-х. [57]
Що ж до встановлення ставок ринкового збору то в даному питанні також є значні протиріччя, оскільки розміри ставок ринкового збору встановлювався двома чинними нормативними актами, а саме Декретом Кабінету Міністрів України від 20.05.93 р. N 56-93 «Про місцеві податки і збори» та Указом Президента України від 28.06.99 р. N 761/99 «Про впорядкування механізму сплати ринкового збору», причому ці документи встановлювали різні бази оподаткування вказаним збором при однаковому об'єкті оподаткування.
Так Указом Президента України від 28.06.99 р. N 761/99 «Про впорядкування механізму сплати ринкового збору» встановлювалось, що ринковий збір справляється за кожний день торгівлі. Ставка ринкового збору встановлювалась у розмірі від 0,05 до 0,15 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян для фізичних осіб і від 0,2 до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для юридичних осіб за кожне з зазначених у статті 1 цього Указу місце, а Декрет КМУ встановлював, що ринковий збір справляється за кожний день торгівлі. Його граничний розмір не повинен був перевищувати 20 відсотків мінімальної заробітної плати для громадян і трьох мінімальних заробітних плат для юридичних осіб залежно від ринку, його територіального розміщення та виду продукції (товару). [7,57]
Відповідно до статті 1 Закону України «Про систему оподаткування» від 25.06.91 р. N 1251-XII (у редакції Закону України від 18.02.97 р. N 77/97-ВР, із змінами та доповненнями) ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільги щодо оподаткування не можуть установлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. [12]
Законом України від 18.11.92 р. N 2796-XII «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» Верховна Рада України надала Кабінету Міністрів України повноваження видавати декрети, зокрема, в сфері законодавчого регулювання з питань оподаткування. [24]
Отже, Декрет Кабінету Міністрів України від 20.05.93 р. N 56-93 «Про місцеві податки і збори» діяв на правах Закону України про оподаткування і Указ Президента України від 28.06.99 р. N 761/99 «Про впорядкування механізму сплати ринкового збору» не відміняв його положень про встановлення граничних розмірів ставок ринкового збору. [7]
Таким чином, Декрет надавав право органам місцевого самоврядування встановлювати розміри ринкового збору в межах, що не перевищують 20 відсотків мінімальної заробітної плати для громадян і трьох мінімальних заробітних плат для юридичних осіб, як передбачено частиною 2 статті 4.
Діапазон для встановлення ставок ринкового збору був достатньо широкий, і повноваження, що до вибору, які саме ставки застосовувати повністю покладались на органи місцевого самоврядування.
З вище зазначеного можна зробити наступні висновки, що система місцевих податків і зборів яку було сформовано в 1991 році і яка до 01.01.2011 року діяла на території Україні була мало ефективною та недосконалою. Даний факт підтверджує те, що в Україні хоч і не значна кількість місцевих податків та зборів, якщо порівняти наприклад з Францією (понад 50 місцевих податків та зборів), але встановлені податки та збори в більшості були неефективними, складними у застосуванні та контролі, а також не всі податки та збори можна було застосовувати на території кожної адміністративно-територіальної одиниці. Також надходження від місцевих податків та зборів у доходах місцевих бюджетів не перевищували 4%, так наприклад значення даного показника у Франції становить 60%, а в Японії 35%. [29]
Законодавча неврегульованість та протиріччя в різних нормативно-правових актах створювали не сприятливі умови для справляння місцевих-податків і зборів. Податки та збори, що складали найбільший відсоток доходів серед місцевих податків та зборів були найменш врегульованими. Це податок з реклами, ринковий збір, збір за паркову автотранспортних засобі.
З усього вище зазначеного можна зробити висновки, що першочерговою потребою сьогодення є забезпечення збалансованого розвитку всіх підсистем суспільства, гармонізації інтересів різноманітних верства населення, створення міцного економічного підгрунття для інтеграції України у світову економічну систему. Чільне місце у цьому процесі займає реформування податкової системи, яка забезпечує державу необхідними фінансовими ресурсами.
Реформу податкової системи було розпочато з прийняттям Верховною Радою України 02.12.2010 року Податкового кодексу України, як основного закону, що регулює питання оподаткування.
Отже якщо до 01.01.2011 року Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20.03.1993 р. зі змінами та доповненнями було передбачено 13 місцевих податків та зборів то згідно з Податковим Кодексом їх залишилося лише 5. Було скасовано малоефективні податки та збори, а також встановлено новий порядок адміністрування для єдиного податку, збору за місця паркування транспортних засобів (раніше це був збір за парковку автомобілів). Будемо сподіватися, що зміни, які відбулися, сприятимуть ефективному справлянню місцевих податків та зборів.
Обов’язки, що до контролю за дотриманням податкового законодавства покладено на податкова служба України утворена 1 липня 1990 року Постановою Ради Міністрів України від 12 квітня 1990 року №74 «Про створення державної податкової служби в Українській РСР» у складі Міністерства фінансів.
Статус, функції та правові основи діяльності податкової служби в Україні визначені Законами України від 4 грудня 1990 року №509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» та від 24 грудня 1993 року №3813-ХІІ «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про державну податкову службу в Україні». На підставі цих законодавчих актів основне місце в системі податкових органів відводилось державним податковим інспекціям, які були утворені на базі відділів державних доходів фінансових органів, підпорядкованих Міністерству фінансів.[21,22]
Новостворена державна податкова служба складалась з Головної податкової інспекції України, державних податкових інспекцій в АР Крим, областях, районах, містах і районах у містах.
У такому вигляді податкова служба в Україні проіснувала майже до кінця 1996 року.
З розвитком економічних відносин в країні назріла необхідність реформування податкової служби, яка, крім того, була обумовлена і значним ростом кількості суб’єктів господарювання; залученням в економіку країни іноземних інвестицій та створенням підприємств іноземних держав, що вимагало переходу до світових стандартів в оподаткуванні; збільшенням концентрації оподатковуваних оборотів у фізичних осіб; необхідністю створення інформаційного простору для державного контролю за товарно-грошовими потоками з країни, а також високим рівнем тінізації економіки; умовами оплати працівників податкової служби, що призвели до відтоку висококваліфікованих кадрів.
Для розв’язання цих питань Президентом України 22 серпня 1996 року видано Указ № 760/96 «Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій», яким встановлено, що ДПА України є центральним органом виконавчої влади, а податкові адміністрації в областях, районах, містах і районах у містах – самостійними одиницями, які не входять до складу місцевих державних адміністрацій, та Указ від 30 жовтня № 1013/96 «Питання державних податкових адміністрацій».[58]