Усне ділове мовлення

[ред.]

Розмовне мовлення

[ред.]

Навчально-наукове  мовлення 

Для навчально-наукового  мовлення, де виклад думок здійснюється у формі чіткої побудови роздуму, пояснення, доказів, використання образних засобів зведене до мінімуму. Думка  у такому мовленні повинна передаватися з максимальною точністю, однозначністю, що пояснює наявність таких іменникових (“траєкторія руху”), дієслівно-іменникових (“мати схожість”, “виражатися  дієсловом”) конструкцій, перевага іменника над дієсловом (“щоб отримати” →  “для отримання”; “коли додається” → “при додаванні”). Переважають  конструкції з родовим відмінком. Узагальнено-абстрактний характер навчально-наукового мовлення, позачасовий  план викладу матеріалу зумовили використання певних типів синтаксичних конструкцій: неозначено-особових, узагальнено-особових і безособових речень: “Розглянемо  такий приклад”, “Таке речення  називають безособовим” тощо. 

У мовленнєвій практиці частіше за все використовують повідомлення і відповідь. Основне завдання таких  висловлювань – добитися того, щоб  слухачі зрозуміли, що той, хто відповідає, знає правило, термін, чи засвоїли інформацію. Усна відповідь може мати характер роздуму на теми, пов'язані з вивченням  того чи іншого предмета. У такому висловлюванні  виділяються: теза (те, що доводиться) та аргументи.

[ред.]

Художнє мовлення 

Художнє мовлення складається  із змісту, який автор бажає повідомити адресату, і вольового наміру (впливу на думки і почуття), який він при  цьому намагається реалізувати. Наведемо окремі ознаки такого мовлення (за О.М.Казарцевою):

1. Сфера застосування  → художні твори.

2. Завдання мовлення  → відобразити те, про що розповідається; передати читачеві почуття (емоції), які використовує автор.

3. Типи висловлень  → конкретне (описується певний  предмет); образне (описується живе, виразне); емоційне.

4. Мовні засоби  → конкретні слова (не “тварини”,  а “лев”, “заєць”), “не сказав”,  а “попередив”, “згадав”); слова  в переносному значенні (“море  очей”, спить сонце”); емоційно-оцінювальні  слова (“ягідка”, зірочка”, синюватий”, “гіркуватий”); речення питальні, спонукальні,  окличні тощо.

5. Основні жанри  → загадка, казка, веселе оповідання  і под. 

На відміну від  художнього мовлення, мовлення газет, журналів, радіо використовується в  газетах, суспільно-політичних і літературно-художніх журналах, у публіцистичних виступах, засобах масової комунікації  і характеризується такими ознаками:

1. Сфера застосування  → використовується в газетах,  журналах, у виступах, на мітингах  тощо.

2. Завдання мовлення  → вплинути на маси, переконати  їх, сформувати у людей правильне  ставлення до суспільного життя.

3. Типи висловлень  → пристрасне, закличне.

4. Мовні засоби  → речення спонукальні, окличні;  риторичні запитання; поширені  звертання; розщеплені речення;  повтори; антитези і под.

5. Основні жанри  → замітка, репортаж, стаття, відгук  тощо.

[ред.]

Науки, що вивчають мовлення 

Двадцяте століття високо підняло рівень вивчення феномена «мовлення» в його різнопланових  аспектах. Наприклад: мовознавство (В. фон Гумбольдт, Ф.І. Буслаєв, Ф. де Соссюр, О.О. Потебня, Л.В. Щерба), логіка, поетика, теорія словесності, теорія сценічного мовлення, риторика. У ХХ ст. виникли  нові науки, напрямки: психолінгвістика, соціолінгвістика, теорія комунікації, дослідження мовлення дитини й ширше  – мовленнєвого розвитку, теорія білінгвізму, лінгвістика тексту тощо. 

Новий імпульс розвитку дістали такі галузі лінгвістики, як функціональна стилістика, виникли  комунікативний і функціональний підходи  у граматиці, з'явилися дослідження  розмовного мовлення, статистика мови й мовлення, семіотика, комп'ютерні мови. Широкий розмах одержала культура мовлення. Відроджується герменевтика – наука про тлумачення давніх текстів. 

Психологією мовлення зокрема займалися: О.О. Потебня («Мысль и язык»), Л.С. Виготський (аспекти  мовлення) – «Мышление и речь», Н.І. Жинкін (становлення мовлення дитини і т.п.) – «Механизмы речи», О.Р. Лурія  «Язык и сознание» тощо. 

У психолінгвістиці відомі такі імена: Дж. Міллер, Н. Хомський, Ян Пруха, Р.М. Фрумкіна, А.Є. Супрун, О.О. Леонтьєв та ін. 

Соціолінгвістика  досліджує широке коло питань, пов'язаних з функціями мови. Теорія комунікації  тісно переплітається з психолінгвістикою. Семіотика вивчає спільне у будові і функціонуванні різних знакових систем, що зберігають і передають інформацію. ЇЇ досліджували: Ч.С. Пірс, Ф. де Соссюр, Дж.Локк, В.фон Гумбольдт та ін.

[ред.]

Виноски

↑ Мовленнєвий у  Великому тлумачному словнику сучасної української мови

[ред.]

Дивись також

Трансляція

Внутрішнє мовлення

Зовнішнє мовлення

Діалог

Полілог

Монолог

Мовленнєве висловлювання

Розповідь

[ред.]

Література

Основи мовленнєвої  діяльності. Автори - А.П.Загнітко, І.Р.Домрачева. Навчальний посібник для студентів  денної, безвідривної та очно-заочної  прискореної форми навчання спеціальності 2001. – Донецьк, Український культурологічний центр, 2001. – 56 с. ISBN 966-7517-14-4

Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. –  М., 1963.

Горелов И.Н. Коммуникация // Лингвистический энциклопедический  словарь. – М., 1990.

Жинкин Н.И. Язык. Речь. Творчество // Избранные труды. – М., 1998.

Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.

Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.

Жинкин Н.И. Механизмы  речи. – М., 1979.

Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.

Лурия А.Р. Язык и  сознание. – М., 1979.

Реферат на тему:

Усне ділове мовлення: основи культури мовлення, культура усного ділового

мовлення, види усного спілкування 

Велика мовна культура конче веде

й до великої сили політичної.

І. Огієнко 

Основи культури мовлення

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес

добору й уживання засобів мови для спілкування  з іншими членами певного 

мовного колективу. Мовлення є форма існування живої  мови, у мовленні

мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення

нерозривно пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова

виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище  загальне;

вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж  щодо мови — 

часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх

вікових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм та засобів 

спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і 

зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися  загальних етичних 

вимог й орієнтуватися  також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як

єдине ціле. Серед  цих чинників найважливішими є суспільна  царина й мета

спілкування в конкретних обставинах.

Оскільки мова є  універсальний засіб спілкування, нагромаджування й 

передавання інформації, навчання, виховання та формування духовного 

світу, вона немислима  без належної культури мовлення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які  найліпше

впливають на адресата з урахуванням конкретної ситуації, поставлених 

мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови,

багатство й розмаїтість, виразність, правильність. Кожен, хто  прагне

поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна 

мова, у яких формах вона існує; чим книжна мова відрізняється  від 

розмовної; що таке функційні  стилі мовлення; чому в мові існують 

фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти; що таке мовна 

норма; засвоїти й  розрізняти навички добору і вживання мовних засобів у 

процесі діяльності; оволодівати нормами літературної мови, її

багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування  в житті 

найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування  є складницею

культури людини в цілому і безпосереднім модулятором  людських стосунків.

Стан моральної  та психологічної культури спілкування  в суспільстві 

помітно впливає  на стан економічного й політичного  розвою країни,

духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування 

формується багатьма поколіннями. Суспільство взагалі  й кожний його член

зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і  примножити

духовну спадщину попередників.

Під живомовним етикетом розуміють розроблені правила мовної поведінки,

систему живомовних формул спілкування. Знання правил мовного  етикету, їх

дотримування дає  змогу людині почувати себе впевнено й невимушено, не

відчувати незручностей через огріхи й невиправні дії, уникнути

кепкування з боку інших.

Безперечно, самі знання не забезпечать культури спілкування, якщо їх не

будуть використовувати  належним чином. Для того щоб спілкування  було

успішним, слід мати належні вміння. їх набувають із досвідом, за

допомогою певних вправ. Для того щоб контакт був насправді  глибоким,

особистість, крім знань  про спілкування, певних навичок  і вмінь, мусить

мати ще й відповідну комунікативну настанову на спілкування. До того ж 

не просто настанову  щодо налагоджування контакту, а —  на особу як на

загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим  і спілкування 

вестиметься на високому рівні [7, с 36].

Культура мови початкує із самоусвідомлювання мовної особистості. Вона

зароджується й  розвивається там, де носіям національної літературної

мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в 

різних суспільних середовищах, а також у контексті  інших мов. Тобто 

культура мови безпосередньо  пов'язана із соціологією і психологією  не

лише у сенсі  випрацьовування моделей взірців  мовної поведінки, а й щодо

формування мовної свідомості.

А ось як подає  визначення поняття «культура мови»  словник лінгвістичних 

термінів: культура мови — це ступінь відповідності  нормам орфоепії,

слововживання та іншим  установленим для даної мови; здатність 

наслідувати ліпші  зразки у своєму індивідуальному  мовленні. Отже,

досконале володіння  мовою, її нормами у процесі живомовної практики

людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне 

говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із

внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але засвоїти

літературні канони вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче,