Усне ділове мовлення

досягнення, родину, уподобання тощо);

укласти план службової  бесіди (вступ, основна частина, підсумок);

продумати час і  місце проведення службової бесіди (хто, де і на чому

сидить);

бути щирим і  Ґречним у питаннях і намірах;

обрати вірний тон (сила голосу, інтонація, акцентування, пауза) і манеру

(чіткість формулювань,  переконливість аргументів, невербальні  засоби 

тощо);

бути уважним у  вислуховуванні відповідей, заперечень, контраргументів 

(не перебивати, не  відкидати відразу почуте тощо);

тактовно завершити  службову бесіду, досягнувши поставленої  мети;

дотримуватися конфіденційності щодо отриманої інформації.

У свою чергу, працівник, запрошений на службову бесіду, повинен 

дотримуватися теж  певних правил і норм:

пунктуальність (прийти слід за 3—5 хв. до початку службової  бесіди,

назвати секретареві  своє прізвище, мету приходу);

мати охайний, діловий  вигляд (одяг, взуття, зачіска тощо);

дотримуючись субординації, уважно слухати співрозмовника (без  зайвих

жестів, міміки, емоцій);

не уникати погляду  шефа (щоб у нього не склалося враження про нещирість 

ваших намірів);

чітко й лаконічно  формулювати відповіді чи запитання;

після завершення шефом  службової бесіди не продовжувати її.

Висновки 

Ділове спілкування, як складова частина культури управління, повинне 

ґрунтуватися на засадах етичних норм, певних ритуальних правил ділових 

взаємин, знання й  уміння, які пов'язані з обміном  інформацією,

використанням способів і засобів взаємовпливу та взаєморозуміння. У 

цьому контексті  вагомого значення набуває моральний  аспект ділового

спілкування.

Етика ділового спілкування  ґрунтується на таких правилах і  нормах

поведінки партнерів, колег, які сприяють розвиткові співпраці,

розв'язанню поставлених  проблем. А це й зміцнення взаємодовіри, постійне

інформування партнера щодо своїх намірів та дій, а також  запобігання 

обману й порушенню  взятих зобов'язань. Формуючись в умовах конкретної

діяльності, професійне спілкування вбирає в себе її особливості, стає

важливою частиною й дієвим засобом цієї діяльності. Загальні норми й 

правила ділового спілкування  зумовлюються також характером суспільного 

ладу, історичними  традиціями та сучасними здобутками.

Література 

  1.  Гладіліна  Г. Г., Сеніна В. К. Питання  мовленнєвої культури та 

стилістики. К., 1997.

  2.  Головащук  С. І. Словник-довідник з правопису.  К., 1979.

  3.  Гриднєва  Л. М. Граматика ділової людини. Норма. Типологія помилок: 

Навч. посібник. К., 1998.

  4.  Гринчишин  Д, Г., Сербенська О. А. Словник  паронімів української 

мови. К., 1986.

  5.  Діденко  А. Н. Сучасне діловодство: Навч. посібник. 2-ге вид.,

перероб. і доп. К., 2000.

  6.  Ділова українська  мова: Навч. посібник / За ред. О.  Д. Горбула. 

К., 2000.

  7.  Діловодство  й архівна справа: Терміни та  визначення. Виданняофіційне. К., 1994.

  8.  Караванський  С. Російсько-український словник  складної лексики: 

Словники XXI століття. К., 1998.

  9.  Коваль А.  Л. Слово про слово. К., 1986. Коваль  А. П. Ділове 

спілкування. К., 1992.

  10.  Короткий  тлумачний словник української  мови / За ред. Д. Г. 

Гринчишина. К., 1988.

  11.  Кочан І.  М., Токарська А. С. Культура  рідної мови: Збірник вправ 

і завдань. Львів, 1996.

  12.  Культура  української мови: Довідник / За ред.  В. М. 

Русанівського. К., 1990.

  13.  Орфографічний  словник української мови. К., 1999.

  14.  Паламар  Л. М., Кацавець Г. М. Мова  ділових паперів: Практ. 

посібник. 4-те вид. К., 2000.

  15.  Словник  іншомовних слів / За ред. О.  С. Мельничука. К., 1985.

Словник синонімів  української мови: У 2 т. К., 1999.

  16.  Словник  труднощів української мови / За  ред. С. Я. Єрмоленко. К.,

1989.

  17.  Словник  української мови. К., 1971 — 1980. Т. 1—11. Українська 

мова: Енциклопедія. К., 2000.

  18.  Українська  мова як державна в Україні:  Зб. матеріалів. К., 1999.

Український правопис. 4-те вид., випр. й доп. К., 1993.

  19.  Універсальний  довідник-практикум з ділових  паперів / С.П. Бибик, 

І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. К., 1997. (Б-ка держ. службовця.

Держ. мова і діловодство).

  20.  Шевчук  С.В. Українське ділове мовлення: Підручник. – К.:

Література ЛТД, 2003. – 480 с.

  21.  Шкуратяна  Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна  українська літературна 

мова. К., 2000. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Мовлення

[ред.]

Матеріал з Вікіпедії  — вільної енциклопедії.  

Мо́влення — спілкування  людей між собою за допомогою  мови, а також створення та передача повідомлення по радіо чи телебаченню.Зміст [сховати]

1 Значення

2 Мова та мовлення: спільне й відмінне

3 Органи мовлення  та їх функції

4 Основні види  мовлення

5 Мислення і мовлення

6 Механізми мовлення 

6.1 Процес висловлювання.  Мовленнєвий акт

6.2 Медичні аспекти  мовлення [1]

6.3 Мотивація мовлення

6.4 Мовленнєва інтенція

6.5 Перехід до акустичного  й графічного мовлення

6.6 Зворотний зв'язок. Білінгвізм

7 Функціональні різновиди  мовлення 

7.1 Стилі мовлення. Жанри мовлення

7.2 Розмовне мовлення

7.3 Навчально-наукове  мовлення

7.4 Художнє мовлення

8 Науки, що вивчають  мовлення

9 Виноски

10 Дивись також

11 Література 

[ред.]

Значення 

Слово мовлення має  три різних значенння:

а) мовлення як діяльність, мовлення як процес;

б) мовлення як продукт  мовленнєвої діяльності;

в) мовлення як ораторський  жанр. 

Мовлення в першому, процесуальному, значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий  акт. Спілкування, контакт між людьми, обмін думками і почуттями, інформацією  здійснюється не тільки через мовлення, але й за допомогою немовних знаків, які вивчає семіотика (міміка, жести, дотик). Мовлення ж — вербальне  спілкування за допомогою мовних знакових одиниць: слів, синтаксичних конструкцій, тексту, інтонацій, часто  за підтримки невербальних засобів. 

У межах такого терміна  «мовлення» досліджуються:

а) фізіологічні основи мовлення, мовленнєвої діяльності;

б) механізми мовлення за його видами: механізм говоріння (усне мовлення), механізм аудіювання (сприйняття і розуміння усного мовлення) і  т.д.;

в) кодові переходи;

г) взаємозв'язок мислення й мовлення;

ґ) реалізація функцій  мови в мовленні;

д) взаємодія мов  у мовленнєвій діяльності білінгва;

е) процес оволодіння мовленням у дитини і надалі;

є) формування «мовного чуття» (інтуіції) на різних вікових  етапах тощо. 

Друге значення терміна  «мовлення» — «мовлення як результат» - має синонім «текст», який може бути не тільки письмовим, а й усним. У теорії мовлення текст визначається як мовна тканина твору – результат  творчого процесу, його породження. Приклади використання терміна «мовлення» у  такому значенні: мовлення діалектне, ритмічне мовлення, мовлення наукове, пряме й непряме мовлення та ін. 

У межах цього  значення досліджуються:

а) структура тексту, його компоненти, зв'язки;

б) стилі мовлення;

в) мовленнєві жанри;

г) використання мовних засобів (лексичних, граматичних) у  тексті;

ґ) використання стилістичних фігур, тропів, фразеології і т.п.;

д) мовна норма  та її порушення (помилки) тощо;

е) засоби усної виразності тексту;

є) засоби довготривалого зберігання записів усного й письмового мовлення та ін. 

Третє значення терміна  «мовлення» — мовлення як ораторський  жанр чи як монолог у художньому творі (інформаційне, полемічне, патетичне  тощо мовлення).

[ред.]

Мова та мовлення: спільне й відмінне 

У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади: 1. Мова – знакова система; знаки  – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під  системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила  мови, парадигми, моделі. Мовлення –  це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження. 2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване - викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету. 3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає  винятки, саме у мовленні (узусі) з'являються  нові слова. 4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення  норми є, оскільки мовлення на відміну  від мови – індивідуальне. 5. Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією  мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні  особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне. 6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також  певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж - лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена. З філософського  погляду, мова – це категорія сутності і загального, мовлення – виконує  роль явища й окремого. 7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.

[ред.]

Органи мовлення та їх функції 

Пам'ять репрезентує  процеси збереження минулого досвіду, що дають можливість ще раз використати  відоме вже в діяльності, у свідомості. У пам'яті зберігається інформація, закодована у формі образів і  у формі мовних кодових одиниць  і правил. Механізми пам'яті характеризуються такими властивостями: 1) запам'ятовування; 2) збереження; 3) розуміння (усвідомлення); 4) відтворення. Пам'ять існує у  двох формах: довготривалої і короткочасної  пам'яті. 

Довготривала пам'ять  – це підсистема, що забезпечує постійне збереження: мова, як правило, зберігається навіть при відсутності її повтору. Однак найкраще зберігання – це відтворення, т.т. мовлення. 

Короткочасна (оперативна) пам'ять – також підсистема, вона забезпечує оперативне утримання і  перетворення даних, що передані з довготривалої  пам'яті. Механізм оперативної пам'яті  приймає від органів сприйняття мовлення інформацію у мовних формах і передає її у довготривалу пам'ять (усне чи письмове висловлювання). 

Мовленнєві центри мозку – керують всіма мовленнєвими операціями, а також мовною пам'яттю. 

Апарат вимови, механізм говоріння – органи, відомі всім людям: легені, гортань, голосові зв'язки, рот, ніс, м'яке піднебіння, рухома нижня  щелепа, губи, язик. 

Органи аудіювання забезпечують прийом акустичних сигналів, т.т. усного мовлення. 

Органи письма –  це умовність. Для письма людина використовує: органи зору, руки як органи діяльності; частково – ноги, тіло для опори  під час писання. 

Письмо – вираження  думки у графічному коді, обслуговують і мовленнєві центри мозку, і пам'ять, і координувальні механізми, і навіть органи вимови. 

Читання, як і письмо, теж – перекодування. Його забезпечує зоровий апарат, а у варіанті голосного  читання – блок вимови. Таким  чином, фізіологічна основа – єдина  для мислення і мовлення.

[ред.]

Основні види мовлення 

Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат  мовленнєвої діяльності, т.т. текст  – усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється  на зовнішнє і внутрішнє. 

Внутрішнє мовлення має чотири види:

1) говоріння;

2) аудіювання (ці  два види належать до усного  мовлення);