Усне ділове мовлення

3) письмо;

4) читання (письмове  мовлення). 

Мовлення розмежовується також за стилями. 

Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв'язку з його перевагами як універсальний  засіб контактів на невеликій  відстані. Усне мовлення має два  напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом; 2) говоріння  й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід  з мислиннєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння  синтаксичними механізмами. Аудіювання - це кодовий перехід з акустичного  коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мислиннєвий  код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так  званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація  тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв'язку. Недоліками можна назвати  різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування. 

Письмове мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з  коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування  служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка  запису – накреслення потрібних  графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило). Інший вид  письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання –  це знову ж таки кодовий перехід  з графічного коду (надрукованого  чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким  чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане  через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.

[ред.]

Мислення і мовлення 

Дуже часто говорять, що мовлення і мислення – два  боки одного явища. Однак це не зовсім так, оскільки з трьох відомих  видів мислення – конкретно-діяльного, образного, логічного – тільки останній дійсно функціонує на мовному матеріалі. Інше різночитання у проблемі мислення і мовлення – що з чим співвідносити? Що являє собою логічне мислення? Цей процес пізнавальної діяльності індивіда має два види: 1) теоретичне мислення; 2) емпіричне мислення. 

Внутрішнє мовлення в широкому розумінні – це розуміння  зв'язків і навіть єдність мислення і мовлення. Однак існують відмінності:

1) на рівні функцій:  мовлення (зовнішнє) служить спілкуванню;  думка (мислення) цієї функції  не виконує (забезпечує інколи  таємницю);

2) мовлення може  бути зафіксоване в кодах –  графічному, акустичному, думка фіксується  тільки у внутрішньому коді  особистості;

3) мовлення – довільне, думка може бути і недовільною. 

Думка формулюється у мовленні (зовнішньому), і не тільки формулюється, а й формується в  мовленні (внутрішньому), у мовних знакових системах. Теорія мовленнєвої діяльності досліджує мислення, що виявляється  в аналізі аспектів, направлених  на оперування значеннями, смислом, мислиннєвими кодами та кодовими переходами. Варто  зазначити, що, коли слова та їх сполучення не наповнюються у свідомості мовця  чи слухача реальним змістом, це призводить до відриву мовлення від мислення (чи мислення від мовлення), до неточностей. Порівнюючи мислення і мовлення, як правило, визнають, що думка ширша  від мовлення. Однак у певних випадках мовлення є ширшим за думку: воно –  варіативне: одну й ту саму думку  можна виразити в багатьох мовленнєвих  варіантах.

[ред.]

Механізми мовлення

[ред.]

Процес висловлювання. Мовленнєвий акт 

У процесі мовленнєвої  діяльності, творення мовлення структурною  одиницею прийнято вважати висловлення. Це одиниця мовленнєвого спілкування. Це така одиниця, яка має відносну самостійність, завершеність, містить  в собі комунікативно-модальний  аспект, інтонацію (в усному варіанті), невербальні засоби, доступна актуальному  членуванню (тема-рема). Висловлення  завжди співвіднесене з певними  ситуаціями життя, для нього характерна мотивованість: вітання при зустрічі, виклик таксі телефоном, відповідь  учня на уроці, лист другові, виступ на конференції тощо. 

Висловлення співвідноситься  з реченням, часто ці компоненти мовленнєвого процесу збігаються. Однак  іноді висловлення – ширше, більше за обсягом. 

Важливу роль у висловленні  відіграють: інтонація, дейктичні засоби (вказівка на учасників спілкування, на часову чи просторову локалізацію  фактів і характеристик, про які  йдеться). 

Мовленнєвий акт  – також одиниця мовленнєвого процесу й одиниця породження тексту. Мовленнєвим актом слід вважати  цілеспрямовану дію – одиницю  нормативного в певному мовному  колективі, соціальній групі мовленнєвої  поведінки, що розглядається в кожній окремій ситуації. 

У мовленнєвому акті можна виділити такі етапи:

1) докомунікативний  – на якому виділяються ситуаційний  і мотиваційний фактори, мовленнєва  інтенція – мовленнєвий намір,  вся внутрішня мисленнєва підготовка  висловлення;

2) комунікативний  – має два підетапи: а) матеріалізація  підготовленого висловлення –  перехід з мисленнєвого коду  на акустичний чи графічний;  б) сприйняття висловлення шляхом  кодового переходу знову на  мисленнєвий код внутрішнього  мовлення;

3) посткомунікативний: може мати вербальну форму  – відповідь співрозмовникові, нове  висловлення – або невербальну  форму: певна дія чи її відсутність.

[ред.]

Медичні аспекти  мовлення [1]

Алалія (грец. α —  без і λαλια — розмова) —  відсутність або обмеженість  мови у дітей внаслідок недорозвинення або пошкодження мовних ділянок  головного мозку.

Мовленнєва нездатність (медицина) — втрата змістових і  граматичних зв'язків між словами  та фразами, які хворий часто римує.

Мовленнєвий натиск — стан, при якому хворий відчуває безперервну потребу говорити і  не може зупинити свої багатослівні вирази.

Мовленнєвий салат  — форма розірваного мовлення, при якому вимовляння складаються  із окремих слів, не пов'язаних між  собою за змістом.

[ред.]

Мотивація мовлення 

Кожна свідома дія  людини зумовлена мотивацією. Саме мотивація визначає активність особистості, зокрема мовленнєву активність. У  різних ситуаціях процес мотивації  відбувається по-різному: в умовах дискусійного діалогу, наприклад, він повинен  уміститися в 2-3 секунди. Але навіть в таких умовах учасник полеміки на етапі мотивації своєї чергової репліки повинен оцінити ситуацію суперечки, вибрати зі свого “запасу” аргументів потрібні, залишивши для  себе “резервні”, передбачити можливі  нові випади противника. 

Постановка мети мовленнєвого акту є началом акту, що організовує його. Мотивація є  також початком так званого мовленнєвого наміру (інтенції).

[ред.]

Мовленнєва інтенція 

Ця сходинка максимально  наближає мовця до словесного, мовного  вираження задуму. До факторів, що визначають мовленнєву інтенцію, О.О.Леонтьєв відносить: 1) мотивацію; 2) приплив інформаційних  імпульсів; 3) досвід, прогнозування  результатів висловлювання; 4) завдання мовленнєвої дії. Одночасно ним  виділяються фактори, що сприяють реалізації мовленнєвої інтенції: 1) вибір мови; 2) ступінь володіння мовою; 3) функціонально-стилістичний фактор; 4) соціолінгвістичний фактор; 5) афективний фактор; 6) паралінгвістичний  фактор; 7) індивідуальні відмінності  у мовленнєвому досвіді; 8) мовленнєва ситуація. Також формується зміст  мовлення, визначаються розміри висловлювання, його план, композиція, підбираються факти, аргументи, персонажі і под.

[ред.]

Перехід до акустичного  й графічного мовлення 

Другий етап –  це комунікативний етап або – це мовлення для “інших”. У системі  мовленнєвих механізмів можна побачити три рівні. Верхній рівень – це мовлення для всіх, відкрите для  адресатів, “матеріалізоване”, це мовлення усне чи письмове. Наступний – внутрішнє  мовлення, т.т. мовлення мислення. Іншим  людям воно не доступне. Його контролює  сам суб'єкт. Нижній рівень недоступний  навіть самому суб'єкту. Це той прихований механізм, де формується мовне чуття, світ уявлень, світ інтуіції.

[ред.]

Зворотний зв'язок. Білінгвізм 

Зворотний зв'язок слухача  з мовцем може мати такі форми: 1) нове висловлення, яке може бути як негайним, так і відкладеним: репліка чи розгорнуте висловлення у діалозі, бесіді, дискусії; лист-відповідь у  переписці, дискусійна стаття у газеті тощо; 2) дія, викликана сприйнятим мовленням: негайне виконання прохання чи наказу, утримання від будь-яких дій як результат сприйнятого висловлення  тощо; 3) внутрішній результат сприйняття – результат конкретних мовленнєвих  актів. 

Прийоми білінгвізму  виходять далеко за межі теорії мовленнєвої  діяльності: це порівняльна типологія  мов, проблеми походження різних мов, їх розвитку, мовні універсалії тощо. Тільки повний набір “кроків” мовленнєвого акту іншою мовою – мовленнєва інтенція, підготовка змісту, вибір  слів, граматичне маркування, кодовий  перехід на акустичну чи графічну форми мовлення – дає право  називатися білінгвом. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях  спілкування дві різні мовні  системи, - білінгв, а сукупність відповідних  умінь – білінгвізм.

[ред.]

Функціональні різновиди  мовлення 

За функціональним призначенням розрізняють:

Стилі мовлення.

Жанри мовлення.

Розмовне мовлення.

Навчально-наукове  мовлення.

Художнє мовлення.

[ред.]

Стилі мовлення. Жанри  мовлення 

Залежно від мети спілкування, сфери використання мови наше мовлення по-різному оформлюється, що дає можливість говорити про стилі  мовлення (інакше - стилі мови. Дехто  із мовознавців, зокрема чл.-кор. НАН  України, проф. С. Я. Єрмоленко, вважає термін мовлення скалькованим із російського  речь). 

Стиль – поняття  мовленнєве, і визначити його можна  враховуючи завдання мовлення, сфери  спілкування. Для розмовного стилю  провідною функцією є спілкування; для наукового і науково-популярного  – повідомлення, пояснення; для офіційно-ділового – повідомлення, інструктаж; для  публіцистичного – вплив, переконання; для художнього стилю – дія (зображення, змальовування словами, вплив на почуття, уявлення людей)(В.В. Виноградов). 

“Функціональний стиль, - як зазначає М.М.Кожина, - це своєрідний характер того чи іншого соціального  різновиду, що відповідає певній сфері  громадської діяльності і певній формі свідомості, що створюється  за допомогою особливостей функціонування у цій області мовних засобів  і специфічної мовленнєвої організації, яка має конкретне стилістичне  забарвлення”. 

Важливим стилетворчим фактором є провідна форма мовлення (усна чи письмова), а також вид  мовлення (діалог чи монолог). Для розмовного стилю – це усне діалогічне мовлення, а для наукового та офіційно-ділового – письмове монологічне мовлення. Однак спостерігається і взаємопроникнення  елементів різних стилів (лекція, доповідь, виступ). 

Жанри мовлення. У  межах кожного функціонального  стилю виділяються жанри висловлювання. Кожний з них має певну композицію і тематичну побудову. 

Жанри відповідають типовим ситуаціям мовленнєвого спілкування, типовим темам, формулам мовленнєвого етикету (в ситуаціях  прощання, прохання тощо). 

Жанри усного мовлення характеризуються складнішою побудовою  і можуть містити в собі декілька мовленнєвих намірів мовців. Вибір  жанрів усного мовлення залежить від  умов спілкування. Відповідно виділяються  офіційне – неофіційне, публічне –  непублічне спілкування (О.М.Казарцева). 

Наведемо приклади такого висловлення. Усна розповідь  – монолог усної форми розмовної  мови. В усних розповідях мовець розповідає про минуле, події, що відбувалися  з ним самим чи іншою людиною. Для такої розповіді характерний  високий темп вимови, виділення дієслів  логічними наголосами тощо. 

Ораторські виступи (критичні, агітаційні, привітальні) –  монологічні висловлення усної  форми публіцистичної мови. У таких  виступах велику роль відіграють засоби емоційно-експресивного плану, використовуються мовні засоби оцінювального характеру. В інтонаційному плані, як зазначає Д.Х.Баранник, характерні середній темп мовлення, емоційні паузи, контрасність вимови. 

Жанрові відмінності  викликаються не тільки стильовими відмінностями, а й відмінностями у побудові. А в межах одного стилю жанри  розрізняються прийомами розвитку теми та основної думки. 

Найзагальнішими, основними  для побудови тексту є категорії  змісту та форми. Категорія змісту складається  з двох понять: теми й змісту тексту, т.т. тих факторів та явищ, які використовуються для розкриття теми. Категорія  форми містить композицію та мову, які тісно взаємодіють і співвідносяться. У результаті виникають нові суттєві  поняття, але вже на іншому рівні: “тема” + “зміст” (предмет мовлення) → основна думка; “тема” + “композиція” → сюжет; “композиція” + “мова” →  прийом. Загальний результат співвіднесення цих понять дає структуру тексту певного жанру. Наприклад: 1) наукова  сфера → жанри: стаття, реферат, анотація, відгук та ін.; 2) офіційно-ділова сфера  → розписка, заява, довідка, характеристика, звіт, витяг з протоколу, оголошення тощо; 3) суспільно-політична сфера → репортаж, лист до редакції, замітка, стаття в газету тощо; 4) літературно-художня сфера → розповідь, повість, байка, вірш, роман, казка та ін.