Власний капітал банку

Капітальні боргові зобов’язання є довгостроковими позичковими коштами, вкладеними в банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі випуску в обіг довгострокових цінних паперів або боргових зобов’язань. Передбачається, що такі зобов’язання банку мають характер субординованих, тобто в разі банкрутства вони є другорядними порівняно із зобов’язан­нями перед вкладниками, але мають пріоритет перед акціонерами у разі встановлення порядковості виплат. Хоча за своєю економічною природою субординовані зобов’язання для банку — позичкові кошти, які зрештою потрібно буде повертати власникам, проте з огляду на достатньо тривалий період їх використання та можливість обміну на акції банку такі кошти прирівнюються до власних. Крім того, банки можуть користуватися цим джерелом необмежено довго, погашаючи попередній борг за рахунок нової емісії.

Субординовані зобов’язання менш ризиковані, ніж акції банку, тому мають нижчий рівень дохідності. Для банку це дешевше джерело поповнення капіталу порівняно з емісією акцій. Здебіль­шого капітальні зобов’язання випускаються на 10—15 років під фіксовану ставку або на дисконтній основі, коли дохід забезпечується за рахунок зростання їх курсової вартості. Субординовані зобов’язання можуть бути конвертованими, коли умовами випуску передбачається можливість їх обміну на акції банку в майбутньому. Конвертованість підвищує привабливість таких зобов’я­зань, оскільки надає право придбання акцій у найвигідніший момент [3].

Банки також можуть вдаватися до емісії цінних паперів, погашення яких здійснюється лише через обмін на акції. Привабливість для банку такого способу нарощування капіталу визначається правилами оподаткування, коли процентні виплати за таким боргом відносяться на витрати банку і не оподатковуються. Але не всі банки можуть скористатися таким джерелом поповнення капіталу, оскільки доступність його значною мірою випливає з банківського законодавства конкретної країни. Вітчизняні комерційні банки мають право випускати облігації лише за умови сплати всіх випущених ними акцій, але багато банків не можуть довести статутні капітали до мінімальних роз­мірів. Отже, банківські облігації в Україні не набули великого поширення і не можуть розглядатися як реальне джерело фор­мування ресурсів банку.

Слід зауважити, що і в розвинутих країнах з потужними фінансовими ринками субординовані зобов’язання становлять відносно невелику частину банківського капіталу. Таким джерелом з успіхом можуть користуватися лише великі за розмірами банки, які користуються довірою інвесторів. Більшість дилерів з операцій із цінними паперами відмовляються мати справу з емісіями невеликих банків через високі видатки та ризик.

Перевага методу поповнення капіталу випуском субординованих зобов’язань полягає в підвищенні показників прибутковості на одну акцію за умови, що отримані в такий спосіб ресурси приносять дохід, який перевищує процентні виплати за ними. Але цей спосіб формування капіталу зменшує стійкість банку (співвідношення власних і залучених коштів) та підвищує ризик, що може негативно вплинути на ціну акцій банку.

Для поповнення капіталу й одержання значних грошових кош­тів банки вдаються до проведення таких фінансових операцій, як продаж активів, зокрема будівель, споруд, офісів, котрі належать банку, з одночасною довгостроковою їх орендою у нових власників. Такі операції стають успішними за умов, коли через інфляцію ринкова вартість майна зростає, а законодавством дозволена прискорена амортизація нерухомості. Частіше в банках створюються резерви переоцінювання основних засобів для покриття різниці між їх ринковою та балансовою вартістю. На суму дооцінки активів випускаються акції, які безкоштовно розміщуються між акціонерами банку, збільшуючи частку їх власності. Така операція капіталізації резервів і дооцінювання активів називається бонусною емісією. Вона збільшує розмір капіталу, не розпорошуючи власності і не підвищуючи ризику втрати контролю над банком з боку акціонерів [10].

Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх джерел має базуватися на результатах глибокого фінансового аналізу альтернативних варіантів та їх потенціального впливу на величину прибут­ку в розрахунку на акцію.

Менеджменту банку необхідно взяти до уваги відносну вартість та ризик, пов’язаний з кожним джерелом, методи державного регулювання й доступність, а також оцінити довгострокові перспективи та наслідки. Для вітчизняних банків емісія акцій — фактично єдине зовнішнє джерело поповнення капіталу.

Перевагами цього способу є можливість швидко одержати значні суми грошових коштів, а також поліпшити позиції банку щодо залучення коштів у майбутньому. Але такий підхід має ряд істотних недоліків, які слід брати до уваги:

−        висока вартість;

−        труднощі розміщення акцій на ринку;

−        значне зростання ризику зниження доходів на одну акцію;

−        послаблення контролю за банком з боку акціонерів, якщо вони не зможуть самі викупити всі акції нової емісії.

Комерційні банки мають планувати свою діяльність щодо поповнення капіталу. Процес планування включає такі обов’язкові етапи:

1) розроблення загального фінансового плану діяльності банку;

2) визначення величини капіталу, необхідної для розширення активних операцій, підвищення їх ризикованості (якщо банк проводить агресивну політику), задоволення вимог органів банківського нагляду;

3) визначення величини капіталу, що його банк має змогу залучити за рахунок нерозподіленого прибутку;

4) оцінювання та вибір найприйнятнішого зовнішнього джерела поповнення капіталу за результатами аналізу ринкових умов, прав та інтересів власників, прогнозів щодо майбутньої прибутковості банку.

Вітчизняні банки відчувають дедалі більшу потребу в збільшенні обсягів власного капіталу, особливо після прийняття відповідних постанов НБУ, тому планування перспектив розвитку капітальної бази розглядається як одне з основних завдань менедж­менту [7].

Незважаючи на значну кількість наукових праць, які тією чи іншою мірою пов’язані з проблемами управління банківським капіталом, залишається низка невирішених завдань саме щодо збільшення капіталізації банківських установ. З огляду на це метою цього дослідження є визначення впливу обсягу капіталу комерційних банків на розвиток банківської системи України та економіки країни в цілому.

Мета дослідження визначила постановку таких теоретичних та практичних завдань:

– визначити поняття капіталізації банку, проаналізувати значення достатності і відповідності власного капіталу темпам розвитку активів банку та адекватному розвитку економіки;

– проаналізувати динаміку приросту власного капіталу відносно приросту загальних активів українських банків за період з 2003 по 2010 рр.;

– оцінити динаміку відношення сукупного власного капіталу та активів усіх банків до валового внутрішнього продукту за період з 01.01.2002 по 01.01.2009 рр.;

– дослідити присутність іноземних банків у банківській системі України та їх вплив на конкурентоспроможність вітчизняних банків;

– запропонувати шляхи зростання рівня капіталізації українських банків.

На сучасному етапі під капіталізацією банку нерідко розуміють розмір статутного капіталу або ліцензійні вимоги щодо нього. Часто оперують поняттям «капіталізація», розуміючи під ним власні кошти чи власний капітал банків та його достатність для покриття прийнятих ризиків [4].

Цей термін широко використовується у міжнародній практиці, зокрема у Базельських документах щодо нагляду.

Одним із важливих напрямів управління діяльністю банків є оцінка достатності і відповідності власного капіталу темпам розвитку активів банку та адекватному розвитку економіки. Адже ефективність роботи в банку і його стійкість значною мірою залежать від розмірів його капіталу. Неправильна оцінка реального розміру капіталу може призвести до негативних наслідків у діяльності банку. З одного боку, необґрунтоване завищення розміру капіталу призводить до викривлення інформації і вводить в оману не лише органи контролю, а й вкладників, акціонерів, інвесторів, що може завдати значних втрат. З іншого боку, неправильне визначення розміру банківського капіталу до його штучного заниження дає зворотний ефект – звужується діапазон активних операцій.

З метою запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку Національний банк України встановив норматив адекватності регулятивного капіталу .

Не можна погодитися з твердженням деяких економістів, що капіталізація вітчизняної банківської системи адекватна умовам нашої економіки. Окрім цього, для забезпечення конкурентоспроможності і стійкості банківської системи темпи зростання власного капіталу мають бути як мінімум вищі від темпів зростання активів. Однак згідно з розрахунками темп приросту загальних активів більший за темпи приросту власного капіталу українських банків в середньому за період з 2003 по 2010 р. (додаток М).

В умовах, коли темпи зростання капіталу істотно відстають від темпів збільшення активів, особливого значення набуває проблема капіталізації банківської системи. При збереженні цієї тенденції виникає проблема виконання банками нормативу адекватності капіталу, а відповідно  і загроза порушення стійкості та ефективності функціонування банківської системи. За період з 2003 по 2010 р. показник адекватності регулятивного капіталу зменшився з 18,01% у 2003 році до 14,01% у 2009 році. Зростання показника адекватності регулятивного капіталу до 18,28% за період 2010 р. не можна розглядати як позитивну динаміку, оскільки зростання показника було зумовлене падінням темпу зростання обсягів загальних активів та обсягів чистих активів українських банків.

У результаті цього в недалекому майбутньому банківська система може потрапити до «пастки» швидкого зростання – недостатній рівень капіталізації почне обмежувати обсяги кредитування. Оскільки близько 70% доходів комерційних банків припадає саме на позичкову діяльність, то зменшення її масштабів за таких обставин є прямою загрозою стабільності усієї банківської системи .

На макрорівні ступінь капіталізації банківської системи розглядається як відношення сукупного власного капіталу банків до валового внутрішнього продукту. Однак у деяких випадках як показник капіталізації банківського сектора та значимості банків для економіки розглядається відношення сукупної суми активів банків до ВВП (у даному випадку цей критерій характеризує рівень ресурсомісткості банківської системи, оскільки активи = зобов’язання + власний капітал) (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Частки сукупного власного капіталу та сукупної суми чистих активів банків України у ВВП за період з 2003 по 2010 рр..

Упродовж періоду, який аналізується, спостерігається перевищення темпів зростання власного капіталу вітчизняних банків порівняно з темпами зростання ВВП (табл.4.1).

Дані таблиці 4.1 свідчать також про стійку тенденцію до збільшення частки власного капіталу банків України у ВВП: якщо на початок 2003 р. досліджуваний показник не досягав 4%, то за станом на 1 січня 2010 р. питома вага власного капіталу у ВВП зросла на 8,68% і становить 12,56%.

Є підстави говорити про позитивні тенденції динаміки цього показника. Проте якщо ми порівняємо показник частки власного капіталу банків у ВВП з аналогічними показниками багатьох інших країн, то він виявиться невисоким. Так, наприклад, у Росії зазначений критерій становить 37,2%, у країнах Центральної Європи – понад 40% [19].

Зростання ВВП у країні веде і до підвищення рівня розвитку банківської системи. Приріст капіталу банківської системи – це перший системо утворюючий показник, від величини якого при наявній стабільній системі залежать усі інші банківські нормативи. Це означає, що відношення банківського капіталу до ВВП має стабільно зростати.

Рис. 4.1. Динаміка власного капіталу та чистих активів банківської системи України порівняно з ВВП (за період 2003–2010 рр.).

Головним показником потужності банківської системи та значимості банків для економіки є відношення активів усіх банків до ВВП країни. За період, який аналізується, цей показник зріс з 23,31% до 97,50%, тоді як у США цей показник перебуває на рівні 350 %, у Німеччині – приблизно 200 %, у Великобританії – 130 %, а в Східній Європі – 80 – 90 %. Відтак, цілком закономірними видаються ті обмеження, яких зазнають можливості функціонування вітчизняних банківських установ з точки зору забезпечення економіки необхідним обсягом фінансових ресурсів.

Отже, наші банківські можливості нині порівняно незначні. Із такими силами досягти серйозного піднесення неможливо.

І ще один важливий аспект проблеми – занадто низька капіталізація вітчизняних банків може призвести до того, що вони виявляться неконкурентоспроможними порівняно з іноземними грошово-кредитними установами, а частка останніх у банківській системі постійно збільшується. Так, за станом на 01.01.09 р. питома вага іноземного капіталу в банківській системі України уже становила 26,77 % (це – 53 банки; із них 17 зі 100% іноземним капіталом), (табл.4.2.).

Таблиця 4.2

Показники розвитку банківських установ з іноземним капіталом за період із 2002 по 2010 роки .