Власний капітал банку

64

Вступ

Актуальність курсової роботи є дослідження стану формування та управління банківським капіталом на прикладі конкретної банківської установи та розробка програми взаємопов'язаних заходів щодо удосконалення управління ними.

Фінансовою основою банку виступає його власний капітал. Створення банку розпочинається з вирішення найважливішого питання — формування банківського капіталу, який є основною складовою власного банківського капіталу.

Власний капітал банку являє собою грошові кошти і виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має незначну питому вагу в сукупному банківському капіталі. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим розміщенням їх серед юридичних і фізичних осіб.

У процесі аналізу власного капіталу банку велике значення має питання оцінки його вартості. Оцінка вартості власного капіталу дає змогу одержати додаткову інформацію для прийняття відповідних управлінських рішень поточного і перспективного плану, визначити ефективність діяльності банку.

У банківській практиці існує кілька способів визначення вартості власного капіталу банку. Кожний з них має як позитивні сторони, так і певні вади.

Аналіз власного капіталу банку являє собою складне, комплексне завдання, під час розв’язання якого слід враховувати не лише загальний фінансовий стан банку та його діяльність, а й проаналізувати кон’юнктуру ринку банківських операцій і послуг, економічний стан учасників (акціонерів) банку та його клієнтів. Тому, щоб дати більш-менш реалістичну оцінку стану власного капіталу конкретного банку, у про­цесі його аналізу слід дотримуватись, зокрема, таких основних положень.

Основна мета роботи — поглибшення вивчення теоретичних і практичних засад політики формування банківського капіталу та обгрунтування шляхів її удосконалення.

Для досягнення цієї мети визначено вирішення наступних завдань:

−        розглянути теоретичні засади політики формування капіталу банку;

−        фінансово-економічна характеристика діяльності комерційного банку;

−        проведемо аналіз капіталу, структури та ефективності розміщення на прикладі Київського управління ПАТ «Індекс-банк»;

−        заропонувати шляхи удосконалення політики формування капіталу банку.

Об‘єкт дослідження – процес формування політики управління капіталом комерційного банку.

Предмет дослідження - система принципів, об’єктів, суб’єктів, методів та інструментів формування політики управління банківським капіталом

Основним інформаційним джерелом є фінансова звітність ПАТ КБ «Креді Агріколь» за два роки станом на 31.12.09 р., 31.12.10 р., а також інша внутрішньобанківська звітність. Також інформаційною базою дослідження є теоретичні та науково-практичні дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців, законодавчі та нормативно-правові акти, що стосуються питань формування банківського капіталу.

Курсова робота складається з вступу, чотирьох питань, висновків та пропозицій, переліку використаної літератури та додатків.

1.      Теоретичні засади політики формування капіталу банку

Поняття «банківський капітал» вживається в економічній літературі й на практиці досить часто, і залежно від контексту в цей термін вкладається різний зміст. Банківський капітал ототожнюється з такими термінами, як «власний капітал», «власні кошти», «банківські ресурси» тощо. Не вдаючись до аналізу всіх точок зору на поняття «банківський капітал», дамо таке визначення, яке, на нашу думку, найкраще відбиває його суттєві риси: банківський капітал — це грошові кошти та виражена у грошовій формі частка матеріальних, нематеріальних і фінансових активів, що перебувають у розпорядженні банків і використовуються ними для здійснення операцій з розміщення коштів та надання послуг з метою одержання прибутку [9].

Управління капіталом передбачає реалізацію таких завдань:

−        формування власних ресурсів в обсягах, що забезпечують розвиток банку;

−        забезпечення ефективного використання накопиченої частини капіталу банку.

З метою забезпечення ефективності управління цим процесом розробляється спеціальна фінансова політика, спрямована на залучення власних фінансових ресурсів з різних джерел відповідно до потреб його розвитку в плановому періоді.

Політика формування власного капіталу банку являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає в забезпеченні необхідного рівня самофінансування – забезпечення необхідного розміру капіталу [14].

Розробка політики формування капіталу банку здійснюється в кілька етапів.

І етап – аналіз формування капіталу банку в попередньому періоді.

Метою такого аналізу є  виявлення потенціалу формування власного капіталу та його відповідність темпам розвитку банку.

Аналізуються:

−        динаміка обсягу капіталу банку; відповідність темпів зростання капіталу банку темпам зростання його активів, кредитного портфеля та портфеля цінних паперів;

−        динаміка питомої ваги капіталу банку в загальному обсязі ресурсів у перед плановому періоді;

−        джерела формування капіталу банку: співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел; вартість залучення власного капіталу з різних джерел;

−        достатність капіталу банку в перед плановому періоді.

ІІ етап – визначення загальної потреби в капіталі банку.

Основна проблема при визначенні доцільного для банку розміру капіталу – це вибір прийнятного співвідношення капіталу і зобов’язань: чим більша питома вага капіталу, тим більшою є фінансова незалежність банку, але чим більша частка запозичених і залучених коштів, тим більшою є прибутковість власного капіталу (ефект фінансового леверіджу).

Таким чином, це вибір між надійністю (вона тим вища, чим більший розмір капіталу) і прибутковістю (тим більша, чим меншою є сума капіталу) [14].

На розмір капіталу, необхідний банку, впливають такі фактори:

1.      Зовнішні – вимоги державного регулювання (насамперед, нормативні вимоги НБУ).

З метою забезпечення фінансової стійкості банки України мають виконувати певні нормативи.

Мінімальний розмір регулятивного капіталу (Н1) діючих банків та знову створених банків визначається нормативними актами Національного банку України.

Норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов’язаннями, що випливають з торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більшою є частка ризику, що її приймають на себе власники банку, і навпаки: чим нижчим є значення показника, тим більшою є частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку [2].

Норматив адекватності регулятивного капіталу встановлюється з метою запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку.

Значення показника адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень у боргові цінні папери) безумовним зобов’язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав.

Норматив (коефіцієнт) співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3) відображає розмір регулятивного капіталу, необхідний для здійснення банком активних операцій. Норматив Н3 установлює мінімальний коефіцієнт співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів.

Нормативні значення показників Н2 та Н3 встановлюються та переглядаються НБУ.

2.      Внутрішні:

−        розмір банку;

−        загальна схильність банку до ризику;

−        цілі банку на ринку;

−        очікуване зростання банку, йог плани і перспективи (завоювання нових ринків; розширення мережі філій);

−        передбачуване впровадження нових послуг і рівень їх ризику;

−        обсяг і структура активних операцій, зокрема, питома вага ризикових активів та їх прогнозне зростання.

Розрахована загальна потреба визначає необхідну суму капіталу банку, яка має формуватись як за рахунок внутрішніх, так і зовнішніх джерел [2].

ІІІ етап – оцінка і вибір оптимального джерела збільшення капіталу.

Фактори, що впливають на вибір джерела збільшення капіталу:

−        відносні витрати за кожним із наявних джерел;

−        загальна схильність банку до ризику;

−        вплив обраного способу збільшення капіталу на прибутки акціонерів;

−        державне регулювання.

При виборі способу збільшення капіталу рекомендується виходити з принципу підвищення цінності організації (цінність організації зростає у разі збільшення її прибутку й підвищення курсу акцій на ринку).

Оцінка вартості залучення капіталу з різних джерел здійснюється за основними елементами власного капіталу, що формується за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел [14].

Оцінка вартості власного капіталу має низку особливостей, основними з яких є:

−        необхідність постійного корегування балансової вартості капіталу банку в процесі здійснення оцінки;

−        оцінка вартості капіталу, що додатково залучається, має ймовірний і, відповідно, умовний характер. Будь-які зобов’язання банку з виплати засновникам не мають характеру контрактних зобов’язань, а є розрахунковими плановими величинами, які корегуються відповідно до результатів діяльності банку;

−        суми виплат власникам капіталу банку входять до складу прибутку, який оподатковується, що збільшує вартість власного капіталу порівняно, з вартістю залучених ресурсів;

−        залучення власного капіталу пов’язане з більш високим рівнем ризику для інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик. Це пов’язано з тим, що претензії власників основної частини цього капіталу, крім власників привілейованих акцій, підлягають задоволенню в разі банкрутства;

−        залучення власного капіталу банку не пов’язане, як правило, зі зворотним грошовим потоком за основною його частиною, що обумовлює його прибутковість з позиції забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості банку [10].

Результати такої оцінки слугують основою розробки управлінських рішень відносно вибору альтернативних джерел формування капіталу банку, що забезпечують його зростання.

IV етап – забезпечення максимально обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

Перед тим як звертатись до зовнішніх джерел формування капіталу банку, мають бути реалізовані всі можливості його формування за рахунок внутрішніх джерел.

Основним внутрішнім джерелом збільшення капіталу є чистий прибуток.

Переваги даного джерела збільшення капіталу:

−        відсутність витрат з випуску та розміщення цінних паперів й обслуговування боргу;

−        відсутність загрози втрати контролю  існуючими акціонерами, тобто уникнення можливості зменшення їх частки у власності і зниження прибутковості їхніх акцій.

Недоліками цього джерела є:

−        відсутність стабільності в отриманні прибутку;

−        високий рівень оподаткування прибутку:

−        значна чутливість прибутку банку до впливу макроекономічних факторів [12].

Можливість банку збільшувати капітал банку за рахунок прибутку визначається внутрішнім показником капіталоутворення (ВПК), який розраховується за формулою (1.1):

1.1

ВПК = ПКБ * Ккап,

де ПКБ – прибутковість капіталу банку;

Ккап – питома вага прибутку банку, що капіталізується:

1.2

Ккап = 1 – Кдив,

де Кдив – коефіцієнт дивідендних виплат.

Вважається, що прибуток банку, який капіталізується, має ту саму вартість капіталу, що й нові звичайні акції, тобто вартість капіталу обчислюється таким самим чином, тільки без коригування на витрати на випуск. Оцінка здійснюється з урахуванням відносних прогнозних розрахунків.

За рахунок чистого прибутку створюються та збільшуються фонди й резерви, що входять до складу капіталу банку.

Найважливішим з фондів, створених банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється на покриття можливих збитків у процесі діяльності банку і використовується для забезпечення зобов’язань банку. Звичайно порядок формування резервного фонду визначається центральним (національним) банком.