Власний капітал банку

Зазначені вище коефіцієнти характеризують з того чи іншого боку функціональне призначення власного капіталу банку, однак їм властиві недоліки. По-перше, не враховується призначення окремих складових власного капіталу. По-друге, суб’єктивний характер оцінок та висновків, відсутність обґрунтованих та загальновизнаних значень перелічених вище коефіцієнтів. По-третє, велика трудомісткість визначення цих коефіцієнтів.

Норма прибутку на капітал, тобто відношення прибутку до капіталу, - узагальнюючий показник результативності діяльності банку, яка відображає залежність норми прибутку від впливу таких чинників:

А) маржі прибутку – відношення чистого прибутку до сукупних доходів банку. Цей факторний показник, який відображає вплив на норму прибутку зміни розміру чистого прибутку на гривню доходів;

Б) використання активів – відношення сукупного доходу до сукупних активів. Факторний показник, який відображає загальну ефективність її використання банком;

В) мультиплікатора капіталу [6].

Порівнюючи зміни параметрів, які входять у розрахунок норми прибутку на капітал, за структурою змін (вертикальний аналіз) і динамікою (горизонтальний аналіз), з’ясовують за рахунок яких чинників змінювався результативний показник – норма прибутку на капітал та який із перелічених вище факторів призвів до суттєвої зміни норми прибутку (табл. 3.3).

Із даних таблиці видно, що норма прибутку у 2010 році порівняно з 2009 знизився на 1,226. це відбулося внаслідок зміни таких факторів як, маржа прибутку, дохідність активів та мультиплікатора капіталу. Дохідні активи беруть велику участь у формуванні доходів банку, але у 2010 році спостерігається зниження цього показника на 0,01.

Таблиця 3.3

Розрахунок динаміки і структури норми прибутку на капітал

(тис. грн)

Метод багатоетапного аналізу взаємозв’язків маржі, ефективності використання активів і мультиплікатора капіталу називається декомпозиційним аналізом, який застосовується за такою схемою (табл. 3.4).

Таблиця 3.4

Декомпозиційний аналіз норми прибутку на капітал

(тис. грн.)

Отже, основними чинниками підвищення ефективності використання капіталу є збільшення маржі прибутку  на 53,02% та підвищення ефективності використання активів на 2,53%. Збільшення мультиплікатора капіталу на 51,39%, позитивно вплинуло на норму прибутку.

4. Шляхи удосконалення формування капіталу банку

Головним завданням сьогодення є відновлення стабільної економічної ситуації в Україні. Успішність виконання цього завдання залежить від розвитку банківської системи та кожного банку зокрема. Одним із важливих факторів, які забезпечують можливість нашої банківської системи здійснювати значний позитивний вплив на економіку, розширювати банківські послуги, не допускаючи при цьому значних ризиків і відповідно зберігаючи надійність системи, є капіталізація. Тобто здатність вирішення цих завдань залежить передусім від механізмів управління банківським капіталом, який є одним із найважливіших показників банківської діяльності, що характеризує фінансову платоспроможність банків, ліквідність, та формує можливості подальшого розвитку. Сьогодні питання залучення та підтримки достатнього обсягу капіталу є основною вимогою до вітчизняної банківської системи, що зумовлює актуальність цього питання, оскільки в міжнародному аспекті високий рівень капіталізації банківської системи є ознакою стабільності в державі.

Тема формування банківського капіталу інтенсивно досліджується як вітчизняними науковцями, так і іноземними. Проблеми управління власним капіталом комерційних банків розглядаються в працях П. Роуза, Дж. Сінкі. Дослідження вітчизняних особливостей управління капіталом комерційних банків наведені в роботах З. Васильченко, А. Вожжова, О. Дзюблюка, О. Кириченка, О. Лаврушина, А. Мороза, Л. Примостки та інших [9].

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових рин­ках, максимальні розміри наданих кредитів, величину відкритої валютної позиції та інші важливі показники, які істотно впливають на діяльність банку. Для українських банків актуальними залишаються питання нарощування капітальної бази і для більшості з них мета управління капіталом полягає в його поповненні.

У банківській практиці використовуються два методи поповнення капіталу:

−        метод внутрішніх джерел поповнення капіталу;

−        метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку — найприйнятніша та порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази не розширює коло власників, а отже, дозволяє зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і уникнути зниження дохідності акцій унаслідок збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток, що залишився в розпорядженні банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань: 1) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам; 2) достатнє фінансування діяльності банку. Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми під час залучення капіталу в майбутньому, оскіль­ки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку [17].

Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризикованими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу великою мірою визначаються розміром дивідендів.

Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику. У розвинутих країнах середній рівень дохідності бан­ківських акцій становить 14—17 %.

Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучати капітал у майбутньому є стабільність дивідендної політики. Для підтримання сталого рівня дивідендних виплат банки останнім часом дедалі більшу частину своїх прибутків спрямовують саме на виплату дивідендів за акціями. Це пов’язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності. Так, банками США протягом останнього десятиріччя близько 80 % одержаного чистого прибутку було спрямовано на виплату дивідендів. Таке становище спонукає менеджерів банків до пошуку зовнішніх джерел поповнення капіталу [14].

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

− незалежність від кон’юнктури ринку;

− немає витрат із залучення капіталу зовні;

− простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунка на інший;

− немає загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

−        повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків;

−        виникнення проблеми зменшення дивідендів;

−        повільне нарощування капіталу.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кіль­кома способами:

1) емісія акцій;

2) емісія капітальних боргових зобов’язань (субординований борг);

3) продаж активів та оренда нерухомості.

Менеджмент банку вдається до зовнішніх джерел зростання капітальної бази в разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання великих обсягів коштів. Наприклад, в умовах гіперінфляції капітал банків швидко знецінюється і прибутку може не вистачити навіть на компенсацію втрат. Якщо органами банківського нагляду переглянуто норми достатності капіталу, то перед менеджментом банку постає завдання швидко й істотно наростити капітал, що можливо лише за рахунок зовнішніх джерел. Така ситуація склалася в Україні в 1997—1999 рр., а у зв’язку з фінансовою кризою 1998 р. проблема нарощування капітальної бази банків значно загострилася.

Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних і привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку — це найдорожчий з погляду вартості спосіб нарощування капіталу. Така процедура пов’язана з високими витратами та супроводжується значним ризиком, який пов’язано з можливим зниженням прибутку на одну акцію та втратою контролю над бан­ком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна й акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників через концентрацію контрольного пакета акцій. Разом з тим розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому [12].

Плануючи емісію акцій, менеджмент банку має зважити свої можливості й оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості для підтримки стабільного рівня дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції банку знецінюватимуться. Законодавством більшості країн передбачено державну реєстрацію емісії цінних паперів, до яких належать і банківські акції. У реєстрації може бути відмовлено, якщо виявлено фінансові зловживання та махінації, прострочені борги перед бюджетом і кредиторами, збиткову діяльність. Цей порядок чинний і в Україні. Отже, не всі банки мають доступ до такого джерела поповнення капіталу як емісія акцій.