Україна у міжнародних міграційних процесах

 

Як видно з таблиці 2.3, щорічно, починаючи з 1991 року і по сьогоднішній день, кількість ємігрантів та іммігрантів зменшується, при чому в останні роки спостерігається тенденція до переважання прибулих над вибувшими з України, тобто позитивне міграційне сальдо.

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Напрямки міграційних процесів в Україні

За роки незалежності в Україні дуже активізувалися процеси  трудової міграції, зокрема міждержавної. В середньому на строк від 1 місяця до 1 року за кордон виїжджають на заробітки  близько 5 млн. людей. Останнім часом  виїзд відбувається не тільки з міст, а також із сільської місцевості, особливо прикордонних областей [15].

 Трудова міграція населення країни до країн Європейського Союзу, Ро-сії, Америки нині є однією з особливих проблем. За різними оцінками, на сьогодні 2-7 млн. українців перебувають на заробітках за кордоном. При цьому, близько 80 % з них працюють нелегально. Такий значний відплив людей за кордон може призвести до істотного зниження трудового потенціалу країни, професійної деградації нації.

На сьогодні у західних областях України важко знайти кваліфікованого

працівника, навіть якщо пропонувати йому значний рівень заробітної плати.

Люди не можуть нормально  працювати за умов корупції, свавілля, соціальної незахищеності, які є не сумісними зі способом життя нормальної людини.

Наші співвітчизники за кордоном працюють переважно у промисловості, будівництві, сільському господарстві, сфері транспорту і зв'язку, торгівлі та громадському харчуванні. Останнім часом зростає прошарок трудових мігрантів з України, зайнятих на роботах, що потребують високої кваліфікації, – у медицині, науці, сфері високих технологій, фінансовому секторі.

Виїзд громадян на роботу за кордон відбувається переважно  нелегаль- ним шляхом, із використанням туристичних, гостьових віз, ваучерів, запрошень. Проте вірогідних, офіційних статистичних даних щодо кількості тих, хто виїжджає на зарубіжні заробітки, вікового, статевого, професійно-кваліфікаційного складу трудових мігрантів, а також спрямування основних міграційних потоків на сьогодні в Україні немає. Існують різні неоднозначні цифрові величини – від двох до семи мільйонів трудових мігрантів з України.

Українські  нелегали працюють переважно в таких  країнах, як Італія, Португалія, Іспанія [4].

Визначено, що 48,4% від загальної кількості заробітчан перебувають в Російській Федерації і майже стільки ж у країнах Європейського Союзу (в Італії - 13,4%; Чехії - 12,8%, Польщі - 7,4%; Іспанії -3,9% та Португалії - 3,0%) (рис. 2.3)

 Рис. 2.3 Структура потоків зовнішньої трудової міграції населення  [2].

 

Значне місце  за кількістю робітників з України посідає Росія. За Даними Міністерства закордонних справ України, лише на сезонних будівельних роботах у Москві і Підмосков'ї в останні роки працюють понад 200 тис. українців. У нафтовидобувній промисловості Росії задіяно ще близько 300 тис. наших співвітчизників. В інших сферах російського господарства працює до 1,5 млн. громадян України. Для Росії Україна є головним експортером робочої сили. У Росії наші робітники стикаються з багатьма проблемами, головна з яких – невиплата зарплат. У найважчому становищі опиняються ті мігранти, котрі не мають контрактів на роботу [4].

Основним соціально-економічним  фоном, що спонукає розгортання трудової міграції з України за кордон, є наслідок довготривалої стагнації еко-номіки, не досить вдале реформування економічних відносин тощо. Результа-

том цього стало  значне зменшення внутрішнього валового продукту в Україні. Це особливо негативно вплинуло на рівень життя населення України та її регіонів, розшарування його окремих соціальних категорій, що найважливіше, на можливість зайнятості та отримання бажаної оплати праці і доходів. Рівень безробіття – один з найважливіших рушійних чинників у намірах щодо трудової міграції [4].

Загострення економічної  кризи підсилює бажання висококваліфікованих працівників, «інтелект» нашої країни шукати кращого життя за кордоном, намагатися реалізувати себе краще на чужих землях. Що ж стосується іммігрантів, то можна стверджувати, що до нас приїжджають низько кваліфіковані працівники, здебільшого «економічні біженці». На захід їх штовхає військова і післявоєнна розруха, а також бідність, демографічний тиск, безробіття, неможливість побудувати собі гідне життя в своїх рідних країнах.  Слід зазначити, що Україна багатьма нелегальними іммігрантами розглядається не як кінцевий пункт, а як транзитна країна для подальшого проникнення до Західної Європи. Понад усе намагаються попасти до Європи через Україну жителі азіатських країн.

В той же час, в останні  декілька років серед нелегалів  різко зросла кількість громадян країн СНД – більш всього Грузія і Молдова, а також російські громадяни з Чечні.  Але  далеко не всі нелегали успішно потрапляють в Європейські країни. Значна частина їх осідає на Україні. За інформацією Представництва Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців (УВКБ ООН) на Україні, близько половини біженців на Україні – це вихідці з Афганістану.Біля третини біженців на Україні – це вихідці з країн СНД [17].

Україна інвестує свій людський капітал в економіку практично всіх розвинених країн світу. Було встановлено, що країнами-донорами спеціалістів вищої кваліфікації є такі держави, як Великобританія, Індія, Ірландія, Канада, Німеччина, Росія, а найбільшими країнами – імпортерами – Канада, США, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Китай, Японія. Лідером із залучення висококваліфікованих мігрантів на міжнародних ринках інтелектуальних ресурсів є США, що виграє за рахунок високої оплати, сприятливих умов праці, якісного університетського рівня навчання студентів, наявністю добре оснащених лабораторій тощо.

Продовжується процес еміграції наукових працівників, зокрема фахівців вищої кваліфікації. З 1991 по 2005 рр. з України, за даними Держкомстату емігрувало 525 докторів і 1 026 кандидатів наук. З 2002 по 2007 рр. виїхало понад 700 докторів і кандидатів наук. Основні країни, куди емігрують українські фахівці, це США (189 осіб), Росія (141 особа), Німеччина (126 осіб). Середній вік кандидатів наук, що емігрували, складав 45 років, а докторів – 54 років.

Мотивами міграції вчених та спеціалістів є: висока матеріальна винагорода, широкі можливості для саморозвитку, досконале лабораторне обладнання, можливість користуватися науковими центрами тощо. Учені та фахівці створюють міжнародні центри високих технологій, інтелектуальні центри (організації, мережі) мігрантів за кордоном (студентські/наукові мережі, об’єднання експертів, інтелектуалі мережі діаспори). Існує низка формальних механізмів, через які бізнес-діаспора сприяє залученню інвестицій, серед яких – ділові мережі діаспор (Ліванська ділова мережа (LBN), Південноафриканська діаспорна мережа (SADN)), палати, орієнтовані на діаспори (Карибсько-Американська торгово-промислова палата (CACCI)), урядові агентства сприяння інвестиціям діаспор (Вірменське агентство розвитку (ADA)).

Наслідки міграції людських ресурсів з України – міграція висококваліфіко-ваної робочої сили і науковців спричинила якісні зміни на ринку праці, відтік молодих людей і жінок призвів до скорочення як народжуваності, так і чисельності населення країни [13].

Для ефективного  аналізу ситуації на ринку праці потрібно усвідомити, що Україна є державою з відкритою економічною системою. Український ринок праці давно вже є складовою частиною світового ринку праці. Отже, українці мають змогу працевлаштовуватися за межами держави. Наслідком цього та нерозважливого ставлення до власного трудового ресурсу є те, що Україна стала однією з найбільших країн-донорів робочої сили в Європі.

Так в період за 2007-2009 роки кількість трудових мігрантів  сягнула 1264,3 тис. осіб. Потоки трудових міграцій в Україні мають доволі чітку географічну спрямованість: переважно здійснюються до найближчих країн або більш віддалених країн, але з більш привабливою економічною ситуацією. В період 2007–2009 рр. основними країнами – реципієнтами стали: Російська Федерація,(597,9 тис. осіб), Італія (186,7 тис.), Чеська Республіка (150,5 тис.), Польща (82тис.), Угорщина (47 тис.), Іспанія (40 тис.), Португалія (36 тис. осіб)[12].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3 Державне регулювання міграції трудових ресурсів в Україні

Розвиток інтеграційних  процесів призводить до необхідності втручання держави з метою пом’якшення їх негативних ефектів. Так, на сучасному етапі проблема вдосконалення міграційної політики є надзвичайно гострою для України. При цьому в умовах низького рівня заробітної плати в державному секторі економіки та поширення безробіття саме підтримка зовнішніх трудових міграцій економічно активного населення, оптимізація їхніх потоків, підвищення рівня захищеності українських працівників за

кордоном, сприятиме, до певної міри, вирішенню проблеми безробіття. У зв’язку з цим, необхідне спрощення процедури тимчасового виїзду наших громадян на роботу та одночасне посилення контролю за діяльністю організацій-вербувальників вітчизняної робочої сили [7].

Регульована трудова міграція також цікава країнам, які отримують українських трудових мігрантів. З урахуванням скорочення і швидкого старіння населення у цих країнах, попит на іноземних робітниках збільшуватиметься. Високий рівень освіти та іншої кваліфікації, культурної, інтелектуальної та релігійної подібності з європейцями, і подібність мов серед слов'янських країн, є додатковими перевагами українців на цьому ринку працю [25]. За оцінками статичного управління ЄС, економічно активне населення ЄС почне знижуватися в 2013 році чи 2014 році. Хоча населення ЄС збільшиться на 10 мільйонів чоловік протягом наступних 50 років, робоча сила скоротиться на 50 мільйонів людей, враховуючи майбутню імміграцію в 58 мільйонів людей в ЄС за цей період [30].

Важливим напрямком  державної політики у сфері регулювання трудових міграцій є розповсюдження інформації щодо існуючої системи між дер-жавних угод про працевлаштування, законодавства України та країн-реципієнтів у сфері трудової міграції та регулювання ринку праці загалом, а також можливості отримання допомоги з боку українських дипломатичних установ під час перебування за кордоном. Ліцензування і контроль за діяльністю фірм-вербувальників, а також підвищення інформаційної обізнаності української молоді щодо умов праці й перебування в країнах-реципієнтах, значною мірою запобігатимуть загрозі нашим громадянам опинитися у безправному становищі за кордоном. Однак певною гарантією має стати система міждержавних договорів про взаємне працевлаштування громадян та їхній соціальний захист. Міждержавні угоди вже укладені з більшістю колишніх республік СРСР (в тому числі підписано багато-сторонню угоду в рамках СНД), Польщею, Чехією, Словаччиною, В’єтнамом. Але терміново слід врегулювати міграційні відносини з Німеччиною, Грецією, Ізраїлем, Італією, Іспанією, Португалією, США, Угорщиною. Крім того, необхідно намагатися розширити квоти для праце-влаштування українців у тих країнах, з якими договори вже укладено [7].

Накопичений західними  країнами досвід у сфері обміну трудовими  ресурсами втілився у відповідному міжнародному порядку й законодавстві, які потрібно уважно вивчати, оскільки Україна є новачком у цьому процесі. Хоча протягом останніх років Україна уклала міждержавні угоди щодо регулювання міграції з Чехією, Польщею, Німеччиною, Росією, Словаччиною, Молдовою, Вірменією, Ізраїлем та деякими іншими державами, вони поки що не приведені у відповідність з міжнародними правовими нормами і фактично не реалізуються [15].

1991 року в Україні  створено та функціонує нормативне  правове поле регулювання міграційних процесів. Міжнародні інституції оцінюють українське законодавство як одне з найрозвиненіших на теренах Співдружності Незалежних Держав [20].

Питання трудової міграції, а також працевлаштування іноземців в Україну, знаходяться під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України. Крім того, деякі функції з регулювання міграції здійснюються Міністерством закордонних справ України (надання віз, захист прав та інтересів українських громадян за кордоном, зв'язок з діаспороюю), Міністерством внутрішніх справ (видача закордонних паспортів для українських громадян, імміграційні дозволи і дозволи на проживання для іноземців, реєстрація іноземців), Державною прикордонною службою (в’їзд через кордони, запобігання нелегальній міграції, реєстрації іноземців, які в'їжджають зУкраїна на строк до 3 місяців), Державним комітетом України у справах національностей та релігії (надання статусу біженця) [29].

Міграційну правову  базу становлять: міжнародні договори України (Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Конвенція про статус біженця 1951 року та Протоколу 1967 року (2002); закони України “Про імміграцію” (2001), “Про біженців” (2001), “Про громадянство України” (2001) та “Про правовий статус іноземця і осіб без громадянства”, “Про Державну прикордонну службу України” (2003) та “Про внесення змін в деякі законодавчі акти в зв’язку з прийняттям Закону “Про державну прикордонну службу України” (2003), які набрали чинності з 1 серпня 2003 року, “Про свободу пересування і свободу вибору місця проживання в Україні”, “Про основи національної безпеки України”,“Про Державну міграційну службу України”(2008).

Проте міграційна політика та міграційне законодавство ніколи не були пріоритетними напрямами роботи українських урядів. Саме тому формування міграційного законодавства відбувалося радше на підставі тиску зовнішніх чинників, аніж свідомого українського бачення розвитку міграційної політики. Ця ситуація не сприяє розробленню всеосяжної та послідовної міграційної політики.

В Україні досі немає  нормативного документа, який би закладав основи міграційної політики України, визначав її цілі, завдання, механізми та інструменти реалізації. З часу здобуття незалежності міграційна політика йшла за подіями, реагувала на них, а не була результатом детального вивчення ситуації та пошуків оптимальних методів досягнення цілей.

Однак згідно з Конституцією України  засади регулювання демографічних і міграційних процесів визначаються виключно законами України [20].