Україна у міжнародних міграційних процесах

Третя, яка включає  приблизно 1/3 населення, є технологічно відсталою, оскільки не створює власних технологій і не впроваджує іноземні. Отже, сучасний світ розділений не ідеологічно і навіть не економічно, а технологічно. Відомий російський фахівець А.П. Мельничук до першої групи країн відносить провідні 18 світових держав (США, Японія,Швеція, Фінляндія та ін.), які є самодостатніми в інноваційному розвитку. До другої групи входять Іспанія, Італія, Чехія і деякі інші країни, які інвестують у високий рівень підготовки фахівців з високим рівнем розміщення старих технологій і незначною інвестиційною активністю. Третю групу становлять Бразилія, Китай, Індія та деякі інші країни, які розвиваються в особливо активному використанні нових технологій. Багато хто з них може розвивати високотехнологічні галузі економіки і мають технологічні центри світового масштабу. До четвертої, останньої, відносяться держави, де поширення технологій і професійна підготовка робочої сили надзвичайно далекі від досконалості [14].

Отже, міжнародна міграція є складним і мінливим явищем, що охоплює мільйони людей. Попри брак повноцінних і надійних даних про масштаби міграції на глобальному рівні, можна стверджувати, що основними тенденціями міжнародної міграції на сучасному етапі є:

1) щорічне збільшення  кількості мігрантів;

2) розширення діапазону країн, які є активними учасниками міжнародних міграційних процесів;

3) спрямованість і  концентрація міжнародних мігрантів у найбільш розвинуті регіони світу;

4) зростання кількості жінок-мігрантів у міграційних потоках [37].

 

 

 

РОЗДІЛ 2

РОЗВИТОК МІЖНАРОДНИХ  ТРУДОВИХ МІГРАЦІЙ В УКРАЇНІ

2.1 Етапи міграційних процесів в Україні

За період дослідження  міграційних процесів та виявлення причин їх з’явлення, українськими вченими було запропоновано багато засобів дослідження та поділення на етапи міграційних процесів періоду ХІХ початку- ХХ століття.

Сучасні вчені історичні міграційні процеси поділяють на чотири етапи. Першою хвилею є період з кінця ХІХ – початку ХХ століття. Вона охоплює практично всі українські землі – як ті, що входили до складу царської Росії, так і ті, що знаходились під владою Австро-Угорщини [21].

Але існує також і регіональні особливості міграції даного періоду. В кінці ХІХ ст. внаслідок аграрного перенаселення, що зумовлювало безземелля селян, важке соціальне становище, посилюється міграція населення із західноукраїнських земель, спочатку у країні південної та західної Європи, а потім в Америку.

Для європейців синонімом  слова бідність була Галичина, тому що більш ніж 40% селян-мігрантів мали наділи менш ніж 2 га. Чисельність українських мігрантів була дуже масштабною. За даними В. Яворської тільки з 1835 по 1913 рік із західноукраїнських земель у Сполучені Штати виїхало 413 тис. осіб . За підрахунками істориків. Тільки в США до початку першої світової війни переїхало 470 тис. осіб, а ще 170 виїхало до Канади. Однак за думкою В.Євтуха, життя українських емігрантів було зовсім не легким. Вони жили в крайній нужді, перш за все тому, що для селян було не вирішене земельне питання. Українців в США приймали на роботу останніми, звільняли першими. Як зазначав М. Куропатський , що бідні та неграмотні мігранти могли влаштуватися тільки на важку роботу. Чоловіки здебільшого знаходили роботу на антрацитових копальнях та шахтах. Велику роль у налагоджуванні побуту емігрантів відігравала церква. Українці селилися компактно й одразу починали будувати храми, які ставили осередком історичних реліквій та культурних традицій. Були створені церковні братства й читацькі клуби. У родинному житті українці спілкувалися материнською мовою, зберігали звичаї та ритуали, пов’язані з важливими подіями життя та релігійними святами, розвивали рідні ремесла та культурні традиції.

Більшість вчених причинами  міграції вважають аграрне перенаселення  та майнове розшарування селянства, незначну урбанізацію та індустріалізацію, а також небажання селян селитися у містах. За думкою М. Якименко міграційний рух був викликаний сукупністю соціально-економічних, політичних умов, які визначили становище українських земель. В своїх дослідженнях він зазначає, що з України виїздили здебільшого незаможні селяни, або ж ті, що позбулися своїх статків.

В центральній та східній Україні на початку ХІХ ст. розвивалась економічна еміграція, за характером практично ідентична Західно-українській. Вони виїжджають із східної частини України – спочатку на Північний Кавказ, Поволжя і Урал, а пізніше – в Сибір, Казахстан, Далекій Схід. Українські мігранти селяться у тих районах Росії, в яких є подібні умови для життя та сільськогосподарського виробництва, як на їхній батьківщині. Як в своїх роботах зазначила В. Яворська на територію Російської імперії були спрямовані великі потоки українських мігрантів. За 1891-1900 рр. українські переселенці становили 36% всіх внутрішніх мігрантів імперії, у 1901-1910 роках їх частка зросла до 49% і досягла 60% у роки перед першою світовою війною. За період з 1896 по 1914 рік з 9-ти українських губерній за Урал переселилися 1,6 млн. осіб. Про інтенсивність еміграції зі східної частини України свідчать такі показники: у кінці ХІХ ст. виїжджало щорічно понад 40 тис. осіб, а вже на початку ХХст. – понад 200 тис. осіб. Міграція із східної частини України була викликана такими ж причинами, що із західних областей: недостачею землі та бідністю, та відрізнялась тільки напрямком.

До другої хвилі вчені  відносять міжвоєнний період. На відміну від першої хвилі основним контингентом серед мігрантів були службовці, інтелігенти, гетьманці та офіцери, які змушені були мігрувати з політичних мотивів. Причиною політичної міграції була поразка національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр., а пізніше з приєднанням Галичини до УРСР, вона оцінюється не менш ніж в 100 тис. осіб.  Багато з них намагалися заснувати український рух в еміграції. Серед них були групи з високим рівнем освіченості та фахівці різних галузей економіки, науковці, літератори. Місцями найбільшого розселення цієї групи стали Польща, Чехословаччина, Румунія, Австрія, Болгарія, Німеччина та Франція. В своїх роботах В.Піскун писав, що ставлення до українських мігрантів в вище наведених країнах було різним. Наприклад у Польщі ставилися лояльно, у Франції та Великобританії – нейтрально, зі співчуттям – у Німеччини. До даного етапу міграції також відноситься насильницьке виселення мільйона українських мігрантів у період колективізації 1929-1930 рр. в райони Сибіру та Півночі.

Причиною третього періоду  міграції було політичне становище  на території України. В цей період мігрували всі версти населення. З УРСР виїжджають політичні та військові діячі УНР, багато представників української науки, культури та ін. Сюди належали ти, хто протягом війни опинився в таборах для переміщених осіб та після її закінчення боявся повернутися на батьківщину із західних зон Німеччини, щоб не бути закинутими до концтаборів. Тільки в США їх кількість досягнула близько 80 тис. осіб.

В своїй роботі І.М. Прибиткова зазначила, що майже два мільйони людей були евакуйовані у роки війни у східні регіони Радянського Союзу. Вони створили там сім’ї, влаштувались на роботу. Великих розмірів міграційні потоки набули у повоєнний період. Із входженням УРСР до складу СРСР у ній посилюється примусові міграції. Це передусім, так звані «куркулі» - заможні селяни, яких понад 1 млн. осіб було вивезено в процесі колективізації за межі України – на освоєння сибірських і північноросійських

просторів. Туди само було заслано також багато українських  інтелігентів, яких було звинувачено сталінським режимом у шкідництві, контрреволюційній діяльності, шпигунстві та ще всіляких неіснуючих гріхах.

Після Другої світової війни  також продовжились репресії проти «куркулів» та патріотично настроєного населення західної частини України. Тільки у 1944-1952 рр. за межі держави було виселено з цих земель понад 1.5 тисячі сімей «куркулів» та понад180 тис. осіб, які перебували в ОУН та УПА. З Другою світовою війною пов’язана масова евакуація людей із міст у східні регіони СРСР, насильницьке вивезення молоді із окупованих регіонів на роботу в Німеччину, масове переміщення людей з одних регіонів в інші.

В післявоєнний період Україна  стала регіоном масової імміграції. Сюди стікалось населення із різних регіонів СРСР. Воно осідало найбільше у східних і південних частинах держави, в містах. Спеціалісти із різних галузей господарства, що жили у східних областях України направлялись на роботу у західні області, а люди із західних областей – у східні та південні частини України. Внаслідок договорів радянського і польського урядів відбулося переселення українського населення з Польщі в Україну.

Це суттєво не позначилося  на чисельності населення даної  території, але вплинуло на його етнічний склад. На протилежну спрямованість цього процесу вплинуло масове переселення росіян у Крим та місце виселення татар [6].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Також за іншими даними можна  окреслити і такі етапи міграційних  процесів  в Україні (табл.2.1):

Таблиця 2.1

                        Етапи міграційних процесів в Україні [1].

Етап	Період	Особливість
1	до 1990	Пролонговані  радянською системою зміни. Переважання  у зовнішній міграції представників  інтелектуальної та культурної еліти
2	1990-1995	Стрімке зниження значення сальдо унаслідок чисельного відтоку за кордон професіоналів  переважно із міських поселень з високим рівнем освіти
3	1995-2002	Зменшення чисельності  населення України за рахунок  вливання у міграційний потік  великої кількості кваліфікованих робітників та молоді переважно з  міських поселень
4	2002-2005	Збільшення  притоку міських мешканців при зменшенні притоку сільських. Розширення географії зовнішньої міграції, посилення міжрегіональних відмінностей у рівнях сальдо міграції
5	2005-2010	Уповільнення  темпів зміни міграційних рухів

 

За збереження сучасної ситуації в Україні можна  очікувати, що міграційні настрої в суспільстві поширюватимуться далі. Наочно динаміку міграційних змін населення України представлено на рис. 2.1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Користуючись офіційними статистичними даними, можна визначити  динаміку міграційних процесів на Україні (табл.2.2) [22].

 

             Таблиця 2.2

Міжнародний міграційний  рух населення України  [22].

Рік	Число емігрантів	Число іммігрантів	Приріст
2008	37281	22402	14879
2009	32917	19470	13447
2010	30810	14677	16133

 

Дані, які зафіксовані  у таблиці 2.2 є лише частиною реальної ситуації, адже більша частина емігрантів та іммігрантів є нелегальними працівниками. І хоча за даними офіційної статистики кількість емігрантів та іммігрантів з кожним роком зменшується, в реальному житті їх кількість зростає.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Таблиця 2.3

                                   Міграції населення України в роки

                  державної незалежності (1991—2010 рр.), осіб [22;34].

 

Роки	Обсяги валової міграції
	міждержавна
	загальний	у тому числі		міграційне
	обсяг	прибуло	вибуло	сальдо
1991	800817	490597	310220	180377
1992	814356	538205	276151	262054
1993	634851	341192	293659	47833
1994	515717	187392	328325	-140933
1995	422976	166551	256425	-89874
1996	376262	129538	246724	-117186
1997	299244	108559	190685	-82126
1998	221096	71810	149286	-77476
1999	176383	65794	110589	-44795
2000	154000	53700	100300	-46600
2002	118737	42473	76264	-33791
2003	103188	39489	63699	-24210
2004	84749	38567	46182	-7615
2005	74977	39980	34997	4583
2006	74209	44227	29982	14245
2007	76176	46507	29669	16838
2008	59683	37281	22402	14879
2009	52387	32917	19470	13447
2010	45487	30810	14677	16133
Разом	5105295	2505589	2599706	-94217