Теоретичні особливості управління активами та пасивами банку

     В такий спосіб визначається початкова, або основна, вартість позичених  коштів, відома як реальна відсоткова ставка.

     За  підрахунками економістів, реальні темпи росту для стабільних економік перебувають у межах 2,5 — 4 %.

     Вищі  темпи економічного росту можуть бути досягнуті деякими економіками на певних етапах розвитку, але періоди такого інтенсивного підйому, як правило, нетривалі.

     Реальна відсоткова ставка для будь-яких вкладень — це ставка на майбутній період, і в момент інвестування вона невідома.

     Отже, розрахунки відсоткових ставок за депозитом  ґрунтуються на оцінці чи прогнозі рівня реального економічного росту, який очікується протягом періоду вкладення коштів.

     Розрахунки  виконуються за формулою визначення майбутньої вартості грошей (FV): 

       (3.4) 

     де  PV — теперішня вартість інвестиції; r — відсоткова ставка (річна, %); n — кількість періодів вкладення коштів (роки).

     Наступна  проблема, з якою стикається інвестор, — це втрата купівельної спроможності грошових коштів упродовж періоду вкладення  унаслідок інфляційних процесів.

     Якщо  гроші після повернення будуть частково знецінюватися, то інвестор з кожним новим вкладенням одержуватиме дедалі меншу реальну суму коштів і зрештою їх втратить.

     Тож у процесі визначення базової  депозитної ставки необхідно враховувати  також очікувані темпи інфляції.

     Втрата  купівельної спроможності грошей стосується не лише основної суми інвестицій, а й процентних виплат за реальною ставкою.

     Тому  на очікувані темпи інфляції необхідно  скоригувати як основну суму, так  і виплати за реальною ставкою.

     Рівень  відсоткової ставки з урахуванням  темпів економічного росту та інфляції називається номінальною безризиковою ставкою.

     Номінальну  безризикову ставку знаходять за формулою: 

       (3.5) 

     Довіряючи свої заощадження тому чи іншому банкові, інвестор бере на себе певний ризик, що відображає ймовірність неповернення грошей.

     Розрахунок  базової депозитної ставки проведемо  в таблиці 3.3. 

     Таблиця 3.3 Розрахунок базової депозитної ставки банку

 

      Базова депозитна ставка банку  складає 15,16 % Як бачимо, хоча рівень інфляції очікується в розмірі 8 %, але інфляційна премія становить 8,36 %.

     Це  означає, що враховується вплив інфляції не лише на основну суму інвестиції, а й на дохід за даним вкладенням.

     Таке  саме правило поширюється й на премію за ризик, яка дорівнює 2,3 %, хоча ризик неповернення коштів — 2 %.

     Отже, за даних умов менеджмент банку має  запропонувати клієнтам депозитну  ставку, не нижчу за 15,16 %.

     У практичній діяльності розглянутим  методом визначення депозитної ставки необхідна інформація про прогнозні  значення темпів економічного росту  й інфляції.

     За  умов нестабільного економічного розвитку передбачити рівень інфляції, визначити  ризик банківської установи, а  також — прогнозувати темпи росту  досить складно. Тому вітчизняні банки, встановлюючи депозитну ставку, орієнтуються на рівень облікової ставки НБУ та пропонують клієнтам плаваючу ставку, що переглядається в разі зміни облікової  ставки. 

 

     Несприятливі економічні процеси змусили банки перейти  до короткострокового залучення  коштів, коли депозити приймаються  на такий період часу, у межах  якого темпи інфляції більш чи менш точно можуть бути передбачені. Використання облікової ставки НБУ як орієнтиру щодо пропозиції ставок за депозитними рахунками цілком обґрунтоване, оскільки в обліковій ставці очікуваний рівень інфляції вже врахований, а в Україні саме інфляція є суттєвним чинником, що впливає на рівень банківських ставок.

     Депозитна ставка банку здебільшого трохи  нижча за облікову, хоча іноді такі чинники, як попит і пропонування грошових коштів на ринку та конкурентні позиції банку приводять до суттєвих відхилень від цього правила. Наприклад, з огляду на історичні обставини «Ощадбанк» є монополістом у сфері здійснення операцій з вкладами населення, а широка мережа ощадних кас (у більшості населених пунктів це єдині банківські установи) дає змогу залучати значні обсяги ресурсів без конкуренції під найнижчу ставку.

     Банки, які не мають на ринку репутації надійних та стабільних установ, змушені для залучення клієнтів пропонувати високі депозитні ставки.

     У такому разі менеджмент банку повинен  точно знати напрями та обсяги можливого розміщення ресурсів та їх дохідність.

     Значне  підвищення депозитної ставки за браком високодохідних напрямів розміщення залучених ресурсів може призвести до появи від’ємного спреду, а отже, збиткової діяльності банку.

     Одним із факторів стабілізації банківської  діяльності є система страхування  депозитів.

     Система страхування депозитів фізичних осіб, призначена для компенсації  населенню вкладів у разі банкрутства та ліквідації банку.

     Створення системи гарантування депозитів  має на меті підвищення рівня захищеності  фізичних осіб у разі виникнення ситуації недоступності вкладів.

     Одним зі шляхів зниження ризику неповернення коштів для юридичних осіб стало  надання можливості відкривати два  розрахункові рахунки в різних банках, завдяки чому вдається застосовувати  такий метод управління ризиками, як диверсифікація.

     За  умов високої ризикованості відкриття  двох розрахункових рахунків хоча і  не дає гарантії уникнення ризику неповернення коштів, але дозволяє його знизити.

     Підсумовуючи  сказане, можна дійти висновку, що пошук оптимального рівня депозитної ставки — складне завдання, яке  має вирішувати менеджмент кожного  банку самостійно залежно від  ринкової ситуації, власних потреб і можливостей.

     Занадто низький рівень ставки призводить до відпливу депозитів з банку, зменшує обсяг кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості проведення активних операцій та отримання доходів.

     Завищення депозитної ставки тягне за собою  зростання процентних виплат за рахунками  клієнтів і за браком високоефективних напрямів розміщення ресурсів спричинює  зменшення маржі банку чи навіть завдає збитків.

     Рівень ризику неповернення коштів визначається статистичними методами та показує кількість вкладень, які не буде вчасно (або взагалі) повернуто в розрахунку на кожну сотню зроблених інвестицій.

     З огляду на ризик неповернення коштів інвестор змушений підвищити вимоги до рівня дохідності тих вкладень, які повернуться вчасно і з виплатою процентів, а також компенсувати втрати від інфляції та альтернативного розміщення коштів.

     Премія  за ризик може включати компенсацію  інших видів ризику, наприклад  ризик підвищення відсоткової ставки протягом періоду вкладення.

     Розрахунок  базової депозитної ставки з урахуванням  реальних темпів економічного росту, інфляції та ризику виконують за формулою (3.5), але при цьому під PV розуміють суму коштів, яку буде точно повернено в строк, тобто ураховують ризик.

     За  такого підходу рівень депозитної ставки суттєво залежить від прийнятої методики оцінки банківських ризиків, зокрема ідентифікації системи аналітичних показників ризику й алгоритмізації розрахункових процедур. 

Висновок 

     Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна зробити наступні висновки та узагальнення: На нинішньому етапі розвитку банківської системи одним із пріоритетних завдань є забезпечення стабільного функціонування і розвитку комерційних банків та банківської системи в цілому. У зв’язку з цим проблема ефективного управління активами й пасивами як одного з чинників фінансової стійкості банків набуває особливого значення. Управління активами та пасивами – одна з основних складових банківського менеджменту, яка безпосередньо впливає на ефективність роботи фінансової установи та її здатність виживати у конкурентному середовищі.

     Управління  активами та пасивами – основний процес, умежах якого банки планують і  реалізують свої прибутки та контролюють  притаманні їхній діяльності ризики. Аналіз методологічних підходів до управління фінансами комерційного банку та процесу їх еволюції, дає підстави виділити три основні з них:

     1) через управління активами;

     2) через управління пасивами;

     3) через управління активами і  пасивами.

     З погляду ретроспективи ці підходи є послідовними етапами розвитку концептуальних засад управління банківськими фінансами, хоч у сучасній банківській практиці (зокрема у вітчизняній) вони існують паралельно. Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи: - пасивні операції; - активні операції; - послуги. Активні операції – це розміщення банками власних та залучених коштів із метою одержання прибутку й забезпечення своєї ліквідності. Такі операції дуже тісно пов’язані з пасивними операціями, оскільки, розміщуючи гроші в активи, банки постійно стежать за тим, щоб частина коштів залишалася у вигляді обов’язкових і вільних резервів, щоб тривалість вкладень в активи відповідала тривалості залучення коштів у пасиви. Усе це вимагає від банків керування активними і пасивними операціями в їх взаємодії як єдиним комплексом банківської діяльності. Операції по видачі кредитів є основним видом активних операції комерційних банків, вони забезпечують більшу частину прибутків у багатьох банках. Пасивні операції - це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування власних, залучених (депозитних) та позичених (не депозитних) ресурсів.