Сучасна характеристика країн третього світу

Незважаючи  на вирішення багатьох питань економічної  стабілізації, суттєвим чинником нестабільності у Латинській Америці залишаються  соціальні проблеми, що у свою чергу, знижує легітимність державної влади. Про це свідчать повстання 1994р. на півдні Мексики, громадські заворушення у  Перу, Панамі, Колумбії, Аргентині.

У 90-хроках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної  інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального розподілу  праці. Вагомішого значення набули соціальні  аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних  змін.

Відновлення у регіоні економічного зростання, пожвавлення споживчого попиту викликало  збільшення імпорту (на 16% щороку протягом 1991-1994рр.). Водночас відбулося зменшення  імпорту комплектуючих, що призвело до недозавантаження виробництв і скорочення експорту. Темпи зростання останнього становили всього 6%. Значний внесок у цей процес зробили також  політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентні ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідками 80-хроків, коли у регіоні  практично не реалізовувалася промислова політика, стали погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту. Так, за 1980-1991рр. імпорт латиноамериканських  країн збільшився на 23%, ціни на нього - на 6%. Зростання експорту становило 37% у вартісному вимірі, тоді як ціни на експортовані товари знизилися на 78% [35, 36, 37]. Отже, відбулося погіршення торговельних балансів більшості країн  Латинської Америки. Впевненість у  стійкості відновлення економічної  стабільності на початку 90-хроків було підірвано, зокрема і кризою 1994р. у Мексиці, що вважалася взірцем  лібералізаційних реформ.

Таким чином, головна суперечність державної  стратегії у малорозвинених країнах - мiж потребами внутрiшньої стабiлiзацiї  та пристосуванням до умов мiжнародних  економiчних вiдносин. Вона може виражатися у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних  фiнансових органiв та розвинених держав, внутрiшнiм потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнiшньоекономiчних дисбалансiв через недосконалу  структуру економiки. Велика залежнiсть  вiд експорту примушує цi країни пристосовуватися до вимог бiльш розвинених партнерiв. Як продемонстрував досвiд, країни, якi знайшли оптимальний шлях включення  у свiтову економiку, реалізували  полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, здiйснили у 70-80-хроках потужний прорив і стали за рядом  показникiв поруч з найрозвиненiшими країнами свiту. На вiдмiну вiд НІК, країни Латинської Америки зазнають значних  втрат вiд загострення суперечностей  мiж національною i свiтовою економiчними  системами. Протягом 80-90-хроків ВВП  провідних країн регіону характеризувався періодами спаду та зростання, проте  загалом залишався практично  на рівні 1980р.. Це дозволяє говорити про  зазначений період як про "втрачене десятиліття".

Залежність  малорозвинених країн від попиту на експорт та припливу іноземних  капіталів робить їх чутливими до циклічних коливань розвинених економік. Зокрема, у 1995р. уповільнилося економічне зростання у Латинській Америці  та розвинених країнах, тоді як у НІК  воно прискорилося. Отже, на відміну  від останніх, у латиноамериканських  країнах процес інтернаціоналізації  відбувається у формі зростання  ваги екзогенних чинників економічної  системи, що можуть здійснювати суттєвий дестабілізуючий вплив. Таким чином, "шокова терапія", що мала короткотермінові успіхи, виявилася малоефективною у  стратегічному вимірі.

Складнiсть  проведення реформ полягає у необхiдностi дотримання умов кредиторів. Ці умови  фактично перетворюють державу на об'єкт  економічної стратегії розвинених країн, міжнародних органів чи транснаціональних  корпорацій, завдяки чому порушується  цілісність економічної системи  самої країни. Тому ще у 80-хроках дослідниками ООН було висловлено рекомендацiї  країнам-кредиторам щодо надання боржникам  бiльшої свободи у розробцi власної  економiчної полiтики та введення вiдповiдальностi кредиторiв за гарантованi темпи  зростання. В останні роки з метою  протистояння експансії інтересів  розвиненого світу відбуваються процеси регіональної інтеграції малорозвинених країн.

ВИСНОВОК

Досвід продемонстрував, що традиційне монетарне регулювання  дозволяє подолати інфляцію, є ефективним як стратегія короткотермінової  стабілізації. Проте воно сприяє пожвавленню  виробництва. Тому значна увага навіть у антиінфляційній стратегії  має приділятися регулюванню  кредитно-фiнансової сфери як важеля перерозподiлу ресурсiв. На етапах, коли необхідно було поєднати стримування  інфляції з економічним зростанням, зазначені держави, як правило, застосовували  регульованi процентнi ставки, централiзацiю  фiнансiв i навiть адмiнiстративний розподiл  кредитних ресурсiв, створюючи для  цього, зокрема, спецiальнi фiнансовi інститути. Новим індустріальним країнам вдалося  здійснити "конверсію рентної  активності" завдяки пільгам для  пріоритетних виробництв, поєднати напрями  рентної активності підприємств  з пріоритетами економічної стратегії  держави. Оскільки як першочергові було визначено виробництва з широкою  мережею господарських зв'язків  та значними екстерналіями, їхнє економічне зростання стало імпульсом для ланцюгової реакції технологічного оновлення та розвитку всіх інших елементів економічної системи.

Уряд, спроможний реалізувати економічну стратегію, адаптивність економічної політики, перспективна орієнтація економіки  на зовнішні ринки є чинниками  успіху НІК. Завдяки економічній  стратегії, що орієнтувалася на збільшення внутрішніх заощаджень та ефективну  конвертацію їх в інвестиції, вони досягли значно більшого успіху в  побудові матеріальної бази стабілізації, ніж країни Латинської Америки. Останні, орієнтуючись на залучення позичкових ресурсів, застосовували підвищення процентних ставок, що гальмувало внутрішнє  інвестування. У зв'язку з цим, коли на початку 80-х державні інвестиції у цьому регіоні скоротилися  внаслідок фінансових рестрикцій, у  НІК державні капіталовкладення  зросли. Тому ці країни змогли "підхопити" нову технологічну хвилю, пов'язану  з розвитком мікроелектроніки.

Отже, у країнах, де відбулася ефективна розбудова  ринкової економіки, застосовувалася  стратегія оптимального комбінування мобілізації державних, позичкових і приватних ресурсів з метою  структурної модернізації.

Різний ефект  стратегій лібералізації в НІК  та Латинській Америці пояснюється  тим, що у перших вона виступала логічним продовженням ефективної промислової  політики, у другій - стала реакцією на поразку стратегії імпортозаміщення. Окрім того, у країнах Південно-Східної  Азії лібералізація проводилася  поступово, вибірково і контрольовано, тоді як у Латинській Америці вона набула вигляду "шокової терапії".

Активна політика розвитку власних конкурентоспроможних виробників, що застосовувалася в  НІК на тлі імпортних обмежень, виявила більшу ефективність, ніж  лібералізація імпорту та надання  світовому ринку права вибору національних компаній, що гідні існування. Промислова стратегія НІК, таким  чином, була активною і спрямовувалася на створення динамічних порівняльних переваг та розвиток експортних галузей. У країнах Латинської Америки - переважно  пасивною, зорієнтованою на експлуатацію наявних статичних порівняльних переваг у світовій торгівлі та імпортозаміщення. Пріоритетність розвитку низькотехнологічних  виробництв та імпорту продуктів  високих ступенів обробки неминуче призводить до прискорення зростання  імпорту стосовно експорту.

Отже, нині стратегія  лібералізації зовнішньої торгівлі є ефективною лише за динамічних порівняльних переваг країни щодо продуктів, у  яких технологічна складова відіграє значну роль. Якщо для товарів, на яких спеціалізується країна, потенціал  технологічного вдосконалення низький  або значною мірою вичерпаний, торговельна лібералізація веде до поступового відпливу капіталів  та погіршення платіжного балансу. Власне, можна сказати, що у НІК активна  і послідовна економічна стратегія  держави сама становила важливу  конкурентну перевагу.

Парадоксально, проте дефіцит природних ресурсів у НІК виступив позитивним чинником. По-перше, країни Латинської Америки застосували найпростішу стратегію - експорт сировини, що з часом підриває стимули та можливості для технологічного розвитку економіки. Глобальне зниження попиту на сировинні ресурси у 80-90-хроках відбилося на погіршенні торговельних балансів цих країн, тоді як орієнтація НІК на обробні та високотехнологічні галузі довела свою перспективність. По-друге, на думку експертів Світового банку, дефіцит ресурсів у НІК сприяв низьким альтернативним витратам праці, а отже дозволяв утримувати невелику заробітну платню. Натомість у сировинних країнах існує багато альтернативних напрямів застосування робочої сили.

Спільними рисами економічних стратегій НІК є  динамічний розвиток сільського господарства, швидкі зростання експортних виробництв, демографічні зміни, значні частка заощаджень та інвестицій, великі обсяги інвестицій у людський капітал. Ці риси взаємопов'язані. Прогрес в аграрному секторі  вивільнив робочу силу для промисловості, надав можливість прискореному розвитку експортного сектора, доходи від  якого стали джерелом інвестицій у виробництво і людський капітал. Позитивний вплив на гуманітарну  політику НІК мали закономірні для  етапу економічного зростання значні демографічні зміни: скорочення рівня  народжуваності, збільшення тривалості життя та зменшення темпів приросту населення. Це сприяло збільшенню питомих  витрат на освіту, соціальні потреби, підвищенню якості освіти. У свою чергу, вкладення в людський капітал  сприяли підвищенню продуктивності інвестицій, полегшували перенесення  технологій, підвищували якість та дієвість заходів державної економічної  політики.

Характерні  для НІК значні вкладення у  людський капітал, зокрема у сферу  освіти, не здійснювалися у країнах  з лібералізаційною стратегією, адже до їхніх стратегічних пріоритетів  входило завдання максимального  скорочення дефіциту бюджету.

Запровадження кредитної підтримки бідних верств населення, земельна реформа, вкладення  у соціальну сферу та прогресивне  оподаткування, застосовані в НІК, мали значно більший вплив на розвиток соціальної справедливості, підтримку  суспільної злагоди, соціальної стабільності та легітимності економічної стратегії, ніж політика цільових соціальних витрат у країнах Латинської Америки. Остання  стратегія малоефективна, оскільки багато з тих, хто потребує допомоги, з різних причин не входить у соціальну  мережу. Відсутній синергічний ефект  соціальних витрат. Розпорошуючись, вони виявляються недостатніми для окремої  людини, не сприяють соціальній злагоді, оскільки допомагають меншості населення. Велике землеволодіння, що зберігається у Латинській Америці, є матеріальною основою збереження значної нерівності. На думку автора, саме спричинена цим  низька легітимність державних економічних  стратегій перешкодила розробці зваженого, послідовного та збалансованого курсу побудови ринкової економіки.

Важливу роль відіграла ідеологія  спільної участі в економічному зростанні, що панувала у НІК, та забезпечила  приблизну рівність учасників економічного процесу щодо можливостей, які надає  зростаюча ринкова економіка. Це дозволило встановити спільну спрямованість  державних і приватних економічних  інтересів, забезпечило узгодження державних і приватних економічних  стратегій для макроекономічної стабілізації та зростання.

Основою національного  економічного успіху НІК, таким чином, є насамперед економічна стратегія, що ефективно поєднала соціокультурні чинники, конкуренцію та централізацію, підтримку здорових фінансів, експортну  орієнтацію та протекціонізм, велику частку витрат на освіту, науку та технології. Завдяки реалізаціїї цієї послідовної, логічно узгодженої стратегії було сформовано сучасні високорозвинені, конкурентоспроможні економіки.