Значна увага
приділялася преференційним кредитам
із забезпеченням цільового спрямування
коштів. Так, у Південній Кореї
протягом 1970-1980рр. за середньої реальної
ставки по кредитах 2,9% преференційна
реальна ставка для промисловості
була від'ємною і становила -2,7 %, а
для експортерів- -6,7%. У Тайвані
з 1980р. по 1989р. ставки становили відповідно
4,6%, 2,9% та 1,5% [42]. За визнанням фахівців
Світового банку, цільові кредити
у разі їхнього суворого моніторингу
сприятимуть збільшенню інвестицій,
підтримуватимуть технологічне зростання
та освоєння нових напрямів діяльності
[42].
НІК, застосовуючи
жорсткий контроль за своїм фiнансовим
ринком - процентними ставками, розмiщенням
кредитiв та валюти - демонстрували
бiльш швидкi темпи зростання, ніж
країни з ліберальною моделлю. За
визначенням аналітиків, саме у такий
спосіб країни Південно-Східної Азії
досягли колосальних успіхів. Фінансову
політику там було підпорядковано промисловій
стратегії. На думку економiстiв, стратегія
фінансового контролю мала успiх
завдяки паралельному дотриманню макроекономiчної
стабiльностi[42].
Роль іноземної
допомоги у становленні НІК другої
"хвилі" була незначною. Так, протягом
1951-1965рр. обсяги допомоги США Тайваню
становили близько 100млн дол. на рік,
або по 10дол. на одного жителя країни.
Південна Корея та Тайвань обмежували
надходження прямих іноземних інвестицій,
орієнтуючись переважно на імпорт ліцензій,
технологій та знань. Країни третьої "хвилі"
приділяли значно менше уваги
імпорту знань, зосереджуючись саме
не залученні прямих інвестицій. Як
правило, великі за обсягом кредити
та іноземні капіталовкладення починали
надходити до НІК вже на етапі
швидкого зростання. Так, Корея отримала
значні позики лише на початку 70-х і,
незважаючи на те, що на 1985р. її зовнішній
борг становив більше 50% ВВП, завдяки
значній частці експорту у ВВП
вона користувалася довірою кредиторів.
Технологічна реконструкція дозволила
незабаром досягти зменшення
боргу, що у 1990р. стосовно ВВП станов
усього 15% [42].
У 90-х роках
завдяки стабільним темпам економічного
зростання, сприятливим фінансовим
показникам та розширенню сфер впливу
японського та південнокорейського
капіталів НІК відчули суттєвий
приплив капіталів. За 1990-1994рр. прямі
іноземні інвестиції у Південно-Східній
Азії зросли більше, ніж вчетверо. У
середині 90-хроків їхнє надходження
до країн регіону становило понад
55% обсягів, спрямованих у країни,
що розвиваються.
Якщо НІК
другої "хвилі" виступали реципієнтами
іноземних інвестицій з Японії, країни
третьої "хвилі" вже отримували
прямі інвестиції з Гонконгу, Тайваню,
Сингапура та Південної Кореї. У
1994р. понад половину зарубіжних інвестицій
азіатських країн було здійснено в межах
регіону. Так, 47% філій японських ТНК (транснаціональних
корпорацій) у Гонконзі та 43% - у Сингапурі
вже заснували власні відділення в НІК
третьої "хвилі". Загалом у 1995р. до
держав Південної, Східної та Південно-Східної
Азії надійшло прямих іноземних інвестицій
у розмірі 65 млрд дол. [32, c.24].
Однак через
невисокий рівень розвитку внутрішніх
ринків, особливо у НІК третьої
і четвертої "хвиль", головною
метою даних інвестицій є розвиток
експортного виробництва. З одного
боку, таке їхнє спрямування є джерелом
сучасних техніки та технологій, сприяє
підвищенню ефективності виробництва,
збільшенню доходів та ВВП, надає
можливість виходу на світові ринки
та зменшує фінансовий ризик. З іншого
- інвестиції знижують гнучкість експорту,
перешкоджають його диверсифікації,
призводять до розривів у технологічних
ланцюгах, можуть витісняти компанії
з національним капіталом, загрожують
платіжному балансу країн-реципієнтів.
Тому вже на початку 90-х з'явилися
попередження фахівців щодо можливого
дестабілізуючого впливу такого інвестиційного
буму для молодих економік НІК
третьої "хвилі".
Причини і
наслідки валютно-фінансової кризи 1997-1998рр.
у країнах Південно-Східної Азії
потребують окремого детального вивчення.
На думку автора, її головна причина
полягає саме у надмірній залежності
економік НІК (переважно третьої "хвилі")
від зарубіжних інвестицій та надходжень
від експорту. Як правило, їхнім партнером
була Японія. Курс національних валют
був суттєво завищеним, оскільки
спирався на високий рівень товарообміну.
Природний циклічний спад, засоби
антиінфляційного регулювання та скорочення
дефіциту поточних рахунків у Південній
Кореї, що стали необхідними після
економічної лібералізації на початку
90-хроків, завдали значного удару
по платіжних балансах країн регіону.
Це призвело до краху валют Таїланду,
Індонезії, Малайзії, валютної кризи
у Гонконзі. З огляду на те, що вже
сьогодні центральними банками НІК
утримується близько 40% світових валютних
резервів, слід очікувати значного
впливу регіональної кризи на перспективи
розвитку світової економіки.
За останні
роки компанії НІК за лідерством південнокорейських
"чеболь" активізували інвестиції
до розвинених країн Заходу. Експерти
виділяють певні причини, що зумовили
такий процес. Передусім за умов
посилення боротьби з порушеннями
інтелектуальної власності придбання
контрольних пакетів акцій надає
найкращу можливість доступу до дорогих
технологій. Оскільки НІК безпосередньо
залежать від японського капіталу,
це дозволяє їм використовувати непрямі
шляхи для володіння новітніми
технологіями та зменшення залежності
від імпорту. Поширено придбання
контрольних пакетів акцій відомих
фірм з метою заволодіння іхніми
товарними знаками та зайняття відповідних
позицій на ринках. Маючи власні
компаній у розвинених країнах, можливо
швидко розпочати виробництво потрібної
продукції, реагуючи на ринкову кон'юнктуру,
а також налагодити взаємне забезпечення
компонентами між підприємствами. Врешті-решт,
придбання іноземних підприємств
має стабілізуючий ефект, оскільки
знижує залежність компаній від регіональних
ринків та кон'юнктури і дозволяє
"згладити" циклічність економіки.
З огляду на
обмеженість фінансових ресурсів вкладення
здійснюються переважно у збанкрутілі
компані. Це свідчить про готовність
фірм НІК запропонувати стратегії,
здатні вивести такі компанії з кризи.
Очевидний генетичний
взаємозв'язок НІК. Протягом повоєнної
доби відбувалося наслідування ідей
та стратегій національної розбудови
між НІК різних "хвиль". Дослідники
назвали такий процес "ефектом
перелітних гусей". Наступна "хвиля"
наслідувала інститути, політику, технології
попередньої, одночасно адаптуючи
їх до власних умов. Якщо для країн
першої та другої "хвиль" характерною
була висока роль держави в індустріалізації,
то для країн третьої "хвилі"
- лібералізація і розвиток приватного
сектора. Це пояснюється тим, що зростання
у них фактично спричинене ззовні
- внаслідок значних прямих іноземних
інвестицій, переважно від інших
НІК. Це забезпечило швидкий успіх
реформ, проте стало однією з причин
валютно-фінансової кризи, що розпочалася
у 1997р.
Виходячи
з розуміння необхідності пріоритетного
розвитку об'єктів економічної стратегії
держави, уряди НІК, для здійснення
успішної розбудовчої стратегії, приділяли
особливу увагу створенню сприятливого
економічного клімату. Завдяки інституційним
реформам (демонополізація, конверсія
військових виробництв, земельна реформа,
реформа системи взаємовідносин
роботодавців з робітниками) сформувалися
численні економічні суб'єкти, потенційно
здатні до ринкової конкурентної боротьби.
Оскільки механізми координації
виявилися недостатньо дієвими,
було створено інституційні основи економіки
узгоджень - ради з вирішення завдань
економічних стратегії і тактики,
зорієнтовані на національні інтереси,
налагоджено широкий обмін інформацією
між державою та приватним сектором.
У рамках формальних та неформальних
консультативних рад конкуруючі
фірми можуть обмінюватися інформацією,
знижуючи тим самим непродуктивні
конкурентні витрати. На відміну
від поширених у світі лобістських
структур, такі ради зробили правила
ринкової поведінки та економічну політику
держави прозорішими та зрозумілішими
для всіх учасників економічного
процесу. За їхнього сприяння проводилися
конкурси між фірмами, правила яких
створювалися самими фірмами. Незважаючи
на те, що в міру вдосконалення ринкового
середовища функції таких рад
переходять у дорадчі, вони і нині
відіграють роль представників інтересів
бізнесу в урядових структурах. Діє
мережа спільних інститутів держави
і приватного капіталу з вироблення
стратегічних планів розвитку. Відбуваються
постійні консультації державних органів
з приватним сектором, йому надається
широкий спектр інформаційних послуг.
Для забезпечення
економічних суб'єктів потенціалом
економічного зростання та реальними
коштами для ведення конкурентної
боротьби було створено мережу інститутів
зростання - банків розвитку, фінансових
корпорацій, органів із стимулювання
малого підприємництва, великих промислово-торговельних
груп.
Ще однією
особливiстю інституційної структури
НIК є система взаємозв'язків
мiж сучасними великими i традицiйними
малими пiдприємствами. Зокрема, у Південній
Кореї існує спеціальне законодавство
зі сприяння субконтрактним зв'язкам.
У такий спосіб відбувається вдосконалення
системи об'єктів економічної
стратегії великих корпорацій, що
позитивно впливає на структуру
суспільної системи у цілому. Це
збільшує прогнозованість розвитку
країн і сприяє національному
консенсусу. Останній, наприклад, у
Південній Кореї, Тайвані знайшов
відображення у розробці довготермінових
планів соціально-економічного розвитку.
Усвідомлюючи неминучу викривленість
процесів конкуренції в нерозвиненому
ринковому середовищі та спираючись
на корпоративність національної свідомості,
автори стратегій розбудови НІК
зробили ставку на поєднання конкуренції
та корпоративної поведінки (обмін
інформацією між приватними економічними
суб'єктами, координацію бізнес-планів,
спільне інвестування), створили для
цього відповідні інституційні структури.
Реалізовуючи
зазначені заходи, урядам НІК вдалося
у короткий термін виробити раціональні
стратегії приватних економічних
суб'єктів. Завдяки цьому головними
орієнтирами їхньої діяльності стало
не отримання поточних надприбутків,
а стратегічний розвиток та оволодіння
ринками. Це, у свою чергу, мало значний
стабілізуючий ефект, оскільки економічні
суб'єкти розробляють стратегічні
плани лише на основі стабільності
економіки, забезпечення якої стало
одним з їхніх першочергових
інтересів.
Роль уряду
в НІК можна порівняти з
каталізатором: сила його впливу залежала
не від фінансової могутності, а
насамперед від пріоритетів внутрішньої
політики (освіта, розвиток інфраструктури,
сприяння налагодженню інституційних
схем). Дієвість механізмів реалізації
цих заходів забезпечувалася
використанням досвіду країн-попередниць
та адаптивністю державної політики.
Останнє було можливим завдяки системі
взаємодії економічних суб'єктів
та мережі інститутів співпраці держави
з приватними економічними суб'єктами,
їхніми корпоративними організаціями.
Завданням держави стало не заміщення,
а доповнення ринків, збільшення їхньої
ефективності, підтримка фінансової стабільності,
забезпечення максимально сприятливих
умов для приватних інвестицій та соціальної
стабільності.
Наведена
стратегія реалізовуватиметься
лише за умов сильної державної влади.
Тому специфiчною рисою формування
НIК було iснування в бiльшостi з
них тоталiтарних полiтичних режимiв.
Слід зазначити, що тоталітаризм у цих
країнах суттєво відрізняється
від європейського, позитивно впливає
на досягнення суспільної згоди. Моделі
"патерналістського авторитаризму",
що практикувалася у НІК, властиві етичні
обмеження прагматизму влади, технократичний
ідеал, що полягає у наявності
чесної та освіченої еліти, конфуціанське
прагнення до політики суспільної злагоди,
ідеологія економічного зростання.
Дослідники зазначають високий рівень
витрат на освіту в НІК. Систему освіти
було зорієнтовано на прискорене подолання
неграмотності, що мало на меті підвищення
кваліфікації робітників та покращення
дитячої освіти, надавало системі
стратегічної орієнтації. Заохочувалися
та субсидувалися освітні програми
на підприємствах. Значна увага приділялася
вивченню зарубіжного досвіду і
запозиченню знань.
У Південній
Кореї після демократичних реформ
спостерігалося збільшення вдвічі витрат
виробництва протягом двох років, що
призвело до зменшення його конкурентоспроможності
й викликало потребу в активізації
внутрішніх інвестицій на реконструкцію
виробництв, диверсифікацію і підвищення
якості експорту [42].
Отже, крiм
економiчних і політичних чинникiв,
не останню роль у розвитку НIК
вiдiграли і соцiокультурнi фактори
як елемент порівняльних переваг
у міжнародній конкуренції. Урядам
цих країн вдалося поєднати у
своїй економічній стратегії
раціоналізм та прагматизм західної
цивілізації з традиційними колективістськими
світоглядними позиціями конфуціанської
етики. Завдяки цьому сформувалася
ідеологія економічного зростання,
відбулося об'єднання зусиль нації
навколо цієї мети. Втілення у життя
цієї стратегії сприяло розвитку
національних традицій підприємництва
та ділової культури, заснованих на
самодисципліні, довірі та відповідальності,
розподілі результатів зростання
між усіма членами суспільства,
на підвищенні освітнього рівня та
зміцненні технологічної й інженерної
культури. На зміцнення національної
консолідації також вплинули "довічний
найм", використаний деякими НІК
з досвіду Японії, та система оплати
праці, за якої заробітна платня робітників
безпосередньо залежала від успіхів,
досягнутих фірмою минулого року. Це сформувало
специфічну мотиваційну систему, що
стала основою східноазіатської
моделі "економічного дива".
Однією з
нових економічних країн деякі
фахівці вважають Туреччину. Адже її
динамічний економічний розвиток має
спільні риси з НІК. Так, до початку
80-хроків у Туреччині зберігалася
значна частка державного сектора - від
50% до 75% [1, c.94]. Власне, саме урядом було
зроблено першу значну інвестицію у
розвиток національного машинобудування
- створення у 1950р. Державної корпорації
з машинобудування та хімічної промисловості.
Перші приватні інвестиції у цій
галузі було здійснено лише через 10
років. Половина всіх вкладень у 60-80-хроках
були державними [7, с.144]. Державними або
під контролем уряду були великі
банки, що дозволяло утримувати низькі
процентні ставки. Проводилася активна
політика державного патерналізму - протекціонізм,
сільськогосподарські дотації, обмеження
припливу іноземних капіталів, підтримка
розвитку профспілок. Здійснювалося
стратегічне планування. Відповідно
до Першого п'ятирічного плану розвитку
з 1963р. було проголошено стратегію
імпортозаміщуючої індустріалізації.
Результати стратегії 60-70-хроків були
позитивними. Середній темп зростання
ВНП становив 7%, а промислового виробництва
- 9% на рік. Загалом створено передумови
для ефективної ринкової економіки.
Однак на відміну від НІК, у
Туреччині не відбулося вчасної
переорієнтації економічної стратегії.
Проблема валютних надходжень вирішувалася
за рахунок припливу короткотермінових
капіталів та продажу природних
ресурсів на тлі ресурсного буму 70-х.
Питома вага експорту у ВВП залишалася
невисокою, а стратегія імпортозаміщення
не сприяла зменшенню залежності
від імпорту внаслідок ввезення
комплектуючих. Тому накопичення структурних
проблем та скорочення попиту на сировинні
ресурси другої половини 70-х спричинили
серйозну економічну кризу в країні.