Сучасна характеристика країн третього світу

1.  Сучасна характеристика  країн третього світу

1.1 Місце країн, що розвиваються  у світовій економіці

Підсистема  країн, що розвиваються, включає 4/5 усіх країн світу. У них проживає більш 80% населення Землі. Економічний  стан  країн, що розвиваються, їхні проблеми безпосередньо позначаються на великій  частині людства. До цієї підсистеми відносяться всі азіатські країни, крім Японії, Південної Кореї й Ізраїлю, усі країни Африки, крім ПАР, а також країни Латинської Америки. Їх характеризують надзвичайно різноманітний вигляд, різні умови і рівні соціального й економічного розвитку. Разом з тим існує ряд ознак, що поєднують країни, що розвиваються, в особливу групу держав. Спільність цих ознак має соціальні, економічні й історичні корені.

Один з  найважливіших критеріїв виділення  країн, що розвиваються, в окрему світову  підсистему - їх слаборозвиненість  і відсталість.

Слаборозвиненість виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості  суспільства, що складається з різних економічних і неекономічних  інститутів сучасного і традиційного типів, а також перехідних проміжних  інститутів[19]. 

Відсталість відбиває стан господарства цих країн, що характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Історично  відсталість виражається у виді відставання в розвитку одного типу суспільства від іншого в момент колонізації країн Азії, Африки і  Латинської Америки. За деякими оцінками, співвідношення ВВП на душу населення  між метрополіями і колоніями  в той період було дорівнює приблизно 2:1 на користь Заходу. Колонізатори, захопивши колонії і підкоривши їх потребам метрополій, перетворили  відставання в хронічну відсталість  країн, що розвиваються. У 1950 р. у Третьому світі були райони, де рівень життя  було нижче, ніж у 1800 р., наприклад  у Китаї. По оцінках у цілому в 1950 р. рівень життя в  країнах, що розвиваються, був такий же, як у 1800 р., чи, у кращому випадку, тільки на 10-20% вище.

Відсталість привела до розширення первісного розриву  в рівнях економічного розвитку. У  середині 90-х років поточного  сторіччя розрив між двома групами  країн склав 20:1, а в 1985 р. - 19,2:1.[27]

Отже, відсталість  країн, що розвиваються, має два аспекти - історичний і сучасний, зв'язаний з  низьким рівнем розвитку. Загальноекономічне відставання доповнюється диспропорційністю  усього відтворювального процесу, виявляється  в дезінтегрованості господарських  секторів, у конкретних формах відставання.

Відсталість  країн, що розвиваються, породжує специфіку  їх соціальних і економічних проблем. Рішення кожної з них - забезпечення економічного росту, зайнятості, розподілу  і т.д. - припускає особливі підходи, що відмінні від використовуваних у  промислово розвинутих країнах.

Відсталість  країн, що розвиваються, визначає їхня залежність від промислово розвитих держав Заходу. Економічний розвиток колоній визначався не нестатками останніх, а нестатками метрополій, що вивозили сировину з них. Потреби метрополій у сировину визначали динаміку економічного розвитку колоній, тобто  імпульси економічного розвитку йшли з західних країн. Положення  мало змінилося в останні десятиліття. У 1989 р. у річному огляді ЮНІДО  відзначалося: "Є серйозні ознаки того, що  країни, що розвиваються, протягом визначеного часу будуть скоріше  в ролі сприймаючих світові структурні зрушення, чим генератором власних  на базі внутрішньої динаміки індустріалізації". [37]                   

Залежний  розвиток виявляється в зовнішньоекономічних відносинах  країн, що розвиваються. Відстала структура економіки, низький  рівень продуктивних сил, їх традиційно аграрно-сировинна спеціалізація, колоніальне  минуле обумовили зовнішньоекономічну  орієнтацію  країн, що розвиваються, на індустріальні держави Заходу. Їхні зовнішньоекономічні зв'язки розвиваються переважно по лінії  Південь-Північ. Низький рівень продуктивності праці  приводить до невідповідності індивідуальних витрат   країн, що розвиваються, суспільно необхідним міжнародним. Це веде до втрати цими країнами в процесі  обміну частини прибавочного продукту, що об'єктивно відбивається в пропорціях і динаміку світових цін.

Несприятливі  умови конкуренції нерідко використовуються транснаціональними компаніями, що глибоко  проникнули в економіку багатьох країн, для нав'язування  державам, що розвиваються монопольних цін, що відхиляються вниз при закупівлі  і вгору при продажі від  загальносвітових.

Так відбувається на тих ринках, де  домінування  чи змова транснаціональних корпорацій дозволяє їм ламати механізм конкуренції  й отримувати додатковий прибуток.

У підсумку залежність виявляється у відносинах домінування  і підпорядкування, що в останні  десятиліття реалізуються економічно. Вона охоплює багато видів зв'язків  між індустріальними країнами і  країнами, що розвиваються, впливає  на політику, ідеологію, культуру. Це, однак, не означає, що центри капіталізму керують  процесами розвитку країн Третього світу. Ступінь залежності кожної конкретної держави може мінятися -  слабшати чи підсилюватися. Багато в чому це обумовлено станом світового господарства, характером економічної і соціальної політики  країн, що розвиваються, сприятливому розвитку "філіальної", або національної економіки.[27]

 Країни, що  розвиваються, відрізняються від  промислово розвитих соціальною  структурою суспільства. Розподіл  на класи не завжди профілює  їхню соціальну структуру. Соціальні  організми особливо афро-азіатських  країн містять у собі різні  утворення - класові, некласові  (етнічні, релігійні, кастові й  інші спільності) і позакласові  (пауперизовані прошарки, що втратили  регулярний зв'язок із суспільним  виробництвом). Становлення товарних  відносин у цих країнах супроводжувалося  поширенням декласування. Це зв'язано  з тим, що при затяжній трансформації  представники нижчих укладів  виштовхувалися зі звичного економічного  середовища, позбавлялися традиційних  джерел існування. Взаємодія між  усіма цими утвореннями складна  і хитлива. Некласові і позакласові  елементи соціальної структури  накладають відбиток на суспільний  розвиток у цілому. Необхідність  забезпечення економічного прогресу  при величезній убогості і  голоді приводить до періодичних  різких загострень соціальної  обстановки, що знаходить вираження  в скасуваннях політичної демократії, у репресіях зверху й у різних  варіантах дій знизу - у виступах  низів аж до прояву екстремізму,  погромів і індивідуального терору.

 Країни, що  розвиваються, на відміну від  західних держав ще не перебороли  общинний тип соціальності, що  висходить до родового ладу. Він  визначається особистісним характером  соціальних відносин, зв'язками, заснованими  на спорідненні, сусідстві, роді, племені і т.д. У цілому ряді  країн Третього світу не сформувалося  розгалужене і міцне цивільне  суспільство - соціально організована  структура, що складається із  самодіяльних організацій добровільного  членства. Як відомо, інститути цивільного  суспільства виконують у соціальному  житті структуроутворюючу роль. У  країнах, що розвиваються, становлення сучасного господарства  і ріст державного апарата  значно обганяють формування  інститутів цивільного суспільства.  Елементи цивільного суспільства,  що виникли на самостійній  основі, ще не утворюють цілісної  і єдиної системи. Цивільне  суспільство ще не вичленилось  з державних структур. Дотепер   переважають вертикальні соціальні  зв'язки при слабких горизонтальних.

Соціальність  общинного типу домінує в традиційних  секторах. Прагнення удержати общинні  принципи соціальності підсилюється, коли руйнується ізольованість традиційних  соціальних перетворень. Дані явища  відзначаються в африканських, азіатських і латиноамериканських державах.

 Країни, що  розвиваються, відрізняються від  країн Заходу не тільки за  соціально-економічною структурою, рівню економічного розвитку. Суспільні  структури цих країн розвивалися  в рамках різних локальних  цивілізацій і містять у собі  різне соціокультурне наповнення.

Таким чином, сукупність проблем відсталості, залежності, багатоукладності дає загальну картину  країн, що розвиваються. Економіка  країн, що розвиваються, відрізняється  від промислово розвитих капіталістичних  країн як ступенем розвитку, так  і моделлю виробництва і розподілом матеріальних благ.

Задачі подолання  відсталості і залежності значною  мірою  цементують зв'язок усередині  світу, що розвивається, і створюють  загальні напрямки економічної і  соціальної політики, виявляють джерела, зміст і межі їхньої єдності.

1.2 Соціально-економічна  диференціація країн, що розвиваються.

Характерною рисою  країн третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації  підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від  колоніального періоду.

Поява нових індустріальних країн. Розширення промислового виробництва в метрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсами стимулювало розвиток відповідних видобувних галузей у колоніях. Відносно невисокий зміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їхньої переробки на місці, щоб уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія до Другої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічні виробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другої світової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягу виробленої продукції хімії і чорної металургії.[34]

У 1938 р. на 13 колоній, залежних країн і територій (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3% продукції  обробної промисловості всієї залежної периферії, у 1949 р. - 70,1%.

У 50-60-і роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела, Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Рико, Саудівська Аравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві  країн, що розвиваються, почала швидко рости і досяг у 1973 р. 17,2%. В наступні роки в силу політичних потрясінь  у ряді перерахованих вище країн  темпи промислового виробництва  всієї групи сповільнилися і  їхня питома вага не змінилася.

У 70-і роки підвищилася частка латиноамериканських  країн. Цей ріст відбувався на тлі  досить великої нерівномірності  їхнього економічного розвитку, і  визначався декількома країнами, насамперед  Бразилією і Мексикою. Середньорічні  темпи ВВП Бразилії в 60-70-і роки досягали 7,1%, Мексики - 6,2%. На початку 80-х  років на території цих країн  вироблялося понад 3/5 ВВП регіону, а на початку 50-х років - трохи  більше 2/5.[27]

Подібні тенденції  в цей період були характерні для  країн Ближнього і Середнього Сходу, частка яких збільшилася з 15 до 19% ВВП країн Третього світу. Таке прискорення розвитку порозумівалося нафтовим бумом 70-х років. В інших  регіонах за винятком далекосхідних  країн економічний ріст виявився уповільненим.

У ході промислового розвитку виділилася група нових  індустріальних країн (НІК). У 70-80-і роки для них були характерні більш  високі темпи господарського розвитку, що перевищують аналогічні показники  інших країн третього світу і  промислово розвитих країн. Ведучою  галуззю економічного розвитку майже  всіх НІК стала обробна промисловість. Основною статтею експорту практично  всіх НІК стали товари обробної промисловості. У 15 країн вони перевищують 50% їхнього  експорту.[38]

В економічному розвитку для більшості з них  характерні тенденції, властиві зрілій капіталістичній економіці. Йде  процес концентрації виробництва і  капіталу, формується фінансовий капітал. У найбільш розвитих країнах утворилися транснаціональні корпорації. Особливо чітко це проявилося в Південній  Кореї, Тайвані, Сінгапуру, Бразилії, Мексиці, Аргентині. Латиноамериканські НІК  мають більш могутній економічний  потенціал у порівнянні зі східно-азіатськими. Але в азіатських НІК сформувався  більш широкий круг джерел фінансування розвитку. У цій підсистемі  світу, що розвивається, створювалися переважно  трудомісткі підприємства по випуску  масової споживчої продукції. У  латиноамериканських НІК основний упор був зроблений на розвиток матеріалоємних і капіталомістких галузей в  обробній і видобувній промисловості. У силу ряду факторів у 80-і роки латиноамериканські НІК виявилися в кризовому  стані: тягар боргів перевищив можливості їхнього погашення.

У 80-і роки з'явилися друге і третє покоління  нових індустріальних країн, у їхньому  числі Малайзія, Таїланд, Індонезія, Індія, Філіппіни.

Регіональні розходження. Зміни в темпах індустріалізації викликали різнопланову динаміку економічного росту різних регіонів  світу, що розвивається, це привело до зміни їхнього положення в даній підсистемі й у світовому господарстві в цілому. У 80-і роки значно підсилили свої позиції Східна і Південна Азія, головним чином у результаті швидкого економічного підйому східно-азіатських країн. Скоротилася у світовому виробництві частка Західної Азії. Однак, незважаючи на зниження частки країн Західної Азії, азіатські держави в цілому за роки незалежності значно укріпили свої позиції у світовому господарстві. Якщо в 1960 р. на них приходився 1% валового міжнародного продукту (ВМП), то в 1997 р. - 13,6%. Позиції Латинської Америки ослабнули.