Сучасна характеристика країн третього світу

За оцiнками  науковцiв, у Латинськiй Америцi протягом 70-80-х років спостерiгалися значна гнучкiсть цiн та рiзке падiння  реальних доходiв. Отже, iнфляцiю там  пов'язують з високими iнфляцiйними  очiкуваннями [29]. Вони, виходячи з досвiду, при стабiльній iнфляцiї виявляються  вiрними. Інфляція враховується в економічних  стратегіях приватних економічних  суб'єктів, що значно знижує її дестабілізуючий  вплив. Водночас при раптовому виникненнi чи прискореннi iнфляцiї очікування можуть бути некоректними, державі  легше впливати на приватні економічні стратегії. Тому значних успiхів  у поєднаннi зменшення iнфляцiї та зростання досягнуто країнами, де відбувалося це скорочення у поєднанні  з раптовим зростанням інфляції та гiперiнфляцiї. Натомість скорочення постiйної невисокої iнфляцiї здебільшого  призводило до спаду виробництва. Так, в Уругваї iнфляцiя зменшилася з 125% до 20% у 1968-1969рр. без економічного спаду, в Болiвiї - з 39% до 5,5% у 1974-1976рр. при 7% зростання ВВП, у Коста-Рiцi - з 100% у III кварталi 1983р. до 10% у 1984р. при 6% зростання  ВВП [37].

На думку  експертiв [38], у випадку тривалої iнфляцiї важливо передусім скоротити iнфляцiйнi очiкування через зниження темпiв зростання ключових цiн  з програмою грошової та фiнансової рестрикцiї. До того ж недостатньо  примусити економiчних агентiв змiнити цiни вiдповiдно до намiчених темпів iнфляцiї. Важливо також переконати їх, що iншi агенти планують вжити аналогічні заходи. Тому держава повинна контролювати такi показники, як заробiтна платня, обмiнний курс, процент, деякi ключовi цiни з метою досягнення їхнього врiвноваженого  стану. Рекомендовано здiйснювати тривалий контроль, зокрема над валютним курсом як найдинамiчнішим та найдоступнішим показником на базi вiдповiдного рiвня  мiжнародних резервiв, i на цьому тлi проводити вiдповiдну полiтику для  збiльшення номiнального попиту згiдно  програми. Рiзкий спад iнфляцiї підвищуватиме  попит на грошi. Якщо держава зволікатиме  зi збiльшенням їхньої пропозицiї, зростатиме позичковий процент, що призведе до економічного спаду через утруднений доступ до фінансових ресурсів, необхідних для постінфляційної перебудови економіки. Отже, в мiру зменшення iнфляцiйних очiкувань грошові рестрикції повинні послаблюватися.

Через намагання  скоротити iнфляцiю лише цiновим контролем  у рядi країн Латинської Америки  цiни зменшилися лише тимчасово за рахунок  скорочення виробництва, а оскiльки програми стабiлiзацiї передбачали  контроль лише за однiєю ключовою цiною (зокрема, працi), iншi завдяки iнфляцiйним очiкуванням продовжували зростати. Якщо iнфляцiю намагалися контролювати і  встановлювали обмiнний курс, виходячи з орiєнтирiв зменшення iнфляцiї, темпи  девальвацiї перевищували скорочення цiн. Вони на iмпорт зростали до рівня  внутрiшнiх, а не навпаки. Зниження реального  обмiнного курсу зруйнувало довiру до валютної полiтики та викликало поступове  замiщення iмпортом внутрiшнiх товарiв.

Взагалi теорiї iнфляцiї попиту та iнфляцiї витрат збігаються в оцiнцi важелiв запуску  та розвитку iнфляцiї, суперечностi мiж  ними виникають лише у разi її раптового  сплеску. Якщо iнфляцiя викликана  зростанням споживання, вона не може iснувати  в умовах спаду. Проте iнфляцiя витрат цілком сумісна з економічним  спадом.

Оскільки  заходи економічної лібералізації  мали переважно монетарний характер і не сприяли перебудові реального  сектора, у першiй половинi 80-х  у багатьох країнах Латинської Америки  вiдбулися раптовi сплески iнфляцiї, викликанi зростанням сукупного попиту через збільшення грошової пропозицiї  після монетарних рестрикцій. Тому головну увагу було зосереджено  на контролi за попитом, а якщо темп зростання цiн перевищував свiтовий, вiн поєднувався з девальвацiєю для пiдвищення мiжнародної конкурентоспроможності. Така стратегія становить певну  небезпеку економічної дестабілізації, оскільки зростання цін внаслідок  їхньої лібералізації може змінити  структуру споживання та скоротити  попит на ряд товарів, що є еластичним.

Специфiка кризи  у країнах Латинської Америки  зумовлює те, що полiтики скорочення зовнiшнього дефіциту та стабiлiзацiї відбувалися  неодночасно. Адже iснують несумiснi їхні компоненти, зокрема девальвацiя, що за умов значних обсягів імпорту  тиснутиме на витрати, виступатиме  інфляційним чинником та утруднюватиме  стабiлiзацiю. Тому експерти рекомендували  передусім проводити полiтику скорочення дефіциту, пов'язану зі структурною  перебудовою, навiть за рахунок деякого  зростання iнфляцiї[41].

Таким чином, у 1981-1985рр. скорочення зовнiшньоторговельного  дисбалансу призвело до значного погiршення життєвого рiвня населення i стану  економiки країн регiону. Завданням  економiчної полiтики стала змiна процесів регулювання, щоб можливим було поєднання  пiдтримки зовнiшнього балансу з  економiчним зростанням, досягнення автономнішого, справедливішого та ефективнішого  розвитку.

Після провалу  стабілізаційної політики першої половини 80-хроків у Мексиці було здійснено  другу спробу. Стабілізаційна стратегія  передбачала запровадження жорсткої грошово-кредитної, бюджетної економії і зовнішньоекономічної лібералізації. Під контролем Центрального банку  було зосереджено близько 92% депозитів  приватних банків. Це спричинило різке  зменшення кредитування та падіння  інвестицій. Водночас протягом 1988р. інфляція скоротилася з 18% до 0,6% на місяць [13, c.90].

Було підписано  ряд "пакетів економічної солідарності". Відповідно до них держава зобов'язувалася  підтримувати валютний курс, тарифи, деякі  споживчі ціни, трудящі - не вживати  надзвичайних заходів боротьби за підвищення зарплатні, а підприємці- не збільшувати  ціни вище за визначений рівень. Запровадження  фіксованого валютного курсу  і надто повільна девальвація  сприяли зниженню відносних цін  на імпорт, до того ж несприятливий  інвестиційний клімат зумовлював перевагу в імпорті споживчих товарів. Наслідком такої стратегії стало  збільшення заощаджень, кредитування та зменшення кредитного процента, що сприяло відновленню інвестицій. У 1989р. після трирічної стагнації  відновилося зростання ВВП. Зросли й обсяги прямих іноземних інвестицій.

Однак стратегія  антиінфляційного регулювання через  прив'язку курсу національної валюти до долара США у довготерміновому плані не принесла очікуваних результатів  у економічній стабілізації. Зокрема, в Мексиці у 1991-1993рр. номінальний  обмінний курс стосовно долара знизився лише на 5,4%, тоді як оптові ціни зросли на 30%. Ревальвація песо створила реальну  загрозу платіжному балансу країни, хоча світовими та регіональними  фінансовими інститутами, для яких Мексика була взірцем економічного відродження у регіоні, попередження щодо цього не бралися до уваги. Ці структури заохочували проведення її тогочасної економічної стратегії. Низький рівень внутрішніх заощаджень викликав необхідність фінансування дефіцитів  поточних рахунків за кошти від розміщення короткотермінових облігацій в  іноземній валюті. До того ж грошові  рестрикції, що здійснювалися як антиінфляційний  захід, підвищували процентні ставки та сприяли припливу короткотермінових  капіталів. Ігнорування важливості промислової політики, несприятливий  клімат для розвитку власного виробництва  та сприятливий - для імпорту зумовили використання основної маси кредитів на споживання. Політика приватизації, згідно якої акції приватизованих підприємств  призначалися на сплату зовнішнього  боргу Мексики, стала ще одним  чинником відпливу капіталів з країни.

Новий уряд, призначений президентом Бразилії Ф.Мелу де Колора, розпочав у березні 1990р. виконання програми "Нова Бразилія" з грошово-фінансової реформи. Відповідно до її умов готівка обмінювалася у  співвідношенні 1:1, встановлювалися  обмеження на конверсю банківських  заощаджень у готівку. Було запроваджено декларування доходів при знятті грошей з рахунків на пред'явника, встановлено  межу вилучення коштів з рахунків овернайт. Загалом таким чином  було заморожено близько 80% ліквідних  ресурсів. Водночас з метою збереження інвестиційного процесу було дозволено  конвертувати блоковані кошти в  інвестиції за угодою з державою. Встановлювалися  регульовані кредитні ставки у реальному  вимірі - 7% для кредитів обсягом до 3млн крузейро, 10% - до 15млн крузейро [16, c.75]. Було підвищено державні тарифи, на один місяць з моменту реформи  заборонялося будь-яке підвищення цін, а у подальшому їхня корекція дозволялася  лише відповідно до опублікованого рівня  очікуваної інфляції. Порушники цінової  дисципліни підлягали суворому покаранню. Відповідно до темпів інфляції корегувалася й заробітна платня. Відбулися  різке скорочення державних витрат та ліквідація податкових пільг, внаслідок  чого замість очікуваного бюджетного дефіциту 8% ВВП у 1990р. було отримано позитивне сальдо у розмірі 2% ВВП. Розпочалася приватизація, до плану  якої включалися 158 федеральних підприємств  з 188 [16, c.76]. Було скасовано фіксацію валютного курсу та лібералізовано імпорт.

Наслідки  такої реформи були неоднозначними. Зменшення внутрішнього попиту призвело до зниження цін, падіння інфляції та зростання валютного курсу в  перші пореформенні місяці. Однак  уже в січні 1991р. інфляція знову  досягла 20%. Тому було втілено в життя  наступний план, що передбачав замороження  цін, підвищення на 25% та замороження  заробітної платні, значне підвищення комунальних платежів. Проте інфляція тривала. Зростання ВВП не відбувалося, через що загострилися соціальні  проблеми, президент втратив підтримку  підприємців, а вжиті у 1991р. адміністративні  заходи викликали санкції з боку МВФ та МБРР [16, c.78]. У 1992р. президенту Ф.Мелу де Колора було оголошено імпічмент  і притягнуто до суду.

З 1994р. у Бразилії було запроваджено новий "Плано реал", до завдань якого входили ліквідація бюджетного дефіциту, скорочення інфляції. Внаслідок його реалізації вдалося  відновити зростання ВВП [25, c.71]. З  метою оздоровлення фінансової системи  та підтримки національного банківського капіталу у 1995р. було розроблено Програму стимулювання та реструктурування національної фінансової системи. Лише за два останніх місяці того ж року центральним банком за цією програмою було надано фінансову  підтримку у загальній сумі 6 млрд дол. [26, c.105].

Стратегію бюджетної  економії та грошово-кредитних рестрикцій було застосовано в Аргентині, що також пережила наприкінці 80-х-початку 90-х період посилення нестабільності. Було запроваджено фіксований валютний курс та лібералізовано зовнішню торгівлю. Це сприяло різкому зменшенню  інфляції з 200% на місяць влітку 1989р. до 1,5% у серпні 1992р., скороченню бюджетного дефіциту з 9% ВВП у 80-хроках до 1,8% у 1991р. [13, c.91]. Водночас нерозв'язані соціальні  проблеми, нерівномірність розвитку регіонів (економічний спад у деяких з них протягом трьох років  становив 25%) призвели до посилення  соціальної напруженості, маршів протесту та повстань.

До комплексної  програми чилійського уряду Е.Фрея увійшли положення про те, що завдання держави полягають у створенні  умов для розвитку внутрішнього ринку, контролі за забезпеченням рівного  доступу всіх учасників економічного процесу до отримання кредитів та субсидій, у формуванні інфраструктури, необхідної для підвищення конкурентоспроможності підприємств, у забезпеченні гарантій стабільності "правил гри" на ринках [3]. Програма передбачала також інвестиції в освіту. Роль держави як підприємця, таким чином, було замінено на роль активного регулятора та стабілізатора  економічної системи.

Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала  приплив капіталів до країн регіону  в другій половині 80-х - першій половині 90-хроків, хоча через відсутність  спеціальної промислової стратегії  ці капітали не викликали зростання  виробництва і перебували переважно  у формі короткотермінових.

У 1995р. приплив  прямих іноземних інвестицій до країн  Латинської Америки становив 27млрд дол. Характерно, що вкладення здійснюються нерівномірно в часі та галузевому вимірі. Так, посилення інтересу інвесторів до Аргентини і Перу був викликаний розпочатими там процесами приватизації. Зокрема, у Перу в 1990р. до сфери зв'язку та транспорту було спрямовано лише 0,4% прямих інвестицій, а у 1995р., коли відбувалася  широкомасштабна приватизація телекомунікаційного  сектора, - 42%. Після реалізації цих  заходів надходження інвестицій зменшилося. Це свідчить про невелику довіру іноземних інвесторів до національних економічних суб'єктів, через що вони вкладали кошти, виходячи, імовірно, з кон'юнктурних міркувань.

Визначальною  причиною кризи у Латинській Америці 80-х-початку 90-хроків є, на думку автора, переоцінка здатності приватних  економічних суб'єктів реалізовувати  ефективну економічну стратегію  в умовах недосконалого ринкового  середовища. Внаслідок цього лібералізаційні державні стратегії мали незначний успіх та були ефективними лише у короткотерміновому досягненні економічної стабільності.

Так само як і у НІК, у державах Латинської Америки промислове лобі здійснювало  значний вплив на державну економічну політику. Однак питома вага промисловості  у ВВП була значно нижчою. Тому орієнтація на інтереси виключно промисловців призвела до занепаду сільського господарства та структурних диспропорцій. Через  це приплив капіталів використовувався переважно на приватне споживання, тоді як завдяки стратегії скорочення держсектора та дефіциту бюджету  різко зменшилися внутрішні інвестиції. До того ж більшість інвестицій здійснювалася  у наявні активи під час приватизації за низькими цінами. Отже, якщо у 1992р. ВВП  по семи провідних країнах регіону  становив 121% рівня 1981р., то обсяг валових  інвестицій зменшився на 8,2%, а у  виробничому будівництві - на 24,2% [37, p.88]. Незважаючи на це, у латиноамериканських  країнах відбувалася прискорена приватизація як необхідна умова  надання МВФ кредитів. Особливістю  ряду приватизаційних програм була передача підприємств іноземним  фірмам у рамках конверсії зовнішнього  боргу. Це не здійснювало в економіки  додаткових інвестицій. Фахівці висловлюють  побоювання з приводу того, що подібні  інституційні зміни є малоефективними  і небажаними з точки зору національної безпеки. У зв'язку з цим проти  приватизації прибуткових компаній виступив президент Чилі. Приватизувати  лише нерентабельні підприємства було вирішено у Парагваї, Болівії, Панамі, Бразилії, Колумбії [35].

Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема у Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання  політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих  коштів на структурні перетворення. Так, ще на початку 80-хроків Бразилія переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, через що їй вдалося поєднувати швидке економiчне зростання з балансуванням  зовнiшнiх рахункiв. У Чилі було створено мережу пенсійних фондів, що виступали  інституційними інвесторами. З метою  підвищення довіри населення до цих  фінансових інститутів держава на початку 90-хроків контролювала близько 40% їхнього  портфеля акцій, а також надавала гарантії у випадку фінансового  краху фонду. Пенсійний фонд та страхові компанії акумулювали на початку 90-х  майже 50% ВВП Чилі [3, с.128]. Розвиток пенсійних  фондів у країнах регіону триває.