Сучасна характеристика країн третього світу

Через це дрібні позичальники звертаються за грошима насамперед до друзів, а  вже потім, як запасний варіант, - до місцевих професійних лихварів, у  ломбарди і до торгових агентів.

У країнах, що розвиваються, набувають розвитку більш ефективні види неформального фінансування, які в деяких випадках замінюють лихварів і ломбарди. Вони включають місцеві ощадно-кредитні об’єднання і схеми групового кредитування на принципах ротації. Такі ощадно-кредитні об’єднання існують у Мексиці, Болівії, Єгипті, Нігерії, Гані, у Філіппінах і Шрі-Ланці, Індії, Китаї і Південній Кореї. Механізм такого кредитування передбачає, що група з 40 -50 чоловік вибирає скарбника, якому кожний член об’єднання передає певну суму заощаджень. Створений фонд на основі ротації розподіляють між членами об’єднання у вигляді безпроцентних позичок. У країнах, що розвиваються, багато людей із низьким рівнем прибутку віддають перевагу саме цим формам заощадження та позичання.[16]

3. Економічні стратегії  країн Третього світу

3.1 Особливості стратегій розбудови ринкової економіки

Країни, що розвиваються, являють собою цікавий об'єкт  для досліджень форм і методів  стратегії економічної стабілізації та характеризуються великою різноманітністю  останніх. До того ж у цих державах результати економічних реформ були неоднакові, на відміну від успіху реалізації таких стратегій у  розглянутих вище країнах. 

Ринкова економіка  є для теперішнього етапу розвитку людства найуніверсальнішою формою економічної координації. Через  це економічні системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним  впливом ринкових чинників. Однак  у цих країнах, на відміну від  тих, що змушені були здійснювати  економічну відбудову, розвиненої ринкової системи не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступає розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті, сформованому часто докапіталістичними формаціями. Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві джерела  нестабільності. Вони носять трансформаційний характер, будучи успадкованими історично  або виникаючи внаслідок суперечностей  між соціально-економічними умовами  та потребами етапів перетворень. Тобто, такі економіки, як і розглянуті у  попередньому розділі, не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії  стабілізації та створення умов для  економічного зростання.

Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної  розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх  економічних систем закладено значний  позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, від адекватності, послідовності  й комплексності стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соціально-економічна ефективність намічених  перетворень. Вирішальна роль у цьому  процесi належить державі, завданням  якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне  русло.

Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання  у стратегіях країн цієї групи  як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа  системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення  тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними  засобами.

Суттєвою  особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій  економічних суб'єктів. Тому неможливо  доручити їм реалізацію значної частини  завдань економічної координації, як це відбувається у розвинених країнах. В умовах ринкової недостатностi, коли дієвість інструментів непрямого регулювання  є низькою, значна надiя покладається на безпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй. Як правило, державна власнiсть зосереджується в галузях, що займають провідні позиції  у процесі суспільного відтворення  і тих, що потребують пріоритетного  розвитку. Зокрема, у 1970-1980рр. частка державних  компанiй у видобутку нафти  країн ОПЕК зросла з 2% до 80% [31, c.49]. На початок 80-хроків держпiдприємства становили  понад 60% від загальної кількості  підприємств у обробнiй промисловостi Алжиру, Єгипту, Сирiї, Iндiї, Пакистану, Мексики [20, с.107]. Понад 90% банкiвського  капiталу Iндiї також належало державi [20, с.155]. Основними мотивами розвитку державного сектора були стабiлiзацiя  цiн, мобiлiзацiя заощаджень, концентрацiя  валютних надходжень, експлуатацiя  природних ресурсiв. Особливим видом  державного пiдприємництва є корпорацiї  розвитку, що здiйснюють кредитування, iнформацiйне обслуговування компанiй  тощо. У міру вдосконалення стратегій  приватних економічних суб'єктів  частка державної власності може зменшуватися.

Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває  включення даних країн у свiтове господарство. У процесі інтеграції вони опиняються перед проблемою  невiдповiдностi національних економічних  систем iнтернацiональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться  на вимогу мiжнародних фiнансових органiв  та розвинених держав, до внутрiшнiх  потреб країн, що розвиваються. Можуть посилюватися також зовнiшньоекономiчні  дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економiки. Як свiдчить досвiд, країни, що знайшли оптимальний шлях включення у свiтову економiку, реалізували  полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, у 70-80-хроках досягли значних успіхів, за рядом  показникiв зрівнялися з найрозвиненiшими країнами свiту. У решті країн  відбувається збільшення внутрішніх та зовнішніх економічних суперечностей.

На думку автора, з точки зору аналізу ефективності стратегій  стабілізації та економічного зростання  в країнах, що розвиваються, найбільший інтерес становлять регіони Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Економічна політика держав, що належать до кожного з цих регіонів, має  багато спільних рис. Латиноамериканська та азіатська концепції є різними  методами розв'язання однієї ключової проблеми - економічної стабілізації, і порівняльний аналіз методів та наслідків стабілізаційних стратегій  у цих групах країн дозволить  з'ясувати складові національного  успіху.

Після другої світової війни країни Латинської Америки  пройшли стадії кейнсіанських експериментів  стимулювання попиту, монетаристських  лібералізаційних реформ з метою  пошуку оптимальних шляхів реалізації стратегії імпортозаміщення. Проте  малорозвинене сільське господарство і форсована індустріалізація на тлі обмеженого за місткістю внутрішнього ринку та недостатнього обсягу національного  капіталу призвели до формування малоефективних виробничих структур, до збільшення обсягів  імпорту та погіршення платіжних  балансів. Несистемне державне втручання  у поєднанні з корупцією і  бюрократизмом в органах державної  економічної влади не сприяли  досягненню цими країнами стабільного  економічного зростання. На відміну  від латиноамериканських країн, у нових індустріальних країнах (НІК) Південно-Східної Азії (до яких прийнято включати Гонконг, Iндонезiю, Малайзiю, Сингапур, Пiвденну Корею, Тайвань, Таїланд, Філіппіни [42]), середнiй темп економічного зростання з 1965р. становив 5,5% за рiк. У цих країнах побудована або будується високоефективна, конкурентна, орієнтована на експорт  економіка.

Серед країн, що розвиваються, виділяють також  підгрупи країн-членів ОПЕК, держав Центральної  Африки. Однак у країнах-членів ОПЕК економічна політика має значну свободу  завдяки багатим запасам ресурсів, що користуються високим попитом  на світових ринках. Стабілізація та економічне зростання в такому типі економічних  систем здійснюються переважно за допомогою  саме цього чинника і не є наслідками спеціальних стратегічних заходів. У країнах Центральної Африки та деяких інших (за низьким рівнем економічного розвитку їх відносять  навіть до "четвертого світу") через  несформованість інституційної  системи державної влади, велику залежність від зовнішніх чинників навряд чи можна говорити не лише про  економічну стратегію, а й про  цілісну економічну систему як таку. Слід зазначити, що політика стабілізації та структурних змін, що проводилася  у таких країнах останнім часом  Міжнародним валютним фондом, на думку  експертів журналу "The Economist", надто  часто призводила до економічної  стагнації та потребує радикального перегляду [38].

3.2. Стратегія „економічного  дива” в нових індустріальних  країнах та Туреччині

Стратегії економічної  стабілізації та зростання У нових  індустріальних країнах є, на думку  автора, одними з найцікавіших для  дослідження. Розглянуті західноєвропейські країни та Японія здійснювали відновлення  економіки, маючи високий початковий рівень. Країни, що розвиваються, не досягли  на сьогодні помітної та тривкої стабілізації економічних систем, перехідні економіки  також знаходяться лише на початку  шляху до створення сучасної ринкової економіки. Основні нові індустріальні  країни (НІК) - Гонконг, Південна Корея, Сингапур і Тайвань - за повоєнні роки перейшли від відсталої, напівфеодальної  суспільно-економічної системи до сучасної високотехнологічної конкурентоспроможної економіки. У 1970-1980рр. середньорiчнi темпи  зростання ВВП по НIК становили 9,4% проти 5,8% по країнах, що розвиваються [18, с.46]. Характерно, що цим країнам  властивий низький рівень інфляції, що у середньому за 1961-1990рр. становила 7,5%. У Південній Кореї за 1961-1980рр. вона становила близько 18%, з 1980р. відбулося  її зниження, у Тайвані - 6,2%, в Гонконзі - 8,8% [42, p.12]. У 1980-1992 рр. зростання середньодушового ВВП становило у Пiвденнiй Кореї 7,1%, Тайванi - 6,1%, Таїландi - 5,8% [34].

Таке стрімке  економічне зростання дозволяє сьогодні говорити про досягнення цими країнами національного економічного успіху. Чинники цього успіху слід, на думку  автора, шукати в особливостях економічних  стратегій, що дозволили поєднати потреби  ефективного включення до світової економічної системи та збереження своєрідності національних суспільно-економічних  систем.

Дослідники виділяють чотири "хвилі" економічного зростання у Південно-Східній  Азії. Першу "хвилю" представляє  Японія, другу - чотири "тигри" - Гонконг, Південна Корея, Сингапур, Тайвань, третю - Індонезія, Малайзія та Таїланд. До четвертої "хвилі" можна віднести "економічне диво" Китаю та В'єтнаму.

Стратегію економічної  відбудови в Японії було розглянуто у попередньому розділі. З позицій  визначення передумов національного  успіху найбільший інтерес становлять країни другої "хвилі". Дослідження  досвіду представників третьої "хвилі" дозволяє мати уявлення про стратегії "імпорту економічного зростання". Економіку Китаю буде розглянуто у наступному розділі, присвяченому проблемам перехідних економік.

Традиційно  з огляду на феодальне минуле в  НІК соціально-економічні перетворення починалися із земельної реформи. Наприклад, у Тайвані така реформа відбулася  у 1949-1957рр. Було запроваджено різке  обмеження орендної платні, селяни могли купувати державні землі з  виплатою протягом 10 років. У 1953р. всі  орендовані ділянки було передано у  власність селянам, які їх обробляли, з виплатою компенсації поміщикам. Таким чином, на початку соціально-економічних  перетворень було здійснено комплекс заходів щодо вирівнювання стартових  умов та дотримання соціальної справедливості. Завдяки цьому процес побудови ринкової економіки мав високу легітимність в очах населення, хоча йому були властиві інколи непопулярні методи. Це дозволило  урядам НІК висунути тезу про спільну  вигоду від економічного зростання. За визнанням аналітиків Світового  банку, є достатньо підстав вважати, що багато заходів макро- та мікроекономічної політики нових індустріальних країн  були підтримані відносною рівністю доходу і багатства[67, p.26].

Значну роль у відродженні економік НIК другої "хвилі" вiдiграла державна власність. Держава брала безпосередню участь у формуванні виробничої інфраструктури та развитку базових галузей - чорної металургії, важкого машинобудування, нафтохімії. Розвиток державної власності  надав процесу побудови ринкової економічної структури чіткої стратегічної спрямованості. Через несформованість  приватних економічних стратегій  сферу об'єктів та суб'єктів державної  економічної стратегії з компенсаційною метою було розширено. Поступово  держава обмежувала втручання, яке  компенсувалося ринковими механiзмами, що розвивалися, хоча на початку 80-хроків її частка у валових внутрiшнiх iнвестицiях становила у Тайванi 49%, у Таїландi - 38% [26, с.73]. Держава домiнувала в галузях iнфраструктури, комунальнiй сферi, енергетицi Тайваню, Сингапура, Таїланду, Пiвденної  Кореї.

У Тайванi багато промислових пiдприємств було створено державою з поступовою передачею  у приватну власність. Незважаючи на значне скорочення частки держпiдприємств  у 1950-1982рр. з понад 50% до 14%, вони зберегли провідні позиції у ключових галузях. Усi банки країни також належали державi [18, с.23]. У Таїланді в середині 80-хроків держвласність домінувала у виробництві й розподілі  електроенергії, водопостачанні, сфері  комунальних послуг, транспорті й  зв'язку.

На початку 60-хроків уряд Південної  Кореї втілював у життя послідовну стратегію побудови ринкової інфраструктури за допомогою регулювання інвестицій, адміністративного втручання в  діяльність компаній, жорсткого протекціонізму. В електронній, машинобудiвній, металургiйній промисловості значна частка акцій  традиційно належала державі. У 1961-1980рр. вона повністю контролювала кредитну систему країни. Протягом 1963-1972рр. число  держпідприємств зросло з 52 до 108. Питома вага державного сектора у 60-хроках у видобувній промисловості становила 62,2%, у сфері виробничих послуг - 70-100% [29, с.391]. У середині 80-хроків 30-50% доданої  вартості вироблялося у держсекторі [20].

Завдяки виваженим  напрямам державного інвестування в  НІК спостерігалася фактична відсутність  ефекту витіснення приватних інвестицій державними, що є однією з методологічних засад класичної економічної  теорії. У 70-хроках частка державних  інвестицій у ВВП НІК знаходилася  приблизно на рівні середньої  для країн з таким рівнем доходу, а приватних - на 7 пунктів вище. На початку 80-х цей показник збільшився. Лише наприкінці десятиріччя почалося його поступове зменшення. Отже, йдеться  про індукуючу роль державних  інвестицій у НІК. За 1960-1980рр. частка інвестицій у ВВП Тайваню збільшилася  вдвічі, Південної Кореї - втричі, Сингапура - у чотири рази. У 1990-1995рр. частка внутрішніх інвестицій у ВВП зросла: у Південній  Кореї з 36,9% до 37,1%, у Таїланді - з 41,4% до 43,1%, в Індонезії - з 30,6% до 37,8% [18, p.95]. Загалом поєднання зростання  державних і приватних інвестицій свідчить про оптимальне узгодження у країнах цієї групи стратегій  держави та приватних економічних  суб'єктів.