Сучасна характеристика країн третього світу

Першим і  обов'язковим етапом розвитку НIК  були iндустрiалiзацiя та політика iмпортозамiщення. На думку ряду дослiдникiв, колосальний  успіх цих країн зумовлений саме тим, що у період рiзких структурних  зрушень в економiцi розвинених країн, спричинених НТР, НІК уже мали завдяки індустріалізації достатнi промисловi потужностi. Це давало їм можливість виходу на свiтовi ринки та домінування  у сегментах, якi щойно утворилися або звiльнилися. Одночасно за рахунок  модернізації сільського господарства відбулося різке скорочення його частки у ВВП: з 1970р. по 1991р. у країнах  другої "хвилі" з 35% до 19%, а третьої "хвилі" - більше, ніж удвічі.

У 50-60-хроках країни другої "хвилі", крiм Сингапура, реалізували полiтику iмпоротзамiщення. Її перші заходи стосувалися споживчих  товарiв, хоча залежнiсть вiд iмпорту засобiв виробництва гальмувала й ускладнювала зростання. Розуміючи  невідповідність економічних потенціалів  національних підприємств тим, що діють  на світових ринках, уряди НІК обережно поставилися до збільшення відкритості  економік. Розвиток зовнішньої торгівлі відбувався відповідно до пріоритетів  промислової політики.

Як правило, на початкових етапах розвитку з метою  сприяння національному виробництву  застосовувалися бар'єри для iмпорту, а у Пiвденнiй Кореї i Тайванi високий  рiвень зовнішньоторговельної протекцiї  залишався до початку 80-хроків. Відповідно до завдань промислової політики відбувалося повільне та послідовне зниження рівня протекціонізму. У 60-хроках було лібералізовано імпорт сировини та інвестиційних товарів, у 70-х - комплектуючих, у 80-х - споживчих товарів. У 60-хроках, коли вже було побудовано міцні основи національної промисловості, здiйснено перехiд до експортної орiєнтацiї. У рядi країн для фiнансування iндустрiалiзацiї залучалися iноземнi iнвестицiї, що сприяло прискореному розвитку, покращенню стану економічної системи, хоча стало однією з причин економiчної залежностi країн, майбутнiх проблем платiжного балансу.

Промислова  політика в НІК виходила з орієнтації на потенційні порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн  у міжнародному розподілі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали "точки зростання", здатні завдяки розгалуженим економічним  зв'язкам надавати інвестиціям мультиплікаційний  ефект. Оскільки останній виникає внаслідок  дії численних економічних зв'язків, такі точки були властиві переважно  галузям, що виробляють складну продукцію.

Було зроблено ставку на залучення до процесу економічної  розбудови усіх потенційних економічних  суб'єктів. У 70-80-хроках важливим елементом  державної стратегiї НІК стала  пiдтримка малих та середніх пiдприємств  у технологiчнiй, кредитнiй, iнформацiйнiй  та iнших сферах. Динамізм таких підприємств, швидке реагування на потреби ринку  зумовили їхній швидкий розвиток. Зокрема, у Південній Кореї їхня частка у промисловому виробництві  у 1986р. становила 39,4% [29, с.390]. Однак об'єктивно  малі й середні підприємства не можуть бути самостійними суб'єктами економічної  стратегії через свою значну залежність від зовнішніх чинників. Отже, для  забезпечення стабільності побудованої  на таких підприємствах економічної  системи необхідна певна стабілізуюча структура. Тому однією зі складових  стійкості економік НІК сьогодні вважається саме наявність розгалужених субпідрядних схем, зосереджених навколо  великих підприємств. До цих схем входить велике число малих фірм, що пов'язані не лише коопераційними зв'язками, а й фінансово, за рахунок  лізингу, обміну кадрами, переплетення капіталів. Поширеною є кооперація фірм з банками та володіння останніми  акціями своїх дебіторів.

Розуміючи, що стратегічне завдання - підвищення конкурентоспроможності на міжнародному рівні - можливо досягти лише за допомогою  дієвих економічних суб'єктів, НІК  одночасно сприяють розвитку великих  фірм. Зокрема, у Південній Кореї, особливо у 70-80-хроках, активно здійснювалася  стратегія сприяння злиттям, укрупненням  та розширенням промислово-фінансових груп "чеболь". Їхня кількість  протягом 1975-1990рр. збільшилася з 20 до 100, а кількість фірм, що входять  до них, у 80-хроках - з 400 до 850. Наприкінці 80-х на частку 30 найбільших "чеболь" припадало близько 10% ВНП, 25% імпорту  та 50% експортного виробництва [2, c.92]. В останні роки спостерігалися спроби обмеження їхньої діяльності, проте  помітного результату вони не принесли. Позитивною рисою промислово-фінансових груп такого типу є те, що вони створені, на відміну від японських "кейрецу", не навколо банку, а на основі торговельної компанії. Це спрощує їхнє включення  до міжнародних економічних процесів, а також робить групи дієвішими  та спроможними реалізовувати чітку  послідовну економічну стратегію. Важливо  й те, що вони беруть на себе значну частину соціальних функцій держави, фінансування наукових досліджень тощо. Завдяки таким особливостям "чеболь" можуть, на думку автора, розглядатися як стабілізатори нестабільних економічних  систем.

Стратегія і  тактика побудови промислової структури, адекватної потребам ринкової економіки, вироблялися за чітко визначеними  стратегічними планами. У Тайвані  вони мали чотирирічний термін виконання. Реалізація першого плану розпочалася  у 1953р. У Південній Кореї використовувалося  п'ятирічне планування. Першу п'ятирічку там було розпочато 1962р. Її мета - індустріалізація, збільшення продуктивності сільського господарства, розвиток базових галузей  та імпортозаміщення. Пріоритетами другої (1967-1971рр.) стали розширення експорту споживчих товарів, підвищення рівня  самозабезпечення продукцією базових  галузей, стимулювання розвитку сільського господарства через збільшення експорту його продукції. Третій план (1972-1976рр.) передбачав досягнення збалансованого зростання, вирівнювання розвитку регіонів, розширення бази важкої промисловості. З четвертої п'ятирічки (1977-1981рр.) закладаються підвалини наукомістких виробництв, пріоритету набуває розвиток машинобудування, електроніки, хімічної промисловості. У п'ятій п'ятирічці (1982-1986рр.) було заплановано поетапну лібералізацію південнокорейської економіки - реалізовано перехід  на "плаваючий" валютний курс, лібералізовано зовнішньоекономічну діяльність, посилено кредитно-фінансові обмеження. Врешті, шостий та сьомий плани (1987-1996рр.) були спрямовані на збільшення експортного  потенціалу, на структурні зміни, розвиток наукомістких галузей, технополісів, на збільшення відкритості національної економіки. Уряд передбачав видiлити у 1990-1994рр. субсидiї на розвиток наукомiстких  галузей на суму 38,8млрд дол. [2, с.95].

Наприкінці 1993р. у Південній Кореї було прийнято довготерміновий план "Стратегія  інтернаціоналізації для нової  економіки". У ньому передбачалося  розширення експорту та інвестування за кордоном, відкриття внутрішніх ринків і фінансового сектора  для залучення іноземних товарів  і капіталів, надання більшої  свободи підприємницької діяльності, заохочення розвитку сільського господарства. На підтримку останнього за умов дешевого імпорту сільгосппродукції вирішено витратити протягом 10 років 71,7млрд дол. [31, c.114].

Отже, виходячи з особливостей економічних систем, на першому етапі НІК встановлювали  як пріоритет розвиток сільського господарства, базових галузей, легкої промисловості, де працювали переважно низькокваліфіковані  робітники. Наступним етапом був  перехід до галузей, де використовувалася  кваліфікованіша праця, в міру накопичення  капіталів відбувалася переорієнтація на капіталомісткі виробництва, потім - на галузі з інтенсивними технологіями. Лише після цього, коли економічна система  набувала збалансованості, а отже - стабільності, втілювалася у життя  поетапна лібералізація економіки.

Слід особливо зауважити, що державний інтервенціонізм  у НІК ніколи не набував надмірних  форм. Зокрема, протекціонізм та дотування  стосовно певних галузей скасовувалися, якщо остаточно з'ясовувалося, що галузь не може стати конкурентоспроможною, або навпаки, що вони можуть конкурувати  вже без державної допомоги. Усвідомлюючи обмеженість можливостей протекціонізму, уряди НІК застосовували його переважно у сферах, де він міг  принести швидкий результат.

За допомогою  введення податкових пільг, регулювання  позичкового процента, обмеження  споживчого імпорту та споживчих  кредитів НІК створили сприятливий  клімат для інвестицій, необхідних для розбудови національних економік. Особлива увага приділялася розвитку технологій. У Південній Кореї  в деяких галузях держава підтримувала прикладні технологічні програми. У  них було передбачено як звичайну сертифікацію нової продукції, так  і проведення всього комплексу дослідно-конструкторських розробок для фірм, що не мали для  цього власних наукових та фінансових потужностей [42]. Оскільки внутрішні  ринки були малорозвинені, а однією з визначальних складових є наявність  ринків збуту продукції, головну  увагу було приділено розвитку експорту.

Тому у 60-х  роках після створення на базі протекціонізму стійких розвинених підприємств з ефективною економічною  стратегією - "національних чемпіонів", здатних конкурувати на світових ринках, було здійснено перехід до експортної орієнтації та послаблення  обмежень на імпорт. Засобами такої  політики були цільові та субсидовані  кредити для пріоритетних галузей, низький загальний рівень процентних ставок та встановлення максимуму кредитного процента, податкові та амортизаційні  пільги, державні інвестиції у розвиток інфраструктури та пріоритетних напрямів, звільнення від мита імпорту для  потреб експортерів, преференції у  розподілі іноземної валюти. З  метою вирівнювання торговельного  балансу Міністерство промисловості  та зовнішньої торгівлі Південної Кореї  практикувало певний час видання  ліцензій на імпорт лише підприємствам-експортерам.

На початкових етапах обмінний курс національних валют  НІК був переважно фіксованим, зокрема до 1973р. Малайзія, Гонконг  та Сингапур прив'язували свої валюти до фунта стерлінгів, Тайвань і  Корея протягом 1961- 1980рр. - до долара США. Проте періодично відбувалися  девальвації, яких, наприклад, у Кореї  за 1961-1980рр. було чотири. Одним із завдань  таких девальвацій було зміцнення  конкурентоспроможності експорту.

З метою посилення  контролю за цільовою спрямованістю  пільг, зокрема у Тайвані та Республіці Корея, створювалися спеціальні зони експортної переробки із статусом екстериторіальності  зі сприятливими умовами для розвитку експортних виробництв. Швидкими темпами  розвивалася інфраструктура - порти, транспорт, енергетика, телекомунікації. Спеціальним напрямом були програми розвитку міжнародного маркетингу, для  фінансування яких у Гонконзі було навіть введено спеціальний податок.

Показовою є  політика розвитку експортних виробництв у Південній Кореї, де вона пронизувала  всі рівні економічної системи. Джерелом фінансових ресурсів для експортерів  виступали цільові субсидовані  кредити, ставка за якими була у 2,5 разу нижча за ринкову. За розповсюдженою у 60-хроках схемою, південнокорейський експортер на першому етапі укладав  угоду про наміри із зарубіжним партнером  та отримував від нього зобов'язання сплатити протягом певного часу необхідну  суму в обмін на поставлений товар. Це зобов'язання слугувало підставою  для застосування пільгової ставки при отриманні кредиту в банку  на наступному етапі. Така процедура  була простою, динамічною "прозорою" і дозволяла дотримуватися цільового  спрямування кредитів та уникнути зловживань. Політика стимулювання експорту сприяла  створенню кількох десятків спеціалізованих  торговельних компаній, що займалися  експортом та імпортом. Вони допомагали малим та середнім фірмам знайти шляхи  збуту їхньої продукції на зовнішніх  ринках. Такі компанії за рахунок масштабів  значно легше вирішували проблеми фінансування, покриття ризику, трансакційних витрат тощо. При поступовому розширенні самостійності фірм роль торговельних компаній зменшувалася.

З метою забезпечення підприємств дешевою та доступною  інформацією у Південній Кореї  було утворено Компанію з розвитку торгівлі KOTRA. Вона відповідала за проведення комерційних ярмарків. Для вирішення  поточних і стратегічних завдань  було створено Президентську раду, до якої входили представники уряду, підприємств, науковці. Утворено також  мережу державних наукових центрів  з проблем експортного маркетингу.

Вжиті заходи принесли результати. У Тайвані річні  темпи зростання експорту збільшилися  з 6% у 50-хроках до 21,7% у 60-х та 32,6% у 70-х[22. с.125]. У Південній Кореї протягом 1960-1993рр. обсяги експорту зросли з 33млн  дол. до 82млрд дол. [2, c.94], або з середнім темпом 26,7% на рік. З темпами 12-15% на рік  зростав експорт протягом 1980-1993рр. у Сингапурі, Малайзії, Гонконзі та Таїланді.

Для економік НІК характерним є  високий рівень заощаджень, що на 1993р. становив у Сингапурі 47%, у Тайвані - 36%, в Малайзії - 38%, у Південній  Кореї - 35%, в Гонконзі - 32%, в Індонезії - 31%. Окрім того, для цих країн  характерно перевищення заощаджень над інвестиціями, що робить їх нетто-експортерами капіталу. На думку автора, таке становище  пояснюється тим, що внаслідок економічного зростання доходи збільшувалися, хоча властивий національній психології нахил до аскетизму та протекціоністські  заходи, що обмежували місткість споживчого ринку, зумовили повільне зростання  рівня споживання населення тривалий період.

Через малорозвиненість ринку капіталів для залучення  накопичуваних населенням таким  чином ресурсів урядами НІК було створено мережу поштових ощадних банків та банки розвитку для надання  довготермінових кредитів. У країнах  першої та другої "хвиль" банківська система спиралася на державні банки, у НІК третьої "хвилі" - на приватні. Розвивалася й фінансова інфраструктура. Одночасно обмежувалися можливості розпорядження капіталів зі спекулятивною  метою, зокрема контролем за цільовим використанням кредитів, встановленням  верхньої межі для кредитування операцій з нерухомістю. Останнє принагідно стримувало зростання цін на житло, що мало суттєвий соціальний ефект.

Здійснювалися жорстке регулювання і контроль за банками. Низька схильність до споживання дозволяла застосовувати обмеження  на депозитний процент банків. Протягом 1971-1990рр. реальна процентна ставка по депозитах у Південній Кореї  становила 1,88%, у 1976-1991рр. в Малайзії - 2,77%, протягом 1974-1991рр. у Тайвані - 3,86% [42]. Обмеження депозитного процента полегшувало регулювання процента по кредитах з утриманням реальної ставки у цей період на рівні 3-5%. У Південній Кореї ставки по бiльшостi позик було лібералізовано лише у 1993р.

Низька реальна  процентна ставка по кредитах сприяла  доступності кредитних ресурсів для економічних суб'єктів, створювала сприятливий інвестиційний клімат. Слід зауважити, що контроль над кредитною  системою суттєво полегшувався завдяки  значній частці державної власності  в цьому секторі. Це також пом'якшувало конфлікт інтересів, що неминуче виникає  між банківським та іншими секторами  економіки у разі проведення державою політики низького процента.