Сучасна характеристика країн третього світу

Таблиця 3

Деякі індикатори економіки Туреччини (темпи зростання, %) [39]

З січня 1980р. було розпочато широкомасштабну  Програму економічної стабілізації. Вона включала такі заходи, як: заморожування  заробітної платні, жорстку фінансово-кредитну політику, зменшення витрат на державний  сектор економіки, податкову реформу; стратегію збільшення експорту та перехід  від імпортозаміщення до експорторієнтованої  індустріалізації, розширення інших  каналів надходження валюти, залучення  іноземних капіталів; структурну перебудову економіки, лібералізацію імпорту, стимулювання інвестицій у конкурентоспроможні  галузі, заохочення злиття підприємств; реорганізацію державного сектора  та приватизацію частини державних  підприємств; розвиток банківської  системи, стимулювання нагромадження, розширення ринку капіталів [39]. Відбулося  скорочення переліку цін, що затверджувалися  Радою міністрів. Серед товарів, ціни на які встановлювалися адміністративно, залишилися базові: електроенергія, вугілля, хімічні добрива, послуги залізничного транспорту тощо. Зберігся такий метод  цінового контролю як термінові дозволи  на імпорт товарів. Лише за 1980-1983рр. експорт  з Туреччини збільшився вдвічі. Інфляція скоротилася з 110% до 30%. Середній темп зростання ВВП при цьому не зменшився . Було здійснено девальвацію  ліри відразу на 33% та передбачено  наступні девальвації протягом 80-хроків на 10-15% за рік.

Незважаючи  на антиінфляційні заходи, Туреччина  продовжувала реалізовувати промислову політику. У 1980р. було збільшено пільги з оподаткування підприємств, що здійснюють інвестиції відповідно до планів економічного розвитку. З 1985р. було запроваджено стягнення податку  на додану вартість. Однак інвестиційні товари від нього звільнялися. У  тому ж році впроваджено систему  стимулювання інвестицій. Збільшувалися  податкові пільги, надавалися вибіркові  експортні кредити, виплачувалися  експортні премії, експортери отримували валютні асигнування на імпорт необхідних компонентів, розвивалася система  експортного страхування. З другої половини 80-хроків частка промисловості  у ВНП вже переважала частку сільського господарства.

Процеси приватизації, що розпочалися в Туреччині після 1984р., були повільними. Поширювалася оренда підприємств. Офіційно проголошувався поступовий вихід держави зі сфер діяльності, що можуть існувати за рахунок  приватних капіталовкладень. Першочергову увагу держава приділяла розвитку енергетики, водопостачання, доріг  та промислової інфраструктури. Із середини 80-х відбувалося пожвавлення  приватних інвестицій, що збільшилися  у 1985р. на 10,9%, у 1986р. - на 11,6%, у 1987р.- на 15,9%. До 1988р. частка державних інвестицій у загальних вкладеннях в основний капітал скоротилася до 48,3% [30, c.64].

Важливу роль в інвестиційному процесі відігравали  позабюджетні фонди- Фонд громадської  участі, Житловий фонд, Фонд стабілізації цін, Фонд заохочення експорту. Через  них у 1987р. здійснювалося 10,3% державних  інвестицій [30, c.191]. Спеціальні податки, збори, націнки на імпортні товари стали  джерелами надходження коштів до цих фондів.

Слід зауважити, що внаслідок надмірної лібералізації  у 1981р. реальна процентна ставка зросла до 20%, що викликало фінансову  кризу. Ця політика призвела до відпливу дрібних капіталів до банків, великих - до посередницького бізнесу. Суттєво  збільшилася кількість банкірських  контор, що працювали із заощадженнями. Відбувалося зростання експорту капіталу. Грошові рестрикції спричинили крах ряду банкірських контор. Необхідність виплати компенсацій призвела до підвищення дефіциту консолідованого  бюджету до 2,6% ВВП. Тому з 1982р. було посилено регулюючі функції Центрального банку, зменшено обмеження щодо допуску  іноземних банків на внутрішній ринок. У 1983р. функції визначення процентних ставок було передано Раді міністрів, через рік частину з них  передано Центробанку. Пом'якшено процеси  санації, зокрема було дозволено  конверсію заборгованості підприємства перед банком в акції підприємства. Контроль за банківською системою полегшувався завдяки частці державної власності  у цьому секторі, що була високою. З 1984р. знову розпочалося зростання  державних витрат.

Труднощі у фінансовій лібералізації  також були спричинені недостатньою розвиненістю фондового ринку - вже  наприкінці 80-хроків з 600 акціонерних  товариств на фондовій біржі котувалися акції лише 40 [1, c.98]. Водночас через  структурну недосконалість економіки  інфляція на внутрішньому ринку мала характер інфляції витрат і зберігала  швидкі темпи. Автоматичного відновлення  економіки не сталося, тому уряду  з 1988р. довелося застосовувати заходи щодо економічного стимулювання: грошову  експансію, скорочення процентних ставок. Це, врешті, призвело до відновлення  економічного зростання, хоча й на тлі  підвищення темпів інфляції. До початку 1994р. завдяки завищеному курсу ліри продовжували надходити короткотермінові капітали. Це дозволяло фінансувати  бюджетний та поточний дефіцити, проте  сприяло подальшому підвищенню курсу. Ці чинники спричинили у 1994р. глибоку  валютну та фінансову кризу, наслідок якої - зростання процентних ставок та стагнація кредитного ринку. У  відповідь було прийнято чергову  програму стабілізації та структурної  перебудови.

Завдяки вжитим заходам у середині 90-х економіка  Туреччини продовжувала зростати швидкими темпами. На 1994р. понад 85% турецького експорту вже становила продукція переробної промисловості. Державі належали 46% банківських активів. Це забезпечує значне підвищення рівня стабільності економіки. Слід зазначити, що активне  економічне зростання відбувається одночасно з високою інфляцією, що знаходиться на рівні близько 80% річних.

Отже, досвід побудови ринкової економіки Туреччини  специфічний і потребує детального вивчення.

Таким чином, вивчення практики державної економічної  стратегії НIК пiдтверджує можливiсть  ефективного застосування державної  експансiї для зниження рівня  нестабільності економічної системи, побудови структури економічної  стратегії різних рівнів, досягнення високого рівня розвитку економiки, включення до світової економічної  системи за невеликий промiжок  часу. Держава продовжує відігравати  визначальну роль у структурі  економічної стратегії і після  здійснення економічної лібералізації  за допомогою спеціальних інститутів зв'язку бізнесу та уряду. Проведений аналіз підтверджує думку дослiдникiв  про те, що реалізація саме активної державної стратегії - єдиний спосiб  зайняти гiдне мiсце на свiтовому ринку для країн, що опинилися  у становищi тих, що наздоганяють [15].

3.3  Латинська Америка  у 80-90-х роках

Дослідники  виділяють три етапи в економічній  історії Латинської Америки XXст. Період лібералізму та вільної торгівлі, за якого регіон функціонував як сировинна  база для розвинених економік, закінчився у період кризи 30-хроків. Він змінився етатистським періодом, індустріалізації та формування інфраструктури, з високим  ступенем державного втручання, що завершився у середині 70-хроків гіпертрофією ролі держави в економіках більшості  країн регіону, зростанням інфляції та дефіциту бюджету. Пiсля цього  економiчний розвиток латиноамериканських  держав уповiльнився, а з 1981р. бiльшiсть  з них опинилася у найсильнішій за останнi 50 рокiв економiчнiй кризi. Відбулося падiння темпiв виробництва, зростало безробiття, посилювалася iнфляцiя, погiршувалося зовнiшньоекономiчне  становище. Відповідні зміни сталися  у сфері економічної політики. Тому із середини 70-х-початку 80-х розпочався неолібералістський період, що характеризувався приходом до влади у багатьох країнах  військових хунт. Вони здійснювали  жорсткий курс на обмеження державного втручання, приватизацію тощо [42, c.125].

На кожному  із зазначених етапів відбувалося певне  підвищення стабільності економік регіону  доти, доки економічна політика відповідала  потребам економічної системи. Однак  через недосконалість насамперед інститутів державної влади ця політика поступово  сама ставала дестабілізуючим чинником, викликаючи економічні та соціальні  потрясіння. Надмірне одержавлення послабило  динамічність економічних систем. Тому вони були неспроможні, на відміну від  економік НІК, ефективно включитися до світогосподарської системи, залежність від якої залишалася великою.

Через дефiцит  поточних рахункiв латиноамериканські країни на початку 80-хроків розпочали  процеси врегулювання, що включали зменшення сукупного попиту фiскальними, монетарними заходами, за допомогою  політики доходiв та пiдвищення вiдносної  цiни конкурентоспроможних товарiв  на мiжнародному рівні через зміну  обмiнного курсу, тарифну полiтику. У деяких країнах вiдбувалося  поєднання цих заходiв з програмами публiчного iнвестування та з iншими  дiями уряду, спрямованими на iмпортозамiщення.

Впровадження  МВФ фiнансової дисциплiни серед  боржникiв та зростання торгових прибуткiв, що можна було використовувати  на виплату боргу, стало причиною чистого вiдпливу фiнансових ресурсiв  з регіону. Це відбувалося одночасно  з вiдносно повiльним зростанням цiн на первиннi товари, що становили 80% експорту Латинської Америки. Отже, лібералізаційна економічна стратегія, проведена на вимогу Міжнародного валютного  фонду, спричинила у країнах регiону  на початку 80-х значний економiчний спад. Економiчна криза i програми МВФ, за визнанням експертiв ООН, значно погiршили і соцiальну ситуацiю.

Таблиця 4

Темпи зростання  реального ВНП у країнах Латинської Америки та Карибського басейну, % [35, 36, 37]

Відповідно  до позичкових угод з МВФ стратегії  врегулювання включали рестриктивну грошову  та фiнансову полiтики, скорочення бюджетних  дефiцитів через пiдвищення податкових ставок та зменшення державних видаткiв, пiдвищення обмiнного курсу національних валют, зниження заробiтної платні й  пiдтримання позитивних процентних ставок.

Скорочення  дефiциту такими заходами негативно  позначилося на економiчній активності та зайнятості. Досвiд продемонстрував, що за фiнансової лiбералiзацiї нерiвновага  ринкiв товарiв, валюти, активiв вiдбивається на кредитному ринку в абсурдно високих  процентних ставках, що не дозволяють ліквідувати цю нерiвновагу. Неможливо  було спрямувати ресурси у конкурентоспроможнi або iмпортозамiщуючi галузi.

У зв'язку з  цим уряди дійшли висновку про  необхідність обмеження кредиту  не лише через цiну, а й запровадженням інших засобів. Це видається складним завданням, хоча у такий спосіб можна  уникнути кризи фінансової системи, до якої призводитимуть високі реальні  процентні ставки. Кредитні рестрикцiї  передусім впливають на такi вразливі сектори, як будiвництво, сiльське господарство, дрібні та середнi фiрми, тобто сфери  з високою питомою зайнятiстю. Це може мати негативні соціальні  наслідки.

Намагаючись створити сприятливі умови для розвитку промисловості, у другій половині 80-хроків уряди країн регіону застосовували  пільгові процентні ставки по кредитах, що у реальному вимірі становили -23,5% у Бразилії, -24,0% - у Мексиці. Однак  через недосконалу систему контролю за цільовим спрямування кредитів цей  важіль економічної стратегії був  малоефективним[36].

Вiдплив фiнансових ресурсiв за кордон погiршив можливостi iнвестування за рахунок нацiональних заощаджень, незважаючи на збільшення останніх. Відбулося обмеження iмпортної здатностi, тому через недостатнью  кiлькість iмпортних комплектуючих  стало неможливим використання недозавантажених потужностей. Це стало, фактично, основною перешкодою економiчного вiдродження  регiону. Однак скорочення вiдпливу ресурсiв обов'язково повинно було супроводжуватися використанням отриманих  коштiв на перетворення у структурi економiки. Зокрема, Бразилiя, у вiдповiдь на нафтову кризу 70-хроків, переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, у результатi їй вдалося поєднувати швидке економiчне зростання у 80-х  з балансуванням зовнiшнiх рахункiв.

За такої  ситуацiї багато держав регiону змушенi були підтримувати неконкурентоспроможні  виробництва замість конкурентоспроможних для скорочення кiлькості iмпортованих  компонентiв внутрiшнього виробництва  та споживання. Водночас було пiдвищено  цiни на конкурентоспроможні товари.