Шпоргалка по "Економічна думка"

Кейнс виділив 3 мотиви зберігати гроші  готівкою;

- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених платежів) ;  - мотив перестороги;  - спекулятивний мотив.

За  Кейнсом зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія  попиту на гроші у Кейнса  - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність  за Кейнсом. - це можливість брати за одиницю часу за максимальною ціною  будь-яке майно.

Значення  теорії Кейнса:

• висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.
• теорія національного доходу та мультиплікатора увійшли в післякейнстанські теорії економічного зростання;
• поєднав економічну теорію та економічну політику.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

57. Теорія економічного зростання: Й.Шумпетер, Р.Харрод, Р.Солоу.

Й. Шумпетер є прихильником конкурентної моделі економіки та забезпечення свободи вибору, разом з тим його концепція доводить нестабільність капіталістичної економіки й історичну обмеженість капіталізму, що суперечить ідейним настановам неокласики.

Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростання, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер).

Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населення, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції. Р.Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес.

Оптимальність економічного зростання полягає  у знаходженні деякого співвідношення між динамікою темпів економічного зростання та джерел зростання. Цільова  функція повинна максимізувати  інтереси суспільства. Різноманітність  поглядів та теорій викликана вибором  критеріїв оптимальності економічного зростання.

Р.Солоу – модель економічного зростання показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання і як досягти високих і стабільних темпів зростання.

Основні положення:  1. Враховується вплив трьох чинників: запасу капіталу, зростання населення та технологічного прогресу.

2. Визначаються чинники зростання,  які мають короткостроковий вплив  (запас капіталу та зростання  чисельності населення) і довгостроковий (технологічний прогрес).  3. Визначальну роль відіграють заощадження. 4. Кінцевим результатом є зростання продуктивності праці, а не зростання продукт.

5.Визначальним елементом економічного зростання є заощадження. Заощадження дорівнюють інвестиціям. Необхідною умовою рівноваги економічної системи є рівність сукупного попиту і пропозиції. Проте не вони є джерелом постійного зростання, оскільки обмежують споживання. У моделі Солоу сформульоване "золоте правило", яке припускає умову, що граничний продукт капіталу дорівнює його вибуттю (амортизації):

Модель  Солоу показує, що більшому обсягу інвестицій, а отже, і вищій нормі заощаджень у національному доході відповідає найбільший дохід на душу населення. Відповідно до "золотого правила" норма заощаджень, за якої формується стійка капіталоозброєність, повинна враховувати максимум споживання.

58. Економічні погляди Ф.Бастіа.

Представником нового напряму політичної економії у Франції був Фредерік Бастіа (1801-1850). Він був ідеологом фритрейдерства, найбільш послідовно розвивав мінову концепцію. Для Бастіа “з економічної точки зору , суспільство є обмін”. В обміні беруть участь рівноправні учасники, які обмінюються послугами, а вартість є відношенням послуг, що ними обмінюються учасники обміну.  

Матеріальний  процес виробництва, в якому внаслідок  процесу праці створюється продукт  і вартість, Бастіа підміняє зусиллями і напругою. У нього капітал існує тому, що капіталісти відстрочують споживання капіталу, а це утримання вимагає напруги і зусиль так само, як і всякий процес праці. Винагоодою за це утримання є процент. Бастіа виступав проти теорії земельної ренти Рікардо. Рента виникає тому, вважав він, що земельні власники або їхні предки вклали у землю капітал. Бастіа підтримував теорію гармонії класових інтересів. У суспільстві, якщо держава не втручається в його економічне життя, на базі вільної конкуренції досягається рівновага класових інтересів, здійснюється процес взаємного надання послуг.

Теорія  Бастіа не є відкриттям і не вносить нічого нового в економічну думку, але вона була використана для виведення ще одного закону про визначальну роль споживача щодо виробника. Його теза про самовирішення всіх проблем, поширюється ним на всі аспекти суспільного життя. Він заперчував будь-які форми втручання, а надто державного, у будь-які сфери. Тому його вцілому синтезована теорія була використана наступними економістами.

 

59. Лозанська школа. Концепція економічної рівноваги: Л.Вальрас, В.Парето.

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Курно і спираються, переважно, на теорії суб’єктивної корисності та продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концепції  економічної рівноваги зумовлене  перетворенням капіталізму на розвинуту  господарську систему з високим  рівнем взаємозв’язку та однорідності всіх її частин і елементів, а також  розвитком математики.

Самостійність і конструктивність математичного  методу полягає в тім, що це не тільки метод описування, а й метод  дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Поряд з Курно перші спроби застосування математики в економіці зробили  італієць Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець Й. фон Тюнен.

  У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують npaці великого французького економіста-математика, основоположника лозанської школи Леона Вальраса (1834 — 1916). Головним у творчості Вальраса було опрацювання Teopiї макроекономічної рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого ефективний попит i пропозиція виробничих послуг є рівними, icнyє постійна стійка ціна на ринку продуктів i, нарешті, продажна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаемозв'язаних систем рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий cnoci6. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів i з певним бажанням реалізувати ix за різними цінами. Якщо цi товари пощастило реалізувати за цими цінами, то попит i пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо попит i пропозиція різні , то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це i є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

Основні закони, дотримування яких забезпечує рівновагу:

1) товари одного класу на ринку  повинні мати тільки одну ціну;

2) ціна товару зрівнює кількість  запропоновану і кількість споживану;

3) ціна має забезпечувати максимальне  задоволення і покупцеві, і  продавцю.

 

 Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст i соціаліст, що також зробив великий внесок в економічну науку. Головна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної теоpiї, «очищеної» від понять цінності и корисності

  На його думку, політична економія  має вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їхнього задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаємозалежності. Bcix економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво i споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, яку інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів i благ, що виробляються. За Вальрасом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Piвновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не погіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага настає тоді, коли діаметрально протилежні сили та бажання и yci численні перешкоди буде збалансовано.

 

60. Неокласичний напрям в економічній науці.

Неокласичний  напрям економічної теорії виник  у 70-х pp. XIX ст. як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його основоположниками були австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, С. Бем-Баверк, англійські економісти В. Джевонс, А. Маршалл, швейцарський економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський учений К. Віксель. У західній економічній літературі неокласичний напрям має назву "суб'єктивна школа" і виступає проти активного втручання держави в економіку.

Неокласицизм  охоплює низку шкіл економічної  теорії: австрійську, англійську, американську, лозаннську, російську, українську та ін.  Предметом свого дослідження  представники неокласицизму обрали чисту економіку або економіку  взагалі, тобто таку, яка абстрагується  від історичної і національної форм, типів і форм власності. Наприклад, В. Джевонс так визначив предмет економічної теорії: "Дано: певне число людей з різноманітними потребами та виробничими можливостями; треба визначити: спосіб використання праці, що максимізує корисність продукту".

Конкретизацією  такого підходу було вивчення поведінки  і суб'єктивних мотивів економічної  діяльності індивіда (так званої економічної  людини) та окремих підприємств, що прагнуть максимізувати свій дохід  за найменших витрат. Акцент на дослідження  діяльності окремого індивіда, підприємця, безпосереднього працівника був  підставою для характеристики неокласичного  напряму як суб'єктивної школи. У  цьому полягає важлива відмінність  неокласицизму від класичної  політичної економії.

Неокласична теорія набула найбільшого розвитку в працях англійського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни як симбіоз витрат виробництва, граничної корисності, попиту і пропозиції та запровадив нові терміни: "ціна попиту", "ціна пропозиції", "ціна рівноваги", "еластичність попиту".

З новим трактуванням предмета економічної  теорії пов'язана відмова неокласиків  від традиційної назви економічної  науки "політична економія" на користь більш нейтральної "економікс". Найбільш розгорнуте визначення предмета економіксу дав сучасний американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон: "Економікс — це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства"1.

Представники  неокласицизму зосередили увагу  на використанні кількісних методів  дослідження, зокрема методу математичного  моделювання економічних процесів, які відіграють позитивну роль у  створенні міжгалузевої моделі народного  господарства на основі методу "випуску  — затрати", запровадженого американським  економістом В. Леонтьєвим. Моделі математичної школи є вихідними при розробці проблем ціноутворення за умов економічної  рівноваги (моделі Д. Гейла, К. Ароу, Дж. Дебре та ін.). В арсеналі неокласичного відродження важливу роль відіграють сучасні теорії: кейнсіанство, монетаризм, неолібералізм, "економіки пропозиції", раціональних очікувань.

Монетаризм — сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та грошову систему розглядають як вирішальний фактор зростання валового національного продукту і головну причину інфляції, а грошово-кредитну політику — як найважливіший інструмент здійснення економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. у СІЛА. Його засновник — професор економіки Чиказького університету М. Фрідмен. Основні положення викладено у збірнику "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей" (1956). Теоретичними засадами сучасного монетаризму є ідеї представників раннього меркантилізму, які проголошували гроші (у XV—XVI ст. — золото і срібло) єдиною формою багатства, а державне регулювання зводили до заходів щодо надходження їх у країну і недопущення вивезення їх з країни.

Грунтуючись на кількісній теорії грошей, монетаризм виступає проти активного і широкомасштабного державного регулювання економіки і надає вирішального значення обмеженню темпів приросту грошової маси на рівні 3 —5 %. На думку М. Фрідмена, втручання держави в економіку порушує сталість ринкового механізму і принцип вільного ціноутворення. Монетаристські рекомендації є найпростішими серед численних сучасних методів регулювання економіки і водночас антигуманними, оскільки спрямовані на скорочення соціальних витрат держави. Ці рекомендації взяли на озброєння експерти Міжнародного валютного фонду, їх значною мірою враховано у програмах економічного розвитку України, розроблених керівниками Національного банку України та окремими урядами в 90-х роках під егідою цієї міжнародної організації з метою отримання кредитів.