Економіка праці і соціально-трудові відносини

    Згідно  ЗУ «Про зайнятість населення» безробітні – це громадяни працездатного віку, які:

• не мають роботи і заробітку;
• зареєстровані в органах служби зайнятості;
• шукають роботу і готові до неї приступити.

    Основні абсолютні і відносні показники  економічної активності, зайнятості і безробіття населення:

• чисельність економічно активного населення – це абсолютний показник економічної активності, що відображає її розміри;
• рівень економічної активності населення – це відносний показник, що показує її популярність порівняно з іншими видами активності. Розраховується як відношення чисельності ЕАН до загальної чисельності населення (%);
• чисельність зайнятих – це абсолютний показник зайнятості населення економічною діяльністю, що показує її розміри;
• рівень зайнятості - це відносний показник, який показує її поширеність серед дорослих людей. Розраховується як відношення чисельності зайнятого населення до загальної чисельності населення віком 1-70 років (%);
• чисельність безробітних – це абсолютний показник, що відображає його розміри;
• рівень безробіття - це відносний показник, що показує його поширеність серед ЕАН. Розраховується як відношення чисельності безробітного населення до ЕАН (%).

    Виділяють такі види безробіття:

• структурне – виникає у звязку зі зміною структури споживання, певні професіїї застарівають і не знаходять попиту на ринку. Структура пропозиції праці не відповідає структурі попиту;
• фрикційне – зумовлене зміною місця роботи у звязку з переїздом на нове місце проживання, пошуками роботи після закінченян навчання чи терміну контракту;
• циклічне – безробіття, яке зумовлює спад виробництва (кризовою фазою економічного циклу);
• сезонне – зумовлене сезонними коливаннями в обсягах виробництва та споживання продукції (послуг).

 

3.4.Соціальний  захист громадян  від безробіття

    Визнання  громадянина безробітним здійснюється державною службою зайнятості за місцем його проживання шляхом реєстрації в день звернення.

    Зареєстровані безробітні мають право на:

• одержання інформації, консультацій;
• участь в оплачуваних громадських роботах (оплата праці здійснюється за фактично виконану роботу відповідно до тарифів на аналогічні види робіт і не може бути меншою ніж розмір мінімальної заробітної плати, встановлений законодавством; виплата по безробіттю зберігається);
• безоплатну професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації;
• матеріальне забезпечення на випадок безробіття.

    Громадяни України, які працюють на умовах трудового  договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну  службу, підлягають страхуванню на випадок безробіття (згідно ЗУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).

    Особа набуває статусу застрахованої  особи з дня укладання трудового  договору. З цього ж дня починається сплата страхових внесків до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Сплата цих внесків припиняється з дня розірвання трудового договору.

    Страхові  внески до Фонду сплачують як наймані  працівники, так і роботодавці один раз на місяць (в день одержання роботодавцями в банках коштів на оплату праці).

    Розмір  страхових внесків щорічно встановлюється ВР за поданням КМУ одночасно із затвердженням Державного бюджету на поточний рік:

• для роботодавців – у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці (основна і додаткова зарплатня, заохочувальні та компенсаційні виплати);
• для найманих працівників – у відсотках до сум оплати праці.

    Безробітні  мають право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття, а саме:

• допомога з безробіття, у тому числі одноразова її виплата для організації підприємницької діяльності;
• допомога з часткового безробіття;
• матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації;
• одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні;
• допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні.

    Право на допомогу з безробіття мають застраховані особи, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески.

    Допомога з безробіття виплачується з 8-го дня після реєстрації.

    У випадку, коли працівник звільнився за власним бажанням або за згодою сторін, він має право отримувати допомогу з безробіття лише на 91-й день.

    Загальна тривалість виплати допомоги з безробіття не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги з безробіття не може перевищувати 720 календарних днів.

    Розмір допомоги з безробіття визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу) залежно від страхового стажу: до 2 років — 50 відсотків; від 2 до 6 років — 55; від 6 до 10 років — 60; понад 10 років — 70 відсотків.

    Допомога з безробіття виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів — 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів — 80; у подальшому — 70 відсотків.

    Фонд  може надавати дотацію роботодавцям на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних у розмірі витрат на зарплату осіб, прийнятих за направленням державної служби зайнятості (в розрахунку на рік).

    Можливості та обсяги надання дотацій визначаються правлінням Фонду виходячи з фінансового стану Фонду.

    Порядок надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних встановлюється Міністерством праці та соціальної політики України за погодженням з правлінням Фонду. 

    3.5. Міжнародний досвід регулювання зайнятості 

    Перша конвенція МОП присвячена обмеженню робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день, друга — безробіттю.

    Їх вважають початком нового типу відносин між державою, роботодавцями та працівниками.

    Світова економічна криза 1920—1930-х років, поширення новаторських ідей Дж.М. Кейн-са про роль трудового фактора в макроекономічному регулюванні привели до різкої зміни політики багатьох держав щодо зайнятості.

    Нині всі країни приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості як таким, без вирішення яких не можна забезпечити соціально-економічну стабільність.

    В загальному випадку програми зайнятості можна поділити на групи:

    активних підпрограм (сприяння зайнятості)

    пасивних підпрограм (підтримання доходів).

    Активна політика зайнятості – сукупність правових, організаційних та економічних заходів, що проводяться державою з метою зниження рівня безробіття. До таких заходів відносять:

• навчання, перепідготовка і підвищення кваліфікації осіб, що шукають роботу;
• активний пошук та підбір робочих місць;
• субсидування створення нових робочих місць.

    Пасивна політика зайнятості – сукупність заходів, спрямованих на послаблення негативних наслідків безробіття. Вона включає:

• виплату гарантованих державою засобів з безробіття, матеріальної допомоги;
• виплату різноманітних доплат;
• видачу недорогих товарів першої необхідності;
• організацію дешевого харчування та ін.

    Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинених країнах здійснюється шляхом:

• надання пільг по звільненню від виплат у соціальні фонди;
• компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників
• зменшення податків за створення нових робочих місць, розвиток персоналу, за працевлаштування неконкурентоспроможних категорій громадян.

    Одним з найефективніших стимулюючих факторів для підприємців є пільги по оподаткуванню прибутку. Вони спрямовані найчастіше на зменшення оподатковуваної бази на суму коштів, витрачених на створення робочих місць (особливо спеціалізованих, наприклад для інвалідів), на професійне навчання або підвищення кваліфікації працівників тощо.

    Уряди розвинених країн сприяють створенню гнучкої системи професійного навчання, яка б готувала працівників відповідно до сучасних вимог економіки і була б здатною швидко і ефективно перенавчати безробітних.

    В багатьох країнах держава здійснює пряме цільове фінансування створення і функціонування центрів професійної підготовки та перепідготовки на підприємствах. Поширеною є практика дотацій держави у розмірі 50—80 % витрат, пов'язаних із створенням центрів професійного навчання на підприємствах.

    Крім того, існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну плату працевлаштованим молодим людям, безробітним або особам передпенсійного віку у розмірі 50 % витрат роботодавця на зазначені цілі протягом 3—6 місяців, що значно здешевлює для підприємств використання такої робочої сили.

    Фінансові штрафи застосовуються в основному у випадку невиконання вимоги щодо квотування робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоспроможних категорій працівників.

    Штрафи застосовуються також при порушенні соціально-трудового законодавства.

    Державні субсидії надаються також безпосередньо громадянам для цілей професійного навчання, або, як уже зазначалося, для організації власної справи. 

Тема 4. Система соціально-трудових відносин

    4.1.Соціально-трудові  відносини як система

    Соціально-трудові  відносини характеризують взаємовідносини між найманим працівником і роботодавцем, які в умовах ринкової економіки націлені на забезпечення високого рівня і якості життя людини та суспільства загалом.

    Суб’єктом соціально-трудових відносин є індивідууми і соціальні групи: найманий працівник, роботодавець, об’єднання найманих працівників (профспілка), об’єднання роботодавців, держава.

    Предмет соціально-трудових відносин – певні стосунки в трудовому житті людини, кадрова політика.

    Типи  соціально трудових відносин характеризують психологічні, етичні і правові форми  взаємовідносин в процесі трудової діяльності.

    За  організаційними формами існують  такі типи соціально-трудових відносин:

• патерналізм – характеризується значною мірою регламентації соціально-трудових відносин зі сторони держави або керівництва підприємства;
• партнерство – пропонує здійснення захисту своїх інтересів суб’єктами соціально-трудових відносин, погодження взаємних пріоритетів;
• солідарність – представляє загальну відповідальність і взаємну допомогу, що базується на спільності інтересів групи людей;
• субсидіарність – прагнення людини до особистої відповідальності за досягнення своїх цілей і своїх дій при вирішенні соціально-трудових проблем;
• дискримінація – незаконне обмеження прав суб’єктів соціально-трудових відноси;
• конфлікт – крайня міра протиріччя в соціально-трудових відносинах (трудові спори, страйки, масові звільнення).