Ефективність державного регулювання виробничо-господарської діяльності підприємства

     - розвиток ринкової інфраструктури, що обслуговує сектор і розвивається на основі конкурентного механізму;

     - захист вітчизняного виробника і вітчизняного ринку сільськогосподарської продукції;

     - удосконалення нормативно-правової бази, що регулює недосконалу конкуренцію і забезпечує соціальний захист населення;

     - реструктуризація державних установ з метою децентралізації регулюючих функцій[4, c.24].

     Ефективне регулювання розвитку аграрного  виробництва в умовах нестійкої  кон’юнктури продовольчого ринку вимагає швидкого налагодження ринкової інфраструктури. Система інфраструктурного забезпечення аграрного ринку, на наш погляд, має бути багаторівневою, причому на рівні населених пунктів держава повинна заохочувати ініціативу самих товаровиробників щодо створення збутових і постачальницьких структур на безприбутковій основі.

     Прискорене формування інфраструктури аграрного ринку потребує налагодження функціонування інформаційної системи для надання зацікавленим суб’єктам ринкової діяльності інформації про стан і тенденції розвитку аграрного ринку, результати біржових торгів, зміни в конкурентному середовищі та правовому забезпеченні виробничо-комерційної діяльності аграрних підприємств. Запропоновано підходи до удосконалення організації та функціонування дорадчих служб, які поєднують ринкові механізми з державним регулюванням розвитку аграрної сфери. Розглянуто можливі джерела фінансування дорадчих служб.

     Дуже  важливим залишається питання вдосконалення  державного регулювання земельних  відносин, особливо на початковому етапі становлення земельного ринку. Діяльність державних органів управління земельними ресурсами повинна найближчим часом забезпечити вдосконалення механізмів справляння плати за землю, проведення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, реєстрації землеволодінь і землекористувань тощо[7, c.9].

     З метою своєчасного визначення оцінки та прогнозування стану земель у  процесі реалізації заходів з  удосконалення державного регулювання  земельних відносин необхідно розробити  і затвердити нормативно-правові акти з питань удосконалення організації та здійснення моніторингу земель.

     Потребує  вдосконалення механізм ведення  державного земельного кадастру з метою  об’єктивного визначення розміру плати  за землю, ресурсного потенціалу аграрного сектора економіки, здійснення контролю за використанням та охороною земель.

     Реалізація  комплексу взаємопов’язаних правових, організаційних, фінансових, науково-технічних  та інших заходів сприятиме створенню  ефективного механізму регулювання  земельних відносин. 

3.3. Перспективи  розвитку державного регулювання 

     До  основних проблем розвитку аграрного  сектора необхідно віднести низьку ефективність сільськогосподарського виробництва; недосконалість механізмів інвестиційного забезпечення; проблему деформації цінових пропорцій; нераціональне використання та відсутність ринку землі сільськогосподарського призначення; проблему забезпеченості основними виробничими засобами; недосконалість інфраструктури та механізмів регулювання кон’юнктури аграрного ринку; деформацію структури виробництва та загострення соціальних проблем у сільській місцевості.

     Причин, що зумовили такий стан справ, досить багато, але головна з них –  це низька ефективність державного регулювання  через відсутність стратегії  розвитку галузі, послідовної державної політики щодо підтримки розвитку аграрного сектора, безсистемність і некомплексність розв’язання завдань аграрної реформи, відсутність зваженої державної політики розвитку села та механізмів її реалізації[11, c.8].

     Для визначення цілей розвитку аграрного сектора необхідно використовувати комплексний підхід, тобто створювати систему завдань, які б відображали функціонування аграрного сектора з точки зору як внутрішнього, так і зовнішнього середовища та були підпорядковані специфіці аграрного виробництва.

     Стратегічною  метою розвитку аграрного сектора  повинно бути досягнення сталого  та високоефективного аграрного  виробництва для задоволення  потреб внутрішнього та зовнішнього  ринків у продукції сільського господарства.

     Основними напрямами державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва в Україні мають бути:

     1. Регулювання доходів сільськогосподарських  товаровиробників. В основі аграрної  політики держави має лежати  концепція паритету доходів сільськогосподарських  виробників з доходами працівників інших галузей економіки, а також концепція паритету віддачі ресурсів. Вона передбачає комплекс спрямованих на це заходів, серед яких:

     — запровадження сприятливої податкової, кредитної і страхової політики. Зокрема, введення фіксованого сільськогосподарського податку  дозволило значно знизити податкове навантаження на сільськогосподарські підприємства;

     — надання сільськогосподарським  товаровиробникам підтримки через  державні дотації і субвенції.;

     — запровадження системи здешевлення  потрібних сільському господарству матеріально-технічних ресурсів (мінеральних добрив, паливно-мастильних матеріалів, засобів захисту рослин і тварин, технічних засобів). Наприклад, у Франції ціна 1 л дизельного пального на заправних станціях становить 0,80 євро, а для селян (у тому числі й для опалення помешкань) — 0,36 (для контролю за зловживаннями воно іншого кольору);

     — удосконалення фінансово-кредитного механізму, який обслуговує аграрне  виробництво і має сприяти  стимулюванню інвестиційної діяльності в АПК. Це передбачає створення та державну підтримку відповідної банківської системи у вигляді іпотечних, земельних і кооперативних банків. Як показує світовий досвід, на іпотечне кредитування припадає майже 70 % сільськогосподарських кредитів, що використовуються на покриття виробничих витрат і капіталовкладень[19, c.17].

     Враховуючи обмеженість фінансових можливостей держави, регулювання доходів сільськогосподарських підприємств доцільно здійснювати поетапно на основі врахування галузевого і зонального підходів. Так, першочергової підтримки вимагають:

     1) стратегічно важливі галузі (зернове  господарство, буряківництво, льонарство  та олійні культури), що забезпечують  валютні надходження держави; 

     2) господарства, які перебувають у  гірших природноекономічних умовах (Полісся, передгірські та гірські райони). Крім зазначених вище економічних важелів, для цих господарств доцільно запровадити систему державних дотацій на продукцію спеціалізації відповідних зон.

     Зважаючи  на високу зосередженість виробництва  таких трудомістких видів продукції, як картопля, овочі, фрукти, ягоди і продукція тваринництва в особистих господарствах населення, цільову підтримку цієї форми господарювання доцільно здійснювати через гарантовану заготівлю продукції організаціями споживчої кооперації і переробними підприємствами, договірні ціни, організацію центровивозу.

     2. Формування ефективної аграрної  структурної і торгової політики. Перша покликана забезпечити  раціональну галузеву структуру,  розміщення спеціалізованого виробництва в регіонах з найсприятливішими природноекономічними умовами, підвищити економічну віддачу природних ресурсів і капіталу. Реструктуризація галузі має привести до рівноваги виробництва продовольства та його споживання і цим забезпечити чутливість сільського господарства до ринкової кон’юнктури, підвищити конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції. Метою аграрної торгової політики є регулювання ринку сільськогосподарської продукції. За всіма її видами держава зобов’язана забезпечити рівну доступність українських ринків кожному виробникові, організовувати систему ринкової інформації, розробити правила торгівлі.

     3. Захист інтересів вітчизняних  товаровиробників шляхом:

     — стимулювання експорту конкурентоспроможної продукції, перш за все переробних галузей промисловості;

     — здійснення політики захисту внутрішнього ринку від імпорту продовольства  і матеріально-технічних ресурсів, для виробництва яких Україна  має можливості, запроваджуючи тарифи на її відповідні вітчизняні різновиди. Тариф є доцільнішим порівняно з квотою, адже він підвищує ціну на внутрішньому ринку порівняно зі світовою тільки на розмір власне тарифу і ніколи не перевищує цього рівня. Тим часом при квоті будь-яке збільшення внутрішнього попиту спричинятиме необмежене зростання внутрішньої ціни, оскільки задоволення цього попиту за рахунок імпорту неможливе.

     4. Активне сприяння держави охороні  та підвищенню родючості ґрунтів,  захисту довкілля; розвитку селекції, племінної справи і насінництва;  здійсненню протиерозійних заходів,  розвитку науки і здійсненню наукової діяльності у сфері агропромислового виробництва.

     5. Розвиток соціальної сфери села, поліпшення умов життя на селі. Доцільно суттєво збільшити обсяги  державних капітальних вкладень  у будівництво житла, дитячих  дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, шляхів з твердим покриттям, газових мереж.

     6. Регулювання процесів приватизації  землі і майна в агропромисловому  комплексі, а також післяприватизаційних  процесів. Сприяння реформуванню  організаційних форм господарювання, що відповідають ринковим умовам.

     Зазначені напрями державного регулювання  і підтримки сільського господарства як ізольовані заходи малоефективні. Забезпечити  умови для стабільного і високоефективного  розвитку вони здатні тільки діючи  в єдиній системі.

     Внутрішньогосподарське планування тісно пов’язане із системою державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробника. З огляду на це економісти, менеджери, спеціалісти аграрних підприємств мають бути, по-перше, добре обізнаними з наведеною вище системою державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва; по-друге, мати навички прогнозувати розвиток окремих її елементів і, головне, ефективно їх використовувати як під час перспективного, так і поточного внутрішньогосподарського планування[13, c.24]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ 

     Дослідивши  питання ефективності державного регулювання  виробничо-господарської діяльності підприємства, ми можемо зробити ряд  висновків.

     Потреба та особливості державного регулювання  агропромислового комплексу визначаються низкою об`єктивних чинників:

     - різноманітність природно-кліматичних  умов;

     - страхування діяльності сільськогосподарських  підприємств; 

     - непостійність цін і доходів  в агропромисловому виробництві,  що залежить від природних  чинників і кон`юнктури ринку; 

     - конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних переробних сферах;

     - низька привабливість інвестування  аграрного виробництва через  специфіку відтворювального процесу; 

     - потреба екологізації сільського  господарства;

     - особливості формування соціальної  інфраструктури села.

     Завданнями  державного регулювання сільськогосподарського виробництва є:

     - стабілізація і розвиток агропромислового  виробництва;

     -  забезпечення продовольчої безпеки;

     - поліпшення продовольчого забезпечення населення;

     - підтримка економічного паритету  між сільським господарством  і іншими галузями;

     - зближення рівнів прибутку працівників  аграрної сфери і промисловості;

     - захист вітчизняних товаровиробників.

     Державне  регулювання здійснюється подальшим напрямам:

     - формування і функціонування  ринку сільськогосподарської продукції,  сировини і продовольства;

     - фінансування, кредитування, страхування,  пільгове оподаткування;

     - захист інтересів вітчизняних  товаровиробників при здійсненні  зовнішньоекономічної діяльності;

     - розвиток науки і здійснення  наукової діяльності у сфері  агропромислового виробництва;