Історія української культури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8. Скульптура  як вид мистецтва. Види скульптури.

Скульптура - вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів.  
Спочатку, у вузькому сенсі слова, під скульптурою розуміли ліплення, висікання, вишелушіваніе, рубку, вирізування, тобто такий шлях створення художнього твору, при якому художник знімає, збиває зайві шматки або шари каменю або дерева, прагнучи як би вивільнити укладену, що таїться в блоці скульптурну форму. Під пластикою ж розуміли протилежний ліпленню шлях створення скульптурного твору - ліплення з глини або воску, при якій скульптор не збавляє, а, навпаки, нарощує обсяг. Головними об'єктами скульптури є людина і зображення тваринного світу. Основними різновидами скульптури є кругла скульптура і рельєф.  
2. Види призначень скульптури

За своїм  призначенням скульптура поділяється: - На монументальну; - на монументально-декоративну; - станкову; і - скульптуру малих форм.

Монументально-декоративна  скульптура  
монументально-декоративною скульптурою. Вона тісно пов'язана з архітектурою, а кажучи ширше - взагалі з оточенням і включає всі види скульптурного оздоблення будинків, як зсередини, так і зовні: статуї на міських мостах, групи на фасадах будівель, в нішах або перед порталом, рельєфи і т. д. Монументально-декоративна скульптура вирішує великі ідейно-образні задачі. Скульптура розвиває і роз'яснює ідею і призначення споруди, в той же час посилюючи звучання архітектурних форм (іноді по відповідності, а іноді по контрасту).  
Блискучим прикладом архітектурно-скульптурного синтезу в мистецтві соціалістичного реалізму з'явився Радянський павільйон на Всесвітній виставці 1937 року в Парижі, споруджений за проектом Б. М. Иофана і увінчаний прославилася з тих пір скульптурною групою роботи В. І. Мухіної. Вся будівля пронизане рухом, переданим в наростанні горизонтальних форм, які переходять у головній центральній частині у вертикаль злітаючого пілона. Встановлена ​​на покрівлі пілона група "Робочий і Колгоспниця" у своїй композиції послідовно повторює цей рух: спочатку - вперед, а потім - вгору. Високо здійнявши вгору серп і молот, дружно крокують уперед молоді і прекрасні гіганти - робітник і колгоспниця, уособлюють весь радянський народ. Композиційною віссю групи є потужна діагональ, що надавала цьому руху стрімкість. Цими коштами скульптор яскраво висловив ідею всенародного руху радянського народу вперед, до комунізму. Сюжетно конкретизоване і розкрите у скульптурній групі, це рух, як основна мелодія (хочеться сказати: "марш переміг народу"), отримує підготовку і опору, немов в оркестровій інструментуванні, у звучанні архітектурних форм всієї будівлі.  
У монументально-декоративної скульптури, так само як і в скульптурі монументальної, велике значення має пропорційність масштабів і співвідношення обсягу пам'ятника і простору, в якому він поставлений. При цьому скульпторові потрібно мати на увазі не тільки математичні масштаби і правильні співвідношення з пропорціями архітектури, але й можливості людського бачення і сприйняття. До монументально-декоративної скульптури відноситься і садово-паркова скульптура: статуї, бюсти, фонтани, декоративні вази і т. п. Ця скульптура тісно пов'язана з пейзажем парку, добре гармонує то з зеленим фоном, то з фарбами осіннього листя.  
Станкова скульптура  
Вона називається так тому, що встановлюється на верстаті або підставці і призначається для виставок, музеїв, громадських та житлових приміщень (останнє навіть породило спеціальне поняття "кабінетні скульптура"). Станкову скульптуру розглядають на близькій відстані, незалежно від її оточення, від сусідніх з нею творів чи архітектури інтер'єру. За своїми розмірами станкова скульптура зазвичай буває або менше натуральної величини, або не набагато перевищує її. Це робиться для того, щоб уникнути зображення людини у натуральну величину, так як воно може виглядати як муляж (точний зліпок), що нехудожньо і неприємно. Станкова скульптура за змістом відрізняється надзвичайною різноманітністю. Станкова скульптура охоплює дуже широке коло сюжетів. Станкове твір вимагає, щоб глядач надовго зупинився перед ним, поринув у світ почуттів, переживань і характерів, як би читаючи цікаву розповідь, заглядаючи в душу персонажів.  
Скульптура малих форм  
Особливим видом станкової скульптури є так звана скульптура "малих форм". Це невеликі статуетки з чавуну, бронзи, скла, фаянсу, теракоти, пластмаси, дерева та інших матеріалів, що зображують людей і тварин. Особливо поширені станкові статуетки звірів і свійських тварин, яка крутиться майстрами, яких називають анімаліста (від латинського слова "animal" - тварина). Взагалі розділ анималистической скульптури має давню історію і не може бути зарахований лише в жанр станкової скульптури. Така скульптура малих форм містить в собі й деякі риси декоративності, оскільки вона в основному покликана прикрашати побут людини, його житло. Особливо це відноситься до творів з порцеляни і фаянсу, які зазвичай расцвечиваются різними фарбами, так що їх виразність створюється не тільки об'ємом, а й кольором. У скульптурі малих форм можливі сатиричні образи, шаржі. Будучи за своїм характером мистецтвом багатотиражним, тобто таким, коли створене художником твір повторюється потім (в умовах промислового виробництва) в тисячах примірників, скульптура малих форм цієї своєю особливістю межує з прикладним мистецтвом.  
Матеріали для виготовлення моделей скульптур:  
1. Пластилін, гіпс, пластик, дерево.  
2. Віск, парафін, стеарин; технічний желатин, столярний клей.  
3. Полістирол (пінопласт) - пористий пластик.  
Для отримання кількох однакових моделей скульптури з воску застосовують еластичну форму. З метою тиражування воскових моделей для відливання однакових скульптур або деталей художніх творів, наприклад литих прикрас для художньої огорожі, виготовляють гумову прес-форму. Скульптурні твори з металу - кольорового, чорного або дорогоцінного як завершення всього процесу виготовлення обов'язково потребують декоративній обробці.

9. Театр  як вид мистецтва.

Театр (від  грец. їпеаігоп – місце для видовищ, видовище) – це вид мистецтва, ш.о  образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ  виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури, живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру,  використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості^ театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб:

Важлива специфічна особливість  театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток – хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього  театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, приводить його до катарсису – духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

 

Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, намагаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію.

Мистецтво давньогрецького  театру мало надзвичайно умовний  характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків:

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арістофана (445–385 до н. е.) та Менандра (343–291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів:

трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія – низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.

У цей  самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм театрального видовища.

Епоха Відродження відкриває  нову сторінку у розвитку мистецтва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Західної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства – комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом аналізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562–1635) – справжнього реформатора іспанського театру, автора відомих «драм честі» («Овеча криниця») і «комедій плаща та шпаги» («Собака на сіні») та Кальдерона де ла Барка (1600–1681), трагедії якого завершували «золоте століття» іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва  театру XVI ст. пов'язаний з творчістю  Уїльяма Шекспіра (1564–1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король -Лір», «Ромео і Джульетта» і комедійними п'єсами «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно» та ін.

Ситуація, що склалась у  цьому виді мистецтва у країнах  Східної Європи, зокрема в Україні  та Росії, була зумовлена специфікою соціально-політичного розвитку – існуванням кріпацтва. Тому поряд з професійним театром Ф. Волкова, на сценах якого йшли п'єси О. Сумарокова, М. Ломоносова та Д. Фонвізіна, значного поширення набуває кріпацький театр – феномен надзвичайно складний, але водночас цікавий і важливий для теоретичного аналізу. Він фактично не мав аналогів в історії світового театрального мистецтва і інтерпретується як явище тільки російського та українського театру.

У першій половині XVII ст. починають простежуватися перші паростки української побутової драми та інтермедії, а у другій половині XVII ст. виникає унікальне явище в історії українського театрального мистецтва – народний ляльковий театр-вертеп. Вертеп, з одного боку, зумовлює феномен світового театру ляльок, а з іншого – є втіленням специфіки національної самосвідомості.

Кінець XVIII ст. в історії  українського театрального мистецтва  пов'язаний з діяльністю професійного театру (Харків, Полтава), фундаторами якого були брати Тобілевичі – І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський.

У XIX ст. у країнах Західної Європи великої популярності набувають демократичні тенденції, що приводять до виникнення масових, народних театрів, серед яких особливо слід відзначити «бульварні» театри Парижа, «малі театри» Нью-Йорка і театри «передмістя» Відня. Діяльність професійних театрів цього періоду була пов'язана з двома провідними напрямами – романтизмом, що найяскравіше виявився у театральному мистецтві Англії, Франції та Італії і подарував світові таких блискучих акторів, як Е. Кіна, Ф. Леметра, С. Бернар, Т. Сальвіні і Е. Дузе, та реалізмом, що став однією з основних течій у російському та українському театральному мистецтві.

 

Цілком оригінальним явищем у театральному мистецтві XX ст. був театр «Березіль», заснований видатним українським режисером Л. Курбасом (1887–1937). Творчі пошуки митця привели його до ідеї «перетворення дійсності» та концепції «фантастичного реалізму», які визначили напрям роботи театру «Березіль», зокрема спектаклів «Цар Едіп» (Софокл), «Мина Мазайло», «Маклена /раса» (М. Куліш), що мали відверто європейську орієнтацію.

 

 

10. Музичне   мистецтво. Жанри вокальної та  інструментальної музики.

Музичний жанр- багатозначне поняття, що характеризує класифікацію музичної творчості за родами і видами, з огляду на їх походження, умови виконання, сприймання та інші ознаки (зміст, структура, засоби виразності, склад виконавців тощо). Поняття музичного жанру відображає основну проблему музикознавства і музичної естетики - взаємозв'язок між позамузичними факторами творчості з її суто музичними характеристиками. Музичний жанр є одним із найважливіших засобів художнього ототожнення.

Поняття музичного жанру  побутує в різних аспектах:

• широкому - оперний жанр, симфонічний жанр, камерний жанр і т.д.;
• вузькому - велика опера, комічна опера, лірична опера, музична драма і т.д.; симфонія, камерна симфонія, сюїта; увертюра; симфонічна поема; соната, квартет і т.д.; арія, аріозо, каватина, романс, пісня і т.д.

Склад виконавців і спосіб виконання визначають найпоширеніший поділ музичних жанрів на вокальний та інструментальний, які, своєю чергою, диференціюються за специфічнішими ознаками.

Вивчення жанру ведуться по трьох основних напрямках:

• Вивчення конкретних музичних жанрів
• Вивчення класифікації жанрів
• Вивчення сутності поняття жанру

[ред.] Класифікація жанрів

Існують різні способи класифікації музичних жанрів. Музикознавець Т.В. Попова пропонує класифікувати жанри за умовами їх побутування і виконання. За цією класифікацією розрізняють жанри:

1. Народної музики (музичний фольклор)
2. Розважальної музики (в т.ч. музика сучасної естради)
3. Камерної музики (що виконується камерними ансамблями)
4. Симфонічної музики (виконується великими оркестрами)
5. Хорової музики (виконується хоровими колективами)
6. Театральної музики (в т.ч. опери, музики до спектаклів, кінофільмів і т.п.)

В.А. Цукерман пропонує класифікувати жанри за змістовними ознаками:

1. Ліричні жанри
2. Епічні жанри
3. Концертні
4. Картинні (програмова музика)

А.Н. Сохор пропонує класифікувати жанри за т.зв. «жанровим змістом»

1. культові та обрядові
2. масово-побутові
3. концертні
4. театральні

Функції жанрів

Музичний жанр може мати такі функції:

• Комунікативні, пов'язані з організацією художнього спілкування
• Семантичні, що визначають зміст художнього твору
• Тектонічні (структуротворчі), що визначають побудову твору

Музика - вид мистецтва, що відбиває дійсність і впливає  на людину за допомогою осмислених і особливим образом організованих звукових послідовностей, що складаються в основному з тонів. Музика — специфічний різновид звукової діяльності людей. З іншими різновидами (мова, інструментально-звукова сигналізація і т.д.) її поєднує здатність виражати думки, емоції і вольові процеси людини в чутній формі і служити засобом спілкування людей і управління їх поводженням. Разом з тим вона істотно відрізняється від всіх інших різновидів звукової діяльності людей. Зберігаючи деяку подобу звуків реального життя, музичне звучання принципово відрізняються від них строгою висотною і часовою (ритмічною) організованістю. Ці звучання входять в історично сформовані системи, основу яких складають тони. У кожному музичному творі тони утворюють свою систему вертикальних з'єднань і горизонтальних послідовностей — його форму.  
У змісті музики чільну роль відіграють емоційні стани і процеси (а також вольові устремління). Їхнє провідне місце в музичному змісті визначається звуковою (інтонаційною) і часовою природою музики, що дозволяє їй, з одного боку, спиратися на багатовіковий досвід зовнішнього виявлення людьми своїх емоцій і передачі їхнім іншим членам суспільства насамперед і головним чином за допомогою саме звуків і, з іншого боку — адекватно виражати емоційне переживання як рух, процес із усіма його змінами і відтінками, динамічними наростаннями і спадами, взаємопереходами емоцій і їхніх зіткнень.

Висновок  
Мистецтво - складова частина духовної культури людства. До мистецтва відносять групу різновидів людської діяльності - живопис, музику, театр, художню літературу і т.п. Музика - вид мистецтва, що відбиває дійсність і впливає на людину за допомогою осмислених і особливим образом організованих звукових послідовностей, що складаються в основному з тонів. Даний вид мистецтва розкриває не тільки психологічні стани людей, але і їхні характери. Широко розповсюджене визначення музики як «мови душі».  
 
Нові принципи музичного мислення. Хор, гімн, романс, арія, опера, соната, симфонія, реквієм, концерт, ораторія