Історія української культури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21. Розвиток  книгодрукарства в Україні у  ІІ пол. ХУІІ ст.

На середину XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки.

Провідним центром книгодрукування була друкарня Києво-Печерської Лаври. її книжкова продукція була найбільш чисельною і найбільш популярною. Особливо багато видавалось навчальних посібників та підручників. Зокрема, в 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу продовжувала їх друкувати близько 200 років. У 1661 р. друкарня видала "Києво-Печерський патерик" старослов'янською мовою. В книзі було вміщено 47 гравюр. Автором більшості з них був талановитий гравер Ілля. Києво-Печерська Лавра прагнула надати особливої ошатності цій книзі про власну історію, глибоко висвітлити діяльність святих печерських подвижників - засновників монастиря Антонія і Феодосія, літописця Нестора, іконописця Алімпія.

За архімандрита Цосипа Тризни були надруковані «Служебник», «Акафісти», Новий Заповіт.

Майже три десятиліття (1656 - 1683 pp.) Лаврою та її друкарнею керував Інокентій Гізель. При ньому були надруковані «Акафісти з молитвами», «Октоїх», «Требник», «Мінея Загальна», «Часослов», «Молитвословець». Вжливе місце у видавничій діяльності Лаври займали твори провідних тогочасних письменників: Барановича, Гізеля, Галявитовського, Радивиловського.

У Лаврі випущено «Синопсис»

1664-1884 рр. друкарня випускала «Буквар»

У 1674 р. була заснована друкарня в Новгород-Сіверському Лазарем Барановичем. Друкарня випускала навчальні посібники для початкових шкіл та літературні твори. В цій друкарні були надруковані три брошури-проповіді Л.Барановича: «Слово про благовіщення», «Слово на воскресіння», «Слово  на Святу Трійцю». Після пожежі 1679 р. її було переведено до Чернігова.

На західноукраїнських землях діяли друкарні Львівського братства та Михайла Сльозки. Друкарні видавали літературні твори та шкільні посібники, зокрема, букварі, часослови, псалтирі.

Друкарня львівського братства видавала»Буквар», «Часослов».  М.Сльозка видав «Апостол», «Тріоть цвітна», «Тріоть пісна» і твори Галявитовського «Ключ розуміння» і «Небо нове».

У Львові також діяла друкарня Мільчевського. Він надрукував 20000 примірників українського «Букваря». У ній було надруковано 30 найменувань книг.

Для читачів з інших слов’янських народів у друкарні Лаври видано «Служба і житіє Івана Рильського». Мільчевський надрукував твори чеського письменника Вратіслава.

Книги друкарень Києва і Львова поширювались у Болгарії, Сербії, Чорногорії, Чехії та інших слов'янських країнах, сприяли розвиткові освіти, культурному взаємозбагаченню народів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22. Розвиток живопису  та декоративно-ужиткове мистецтво  у друг. Пол.. 18 ст.

 У другій половині XVI – першій половині XVII ст. ужиткове мистецтво переживало період справжнього розквіту. Характерною особливістю його еволюції була провідна роль міського середовища. Міське ремесло, яке зародилося ще в княжу епоху й остаточно утвердилося впродовж найближчого після неї періоду, панує у мистецькій практиці другої половини XVI – першої половини XVII ст. Інші напрями його розвитку хоча й зберігаються, відіграють скромнішу роль.

Попри всі зміни у  системі декоративно-ужиткового мистецтва, найважливішими залишалися види, пов’язані з обробкою металів, серед яких домінувало золотарство. Найактивнішим його центром на українських землях у другій половині XVI – першій половині XVII ст. був Львів. Тут у тісному взаємозв’язку розвивалося декілька окремих традицій, найважливішими з яких були, крім української, західноєвропейська, репрезентована приїжджими європейськими і польськими майстрами, та вірменська. Про розвиток золотарства у Львові свідчить наявність у золотарському цеху перед кінцем XVI ст. не менше тридцяти майстрів, окрім них в місті працювало також чимало позацехових золотарів. На рівень львівського золотарства та його зв’язки вказує навчання в Англії та діяльність при англійському королівському дворі Яна Алембека, як і кар’єра вихідця з Угорщини Миколая Семигородського, який певний час працював у Львові, а пізніше став надвірним золотарем трансільванського воєводи ГабораБетлена.

У першій половині XVII ст. активізується київське золотарство, проте відомостей про нього збереглося порівняно мало. Тут поряд з міськими майстрами працювали й монастирські. На Волині активним осередком золотарства виступає Острог. Місцевий золотар Микола Поболовецький, нащадок пов’язаних міцними родинними зв’язками золотарів Острога та Рівного, у 1620-х рр. їздив для продовження науки «до міст славніших до Польщі». Окремі майстри знаходили працю у найбільших магнатів, які нерідко віддавали перевагу іноземним золотарям. Так, померлий 1605 р. у Львові золотар познанського воєводи Яна ОстророгаГануш походив з Ауґсбурґа. Золотар коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського Ян (1643) теж був німецького походження. Діяльність майстрів із Західної Європи, передусім на західноукраїнських землях, сприяла посиленню європейських контактів українського золотарства, що становить одну з характерних особливостей його еволюції у рамках розглядуваного періоду.

Попри документально  підтверджений відомостями про  майстрів значний розвиток золотарства  перед серединою XVII ст., його пам’ятки й далі збереглися у порівняно  невеликій кількості, що традиційно пов’язано з вартістю матеріалів, з якими працювали майстри. Про обсяги робіт окремих золотарських майстерень свідчать передовсім документальні матеріали львівського походження. Так, золотар Ян Роптендорф 1582 р. уклав контракт на сервіз для 12 осіб на замовлення молдавського воєводи. Львівський золотар ФранцішекКлюбчич 1613 р. робив на замовлення князя Януша Острозького срібний вівтар для костьолу у Межирічі Острозькому.

Оригінальні пам’ятки золотарства  першої половини XVII ст. порівняно нечисленні, їхню основу складають речі церковного призначення. Серед них особливий інтерес становлять датовані пам’ятки. До ранніх їхніх прикладів належить срібна чаша 1606 р., що колись зберігалася в церкві св. Георгія у Бродах на Львівщині.

Раннім датованим оригінальним зразком київського золотарства є срібний гравійований ручний хрест 1622 р. – дар гетьмана Петра Сагайдачного київській братській церкві Богоявлення (НМК). До ранніх взірців київського золотарства належить, мабуть, і патериця 1629 р. (КПДІКЗ). Збереглася монстранція початку XVII ст. з монастиря бернардинів у Заславі, яка за характером повторює готичні зразки (Лежайськ, Музей провінції бернардинів, далі – МПБ). Найвідомішою пам’яткою такого роду є срібний напрестольний хрест Успенської церкви у Львові, який 1638 р. виконав місцевий майстер Андрій Касіянович. У композиції та іконографії мініатюрних сцен з життя Христа він наслідує західноєвропейські вироби. Відомий за цією унікальною підписною роботою Касіянович, безперечно, належав до найвидатніших львівських майстрів, йому приписується ще декілька творів, зокрема два напрестольні хрести (Дрогобицький краєзнавчий музей, МПБ).

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри Ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм. 
Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двохтенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецькому". Вірністьстаровинізначноюміроюзумовлюваласьполемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши ставила за мету надійнозахиститийоговідрізнихіконографієнововведень. 
Все ж ламаннястарихтрадиційбулонеминучим. Характерное одним ізвагомихчинниківеволюціїіконопису в цічасисталосяріднемалярство. Народ завждидужебезпосередньосприймав в релігійніобрази, найбільшешануючи тих святих, щовтручалися у клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву) розлогого циклу христологічнихсюжетів — Христовістрасті.

У тяжкічасинеспокою і боротьби культ Богородиці в Укрнабувособливогозмісту. У козаччинуБожаМатірперестає бути страктноюпокровителькою. Вона набуваєвиглядуземної українськоїжінки в багато гаптовано мунаціональному вбранні. Козацькіпереказирозповідають: явиласяїм з неба іконаБожоїМатері і сказала "Як будете цюікону знати, то не буде ніякий огонь брати". Відтодімовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровитель громадивважаласяДіваМарія. "Їйдовіряли себе й долю", описуєєпископФеодосій.

 

23. Театральне мистецтво в 2 пол. 17 ст.

Витоки театрального мистецтваУкраїнисягаютькняжоїдоби, коли мандрівніактори-скоморохи розважали  народ своїмидійствами — танцями, піснями, завждидоречними та актуальними.

Надругу половину XVII —  першу половину XVIII ст. припадаєперіоддальшогорозвиткузапочаткованогонаприкінці XVI ст. українськогошкільного театру. Якщо до першоїполовини 30-х pp. XVII ст. головнимосередкомукраїнськогошкільного театру бувЛьвів, то удругійполовині XVII ст. його центром стаєКиїв, власне, Києво-Могилянськийколегіум. Саменаприкінці XVI — напочатку XVII ст. український театр розвивається у виглядінайпростішихйоговиявів — декламацій і діалогів. Декламація — цевіршованіпанегірики у форміпривітань, надгробнихпромов, написів, послань. Темами їхбулигербиабоїхелементи, якісьнайновішіподії (війна, укладання миру, зустрічабовідправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливіісторичніподіїтощо).

Збереглисядекламації  Лазаря Барановича, ДимитріяТуптала, Петра  Поповича-Гученського, присвяченіІсусу  Христу.

Зкурсівпоетики і риторики, яківикладалися в українських школах у другійполовині XVII ст., до нас дійшлитількидеякі, починаючи з XVII ст., Написанням і розігруваннямдраматичнихтворівкерував учитель поетики, хоча початки декламації, виразногочитаннявикладав учитель риторики. Хочці твори малирелігійно-дидактичний характер, тогочаснадійсністьвідбивалася в них у виглядісвітськихелементів, де буливідгуки на окреміживотрепетніпитаннясучасності.

Розвитокшкільного театру припадає на другу половину XVII —  першу половину XVIII ст. У київськихшкільних  драмах, окрімрелігійних тем, піднімалисяпитанняутвердженнязагальнолюдськихцінностей, втілених в алегоричних образах і релігійнихрозмірковуваннях.

Шкільний репертуар  у кожномуокремомувипадкудиктувавсценічнеобладнаннясцени. Найбільшачастинайоговимагаламістеріальноїсцени для виставленняріздвяних і великодніх драм, у якихвідповідно до тогочасноїбароковоїестетикизображувалисьрізнімісцевості на землі, уявнікартини неба, раю і пекла в алегоричних образах.. Іншівидип´єс — декламації і діалоги — виставлялисявзагалі без сценічнихпристосувань, за наявностілишезавіси.

Драми на історичні теми стали вершиною українськоїшкільноїдраматургіїпершоїполовини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «ІосифПатріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

Надругу половину XVII —  першу половину XVIII ст. припадаєзначнакількістьдавньоїукраїнськоїінтермедії. Вони відзначаютьсяяскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційноюстрункістю.

У практиціукраїнськогошкільного  театру XVII—XVIII ст. інтермедіїпосідалидругоряднемісцестосовносерйозноїдрами.

 У середині XVI ст. з´являється  вертеп — ляльковийнародний театр.  Вертепом називаласяпечера, де народився  Ісус Христос. Для виставивикористовуваласяскринька  у виглядідвоповерховогобудиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхнійчастинірозігрувалисясценинабіблійнісюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепнівиставивлаштовувалися на торговихплощах, у будинкахзаможнихкозаків та міщан. Дійовими особами вертепнихвиставбулиселяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи таіншігерої, широко відображалисянароднийпобут і звичаї. Дотепнісцениізжиттяможновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за щоїхніавторипереслідувалисяурядовцями.

 Час йоговиникненнядосі  не з´ясований. Перше документальнесвідчення про ходіння з ляльками в Україніфіксується 1573 p., але невідомо, чицяляльковаграякосьстосувалася того своєрідного театру, щодійшов до нас у пізнішихзразках. Цікавим є свідченняукраїнсько-польськогоетнографаЕразмаІзопольського (1843) про те, щовінбачив у Ставищах (є кілька Ставищ — у Київській, Волинській, Житомирській і Рівненській областях) триповерховувертепнускриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер село ДашівІллінецького районуВінницькоїобласті) — з датою 1639 р. За описомІзопольськогоскринькамалатриповерховий палац з галереєю, висунутою з третього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик. Виставиувертепівідбуваються на третьому і першомуповерхах, а другий поверх служив складом і місцем для перебуванняакторів (ляльок) та притулкомвсієївертепноїмашинерії.

За свідченнямидослідників театрального мистецтвавідомо, щоякісьаматорськівиставивідбувалися  в 30-х pp. XVIII ст. уГлухові. Г. Квітка-Основ´яненкопише, що в Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існуваваматорський театр, але через відсутністьпостійногоприміщення почав занепадати, а з часом припинивсвоєіснування.

Відомо, що в Києві  з розпорядження губернатора  протягом 1789—1790 pp. у царськомупалаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувалисьросійськомовнівистави  для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступалаіталійська трупа.