Шпаргалка по "Договорное право"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

99. Види договорів зберігання за законодавством України.

Зберігання речі у  ломбарді

Зберігання, яке провадиться ломбардами, не є основним видом їх діяльності і здійснюється факультативне до закладних операцій. Зберігання речі в ломбарді має характер двостороннього та сплатного зобов'язання. Характеризуючи оплатність даного зобов'язання, слід зауважити, що ціна послуг щодо зберігання може і не встановлюватись окремо, а включатись до загальної суми ломбардних операцій.

Суб'єктами зберігання речі в ломбарді, з однієї сторони, є ломбард (зберігач) як юридична особа, а з іншої, — фізична особа (поклажодавець). У законі чітко не визначається, однак аналіз відповідних правових норм дає підстави зробити висновок, що об'єктом цього зберігання може бути лише індивідуально визначена рухома річ.

Форма договору зберігання в ломбарді є письмовою і оформляється видачею  поклажодавцю іменної квитанції (ч. 1 ст. 967 ЦК У).

Певною специфікою наділені права  й обов'язки сторін за договором. Так, зберігач (ломбард) зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання у повній сумі їх оцінки (ч. З ст. 967 ЦКУ), що визначається за домовленістю сторін. У разі, коли поклажодавець не виконає свого обов'язку забрати річ, ломбард зобов'язаний впродовж трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігати її. Після цього ломбард має право продати цю річ у порядку, визначеному законом. Із суми виторгу, одержаної ломбардом від продажу речі, вираховується плата за зберігання та інші платежі, що належить зробити зберігачу. Залишок суми виторгу повертається поклажодавцю.

Зберігання цінностей  у банку

Зберігачем за даним договором є виключно банк, правовий статус якого визначається спеціальним законодавством. Крім цього, об'єктом даного виду зберігання є не будь-яка річ, а лише документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності (ч. 1 ст. 969 ЦКУ).

Договір укладається у письмовій формі, і засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей поклажедавцеві (ч.3ст. 969 ЦКУ).

Законодавець дозволяє сторонам за загальною згодою уповноважити зберігача (банк) на вчинення правочинів, однак  лише з одним із передбачених об'єктів  — цінними паперами, прийнятими на зберігання (ч. 2 ст. 969 ЦК У).

Іншою особливістю цього договору є виділення окремих його видів, до яких належать зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що охороняється банком, та зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що не охороняється банком (статті 970-971 ЦК У).

Зберігання речей у  камерах схову організацій, підприємств  транспорту

Даний договір має публічний характер, оскільки, камери схову загального користування, що перебувають у віданні організацій, підприємств транспорту, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів (ч. 1 ст. 972 ЦКУ).

Особливим суб'єктом даного договору є зберігач, яким може виступати  лише організація, підприємство транспорту. Поклажодавцем за цим різновидом зберігання може бути лише фізична особа.

Законодавець виділяє два види даного зберігання: зберігання у власне камерах схову та зберігання в  автоматичних камерах схову. При  цьому законодавець вказує на те, що зберігання речі в автоматичних камерах схову має змішаний характер і до нього слід застосовувати положення про майновий найм (оренду).

Укладення договору та факт прийняття  речей на зберігання до камери схову  підтверджується видачею поклажодавцю квитанції або номерного жетону (ч. 2 ст. 972 ЦК У).

Дані документи не видаються  поклажодавцю у разі зберігання речей  в автоматичних камерах схову. Виконання  обов'язку зберігача видати річ за цим договором провадиться після  пред'явлення зберігачу зазначених документів. Втрата цих документів не унеможливлює видачу поклажодавцю речі, він лише має надати зберігачеві докази належності йому цієї речі (ч. 5 ст. 972 ЦК У).

Важливу роль у даному договорі відіграє строк, протягом якого камера схову  зобов'язана зберігати річ. Даний  строк встановлюється правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за домовленістю сторін. Якщо поклажодавець не забрав річ у зазначені строки, камера схову зобов'язана зберігати її протягом трьох місяців. Зі спливом цього строку річ може бути продана у порядку, встановленому законом (ч. 4 ст. 972 ЦК У).

Ще однією специфікою даного договору є те, що у разі втрати, нестачі  або пошкодження речі, зданої до камери схову, заподіяні поклажодавцю збитки відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої сторонами при переданні її на зберігання (ч. 3 ст. 972 ЦК У).

 

100. Договір про спільну  діяльність.

За теорією цивільного права спільна діяльність в широкому розумінні може здійснюватись у двох формах із виникненням при цьому двох видів зобов'язань. По-перше, учасники можуть обрати організаційно-правову форму здійснення спільної діяльності без створення юридичної особи. В цьому разі відносини, що виникають між учасниками, оформляються договором про спільну діяльність. По-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на співробітництво в межах самостійного суб'єкта права - юридичної особи. В цьому разі між учасниками укладається засновницький договір, який не тільки регулює їх спільну діяльність, а й визначає правовий статус створеної ними з цією метою юридичної особи. 
Згідно зі ст. 1130 ЦКУ за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. За схожим визначенням підпункту 7.7.1 п. 7 ст. 7 ЗУ "Про оподаткування прибутку підприємств" спільна діяльність без створення юридичної особи провадиться на підставі договору про спільну діяльність, що передбачає об'єднання коштів або майна учасників для досягнення спільної господарської мети. На відміну від визначення ЦК У, це визначення передбачає обов'язковою ознакою відповідного договору об'єднання коштів або майна учасників, а також характер його мети - господарська. 
Частина 2 ст. 1130 ЦК У вказує на існування двох різновидів договору про спільну діяльність: 
- договір простого товариства (на основі об'єднання вкладів учасників); 
- договір про спільну діяльність, що не передбачає об'єднання вкладів учасників. 
Поняття договору простого товариства 
Згідно з ч. 1 ст. 1132 ЦКУ за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. 
Характеристика договору простого товариства 
1. Учасники договору простого товариства об'єднують свої вклади. Ними відповідно до ст. 1133 ЦКУ визнається все те, що вони вносять у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.  
2. Учасники договору простого товариства спільно діють. Згідно зі ст. 1335 ЦКУ під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства. У разі спільного ведення справ для вчинення кожної угоди потрібна згода всіх учасників. 
3. Метою договору простого товариства є одержання прибутку або інша мета. 
Незважаючи на свою назву, предметом договору про спільну діяльність, а саме його різновиду - договору простого товариства - виступає не діяльність його сторін, а конкретна мета, що ними була поставлена. 
4. Договори простого товариства є консенсуальними договорами, тобто набирають чинності з моменту досягнення сторонами угоди за всіма істотними умовами. Момент набрання чинності договором не залежить від того, чи зробили учасники свої внески, чи ні. Укладаються у письмовій формі. 
5. Глава 77 ЦКУ не передбачає обов'язкових реквізитів договору про спільну діяльність, не встановлюючи переліку істотних умов, необхідних для його виконання.  
6. Згідно зі ст. 1141 ЦК У договір простого товариства припиняється у разі: 
- визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; 
- оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; 
- смерті фізичної особи - учасника або ліквідації юридичної особи - учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками); 
- відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; 
- спливу строку договору простого товариства; 
- виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; 
- досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим. 
У разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. 
7. Окремі види спільної діяльності регулюються, поряд з положеннями ЦК У, відповідними спеціальними актами законодавства. Одним з таких видів є діяльність промислово-фінансових груп, що створюються і діють на підставі ЗУ від 21 листопада 1995 р. № 437/95-ВР "Про промислово-фінансові групи в Україні" та Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781. 
Відповідно до вказаних нормативних актів головне підприємство і учасники промислово-фінансової групи (ПФГ) укладають Генеральну угоду про спільну діяльність для виробництва кінцевої продукції, яка підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України. Істотними умовами Генеральної угоди є: 
- назва ПФГ; 
- перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; 
- визначення головного підприємства ПФГ; 
- кандидатура президента ПФГ, його права та обов'язки, порядок звільнення з посади; 
- перелік учасників ПФГ; 
- перелік кінцевої продукції ПФГ; 
- термін дії угоди; 
- інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визнають необхідними ініціатори створення ПФГ. 
Угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України і набирає чинності з дня прийняття Каб Мін У постанови про створення (реєстрацію) ПФГ. До моменту прийняття Каб Мін У постанови про створення (реєстрацію) ПФГ у учасників ПФГ відсутні правові підстави вимагати виконання угоди.

 

101. Поняття та юридична характеристика засновницького договору.

Відповідно до ст. 87 ЦК діяльність юридичної особи здійснюється на основі установчих документів, які  розробляють учасники (засновники) з дотриманням письмової форми. Установчі документи мають бути підписані всіма учасниками. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. 
Під засновницьким слід розуміти такий договір, за яким засновники зобов'язуються створити юридичну особу, встановлюють порядок та умови спільної діяльності щодо її створення, а також умови передання юридичній особі майна та участі в її діяльності. 
Статут відрізняється від засновницького договору тим, що він врегульовує відносини між учасниками товариства (в тому числі корпоративні) з моменту його державної реєстрації і до моменту припинення, а також питання правового статусу товариства. Засновницький договір, поряд із корпоративними, врегульовує відносини між учасниками ще до створення та реєстрації юридичної особи, які мають зобов'язальний характер. Ще однією ознакою є те, що статут, на відміну від засновницького договору, за своєю юридичною природою є локальним нормативним актом. Засновницький договір ознак нормативності не має. 
Відповідно до цивільного законодавства на основі засновницького договору створюються:

а) повні та командитні товариства (ст.ст. 120 і 134 ЦК);

б) товариства з додатковою та обмеженою  відповідальністю (ст.ст. 142 і 151 ЦК). Причому  для командитних та повних товариств  засновницький договір є єдиним установчим документом. Для товариств із додатковою чи обмеженою відповідальністю закон вимагає, крім засновницького договору, ще й наявність статуту. 
Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Укладення засновницького договору спрямоване на створення нового суб'єкта права, за результатами діяльності якого учасники можуть отримувати певний майновий зиск. 
Учасниками засновницького договору, за загальним правилом, можуть бути фізичні та юридичні особи, а також публічно-правові утворення. Однак у низці випадків закон встановлює спеціальні вимоги до суб'єктного складу договорів про створення окремих видів юридичних осіб. Наприклад, засновницький договір про створення повного товариства вправі укладати тільки особи (як фізичні, так і юридичні), зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності. 
До істотних умов засновницького договору належать вимоги стосовно зобов'язань учасників щодо створення товариства, порядку їх спільної діяльності щодо його створення, умови про передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлено ЦК або іншим законом (ст. 88 ЦК). Однак при створенні окремих товариств законодавством може бути встановлено спеціальні істотні умови. Це зумовлено організаційно-правовою формою створюваної юридичної особи.  
Засновницький договір про створення командитного товариства має містити умови про розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів учасників (ст.134ЦК). 
Щодо товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, то ст. 142 ЦК використовує поняття "договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю", який за своєю суттю є засновницьким. Зокрема, до істотних умов такого договору віднесено умови про порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку в статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. 
Засновницький договір, як один із установчих документів, укладають у письмовій формі, його вважають укладеним із моменту досягнення згоди між його учасниками за всіма істотними умовами. Обов'язковою умовою укладення договору є його підписання сторонами. 
До основних прав учасників товариства належать: 
1) право брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; 
2) право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частину (дивіденди); 
3) право виходу у встановленому порядку з товариства; 
4) право здійснювати відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; 
5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом (ст. 116 ЦК). 
Припинення засновницького договору відбувається внаслідок ліквідації створеної на основі нього юридичної особи або в разі визнання договору недійсним. Визнання засновницького договору недійсним має наслідком визнання недійсним факту державної реєстрації юридичної особи та ліквідацію останньої.

 

102 = 83 Договір побутового  замовлення.

У Цивільному кодексі України кілька спеціальних статей (ст.348—352) присвячено договору побутового замовлення як різновиду загального договору підряду. Відповідно до статті 348 організація, що обслуговує побутові потреби громадян, за цим договором зобов'язується виконати для замовника певну роботу (пошиття одягу, ремонт побутової техніки та інших речей, чищення і фарбування одягу, виготовлення предметів хатнього вжитку тощо), а замовник зобов'язується прийняти й оплатити її.

З наведеного випливає, що замовником у договорі побутового замовлення може бути лише громадянин, а підрядчиком — спеціалізована організація (підприємство) побутового обслуговування.. З правової точки зору не повинні вважатися побутовими замовлення громадян, які не пов 'язані із задоволенням їхніх "власних потреб, а мають підприємницьку мету (наприклад, замовлення постійного промислового характеру, призначені для подальшої реалізації з метою одержання прибутку, замовлення великих промислових партій товару). Нерідко підприємства побутового обслуговування виконують замовлення інших господарюючих суб'єктів (суб'єктів підприємництва). За таких обставин на зазначені підрядні відносини мають поширюватися правила загального договору підряду.

Відповідно до статті 350 ЦК України, якщо підрядчик допустив істотні  відступи від умов договору побутового замовлення або інші істотні недоліки в роботі, виконаній з матеріалу замовника, останній вправі на свій вибір вимагати або виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої якості, або розірвання договору з відшкодуванням збитків (аналогічна норма міститься також у п.4 ст. 15 Закону «Про захист прав споживачів»).

У разі невиконання чи неналежного  виконання зобов'язання виконавець повинен сплатити замовникові неустойку, якщо вона передбачена законодавством чи договором.

Норма пункту 10 статті 15 Закону «Про захист прав споживачів» передбачає відповідальність виконавця за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача, що виникла у зв'язку з використанням  речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосувань чи інших засобів, необхідних для виконання ним робіт або надання послуг, незалежно від знання виконавцем їх властивостей. Згаданим Законом детально врегульовано й інші відносини, пов'язані з відповідальністю виконавця (підрядчика).

Якщо замовник не з'явився за одержанням речі, виготовленої за договором побутового замовлення, підрядчик вправі після закінчення шести місяців з дня виготовлення речі за договором і дворазового попередження замовника продати річ у встановленому порядку, а виручену суму, за відрахуванням усіх належних підрядчику платежів (у тому числі оплата за виконання замовлення, витрати на його зберігання, реалізацію та повідомлення замовника), внести на депозит нотаріальної контори на ім'я замовника (ст.352 ЦК України, п.25 Правил побутового обслуговування населення).