Правова характеристика об’єктів цивільних прав. Специфіка їх участі в цивільних правовідносинах

Інформація — це задокументовані  або публічно оголошені відомості  про події та явища, що мали або  мають місце у суспільстві, Державі та навколишньому середовищі [19,c. - 69].

Основні положення щодо правового  регулювання інформаційних відносин містяться у Законі України від 2 жовтня 1992 р. «Про Інформацію».

Оскільки норми, присвячені регулюванню Інформаційних відносин, утворюють комплексний інститут, слід підкреслити, що цивільно-правовий зміст мають права на таку інформацію, яка становить реальну чи потенційну «особистісну» (як інформація про особу) або «комерційну» цінність (як інформація про майнове становище особи), тобто була об'єктом цивільного обігу і, відповідно, об'єктом цивільних прав.

Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого Інтересу, як правило, самостійно визначають режим доступу до неї, в тому числі належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему захисту.

Однак зазначене правило  не стосується інформації, яка відповідно до Закону є таємницею — державною, комерційною, службовою, професійною  тощо.

Державна таємниця — це таємна інформація, що містить відомості  у сфері оборони, економіки, науки  й техніки, зовнішніх відносин, державної  безпеки та охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди  національній безпеці України.

Комерційна таємниця це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною  інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не є державною таємницею, розголошення якої може призвести до економічних втрат. Право на комерційну інформацію належить до виключних прав, які можуть бути предметом договору комерційної концесії. Елементи ліцензійного договору можуть бути включені також  в Інші цивільно-правові договори (договори на виконання науково-дослідницьких  робіт, договір підряду тощо). В  усіх договорах, які передбачають передачу в користування відомостей, що становлять комерційну таємницю, на користувача  може бути покладений обов'язок не повідомляти  таких відомостей Іншим особам без  згоди того, хто надав інформацію. Наприклад, щодо виконання договору підряду така умова передбачена у ст.862 ЦК [2,c. – 47].

Службова таємниця — це узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежений колом виконавців певних службових обов'язків, яким розголошення цих відомостей заборонене. Збереження таємниці службової інформації не зумовлене  її комерційною цінністю (хоча сама ця інформація може мати комерційний  характер). Заборона на розголошення ґрунтується  на нормах законодавства, що регламентує  окремі сфери діяльності.

Професійна таємниця —  це відомості про особу, комерційну, професійну тощо діяльність клієнтів, отримані установами, їх службовцями та окремими фахівцями у процесі професійної діяльності, які не підлягають розголошенню, крім випадків, прямо передбачених законом. Наприклад, зобов'язані зберігати в таємниці отримані від клієнтів відомості банківські службовці, працівники організацій зв'язку, податківці, лікарі, страхові агенти тощо.

Близьким до поняття «таємниця» є поняття «конфіенційна Інформація», тобто, такі відомості, якими володіють, користуються або розпоряджаються окремі фізичні або юридичні особи, які можуть поширювати ці відомості на свій розсуд і на встановлених ними умовах. Умовою надання захисту такій Інформації є застосування тими, хто користується нею, необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. При дотриманні цієї вимоги під поняття конфіденційної інформації можуть підпадати будь-які знання, досвід, навички спеціалістів тощо, які використовуються у різних галузях людської діяльності: виробництво, торгівля, управлінські послуги тощо. Той, хто користується правом на таку інформацію, на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей, що її складають. Із цього загального правила законом можуть бути встановлені винятки. Наприклад, може бути передбачений перелік відомостей, які не можуть вважатися конфіденційною інформацією, або передбачені випадки, коли порядок користування конфіденційною інформацією визначає не той, хто нею користується, а безпосередньо норма закону [19,c. – 83].

Інформація, яка підлягає охороні, може бути використана іншими особами у таких випадках:

1)  отримання інформації  законним шляхом;

2)  отримання дозволу  від того, хто має право на  інформацію, на таке використання. Відносини між тим, хто набуває  право, і тим, хто має право  на інформацію (ліцензіат), оформляються  ліцензійним договором.

Згідно з ч.2 ст.200 ЦК суб'єкт  відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права  та відшкодування майнової й моральної  шкоди, завданої такими правопорушеннями (ст.ст.22, 23 ЦК).

 

 

4.3 Особисті немайнові  блага як об’єкти цивільних  правовідносин.

Особисті немайнові блага - це такі блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки. Вони зв'язані з особою, не можуть передаватись і бути відчуженими. Для  фізичної особи відповідно до Конституції  України є життя, здоров'я, тілесна  недоторканість, сім'я, гідність, честь, таємниця особистого життя, недоторканість помешкання, свобода розвитку творчості, авторства, а також інші блага, які  охороняються законом.

Для юридичних осіб - честь, гідність найменування юридичної особи, товарний знак, права авторства. Але  вони можуть припинятися (напр., зміна  назви при реорганізації), а також  відчужуватися (напр., шляхом видачі ліцензії на товарний знак).

Мати особисті немайнові  права можуть як фізичні, так і  юридичні особи. Особисті немайнові  права належать кожній фізичній особі  від народження або за законом. Юридичній  особі немайнові права можуть належати лише в силу припису закону. Це пов'язано з тим, що поняття  юридичної особи визначається актами цивільного законодавства, конституювання юридичної особи як суб'єкта цивільних  відносин відбувається шляхом державної  реєстрації, тобто вона за своєю  сутністю є соціальним утворенням, яке не може існувати поза сферою правового  регулювання, де й визначається її цивільно-правовий статус.

За своєю сутністю більшість  немайнових благ є природною властивістю  фізичної особи. Однак, будучи закріпленими в правових нормах, вони набувають  також правового значення об'єкта цивільних прав, виступаючи таким  чином у подвійному значенні: як елемент правового статусу приватної  фізичної особи і як об'єкт цивільних  прав.

У ЦК особистим немайновим благам як об'єкту цивільних прав присвячена ст.201. Згідно з цією статтею до немайнових благ, які охороняються цивільним  законодавством, належать: здоров'я, життя; честь, гідність, ділова репутація; ім'я (найменування); авторство, свобода  літературної, художньої, наукової і  технічної творчості та інші. Більшість  із них є такими, що можуть належати лише фізичній особі (здоров'я, життя, свобода  творчості), проте деякі блага  можуть бути також об'єктом цивільних  прав особи юридичної (найменування, ділова репутація). Такий підхід логічно пов'язаний з положеннями ст.ст.26, 94 ЦК, згідно з якими фізична особа може мати усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і ЦК, а юридична особа — лише ті особисті немайнові права, які можуть їй належати, тобто є такими, що не суперечать сутності юридичної особи [ 3, c. 52-57].

До цього слід додати, що перелік особистих немайнових благ, наведений у ст.201 ЦК, не є  вичерпним. Об'єктами цивільних прав є також немайнові блага, належні  фізичній особі, вказані у книзі  другій ЦК та Інших актах законодавства, і немайнові блага, які можуть належати юридичній особі згідно зі ст.94 ЦК.

Оскільки у ст.201 ЦК йдеться  про особисті немайнові блага, які  охороняються цивільним законодавством, постає питання, чи можуть відносини  щодо таких благ регулюватися цивільним  законодавством, чи вони є лише об'єктом  правової охорони?

Комплексний аналіз ст.201 і  книги другої ЦК свідчить, що особисті немайнові блага є об'єктом  цивільних прав, а відносини, що складаються  у зв'язку з використанням особистих  немайнових благ, є об'єктом цивільно-правового  регулювання.

      Водночас  цивільно-правовий захист у цій  сфері застосовується більш широко, ніж цивільно-правове регулювання.  Якщо цивільно-правове регулювання  відносин щодо особистих немайнових  благ може мати місце лише  у випадках, передбачених законом,  то охорона особистих немайнових  прав цивільним законодавством (навіть  не врегульованих ним) можлива  у будь-якому випадку за наявності  таких умов:

1. характер порушеного права (блага) є таким, що стосовно нього можуть виникати цивільні відносини,
2. характер порушення є таким, що можливе використання спеціальних (наприклад, ст.296) або загальних (ст.16 ЦК) засобів цивільно-правового захисту.

Для захисту немайнових благ одночасно можуть бути використані  як спеціальні, так і загальні способи  захисту. Із загальних найчастіше використовуються відшкодування завданих збитків та компенсація моральної шкоди (ст.ст.22, 23 ЦК).

     Особисті немайнові  блага поділяються на три групи: 

• особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я);
• особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);
• особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

В даній курсовій роботі було розглянуто низку теоретичних  питань щодо врегулювання поняття і  класифікації об’єктів цивільних правовідносин. Цивільне право є найбільш об'ємною галуззю в правовій науці, тому саме в ньому для правильного вирішення певного питання необхідно дати чітку характеристику тому чи іншому об'єкту, класифікувати його за ознаками і призначенням, вказати кількісні і якісні його сторони, що дасть змогу об'єктивно винести рішення.

Центральним питанням моєї курсової роботи є питання про  сутність самого об’єкта цивільних  правовідносин, правова характеристика об’єктів цивільних прав.

Питання щодо об’єктів цивільних  прав є одним з найбільш дискусійним  як у теорії права, так і у цивілістичній  науці взагалі. З метою виявлення  сутності об’єкта правого відношення, більшість авторів підтримує  плюралістичну теорію об’єктів, за якою встановлюється що об’єктом правовідношення виступають речі, дії, результати духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага. До цих теоретиків відносяться А.Г. Каплінін, І.Б. Новицький, О.М.Садіков, А.І. Масляєв ті інші.

На мою думку, Ю.К.Толстой  зайняв досить особливу позицію щодо питання про об’єкт правовідношення. Він вважає, що оскільки правове відношення є особливим ідеологічним відношенням, при посередництві якого здійснюється вплив норми права на суспільне відношення, то й норми права, і правовідношення мають один й той самий об’єкт – фактичне суспільне відношення. Наприклад речі та продукти духовної творчості розглядаються як складові частини правовідношення. Безпосередньо правовідношення впливає лише на волю та поведінку людей, а на речі опосередковано – через таку поведінку. І в наслідок того що не всі суспільні відносини пов’язані з речами або продуктами духовної творчості, не усі правовідносини мають спеціальні об’єкти. Однак ці правовідносини не є безоб’єктними, адже у них є спільний об’єкт – фактичне суспільне відношення.

 

Такий вчений – цивіліст О.С. Іоффе, який є одним з родоначальників  моністичної теорії правовідношення, висунув концепцію трьох об’єктів – юридичного, ідеологічного і матеріального. Юридичним об’єктом виступає поведінка зобов’язаної особи, ідеологічним – воля носіїв цивільних прав та обов’язків, матеріальним – той об’єкт, володіє суспільне відношення, що лежить в його основі та закріплюється ним.

На мою думку найбільш вдалим визначенням,все ж таки залишається  те, що об’єкти цивільних прав (правовідносин) це те, заради чого суб’єкти вступають у відносини і на що спрямовані їхні суб’єктивні права та обов’язки з метою здійснення своїх законних інтересів і прав.

В цивілістиці висловлюється думка, що поняття «об’єкт цивільних прав» та «об’єкт цивільного правовідношення» є практично тотожними й характеризуються двома необхідними властивостями: по-перше, принциповою можливістю знаходитися в цивільного обороту, а по-друге, допущенням до обороту. Характеристика допущення до цивільному обороту та обмеження в ньому дозволяють відокремити такі об’єкти, які хоча й підлягають регулюванню засобами цивільного права, однак не можуть відчужуватися за своєю природою (Сенчищев В.И.). Автор цієї думки стверджує, що характеристика допущення та обмеження в обороті прийнятна лише стосовно тих об’єктів, природа яких дозволяє використовувати їх у відповідній якості, а сама наявність чи відсутність такої властивості визначається приписами об’єктивного права. Виходячи з цього, слід дійти висновку, що оскільки немайнові блага фізичної особи (в тому числі честь і гідність) визнані як об’єкти цивільного права, їх слід визнати й об’єктами цивільного правовідношення та вважати допущеними до цивільного обороту.