Облік кредитів банку

   При несвоєчасному погашенні  боргу за кредитами та процентами  і ненаданні банком пролонгації  погашення кредиту він має  право на застосування штрафних  санкцій у розмірах, передбачених  кредитним договором.

   У разі відмови позичальника  від оплати боргів за позичками  банк стягує борги в претензійно-позовному  порядку.

   Якщо позичальник систематично  не виконує зобов’язань щодо  сплати боргу відповідно до  кредитної угоди, банк може  звернутися у передбаченому законом  порядку із заявою про порушення  справи про банкрутство.

   З метою прискорення розрахунків  за простроченими кредитами банк  може використовувати такі форми,  як відступлення права вимоги  та переведення боргу.

   Згідно зі статтею 197 Цивільного  кодексу України в період дії  зобов’язань може відбуватися  заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати  свої права за зобов’язаннями  іншій особі, оформивши це угодою  про відступлення права вимоги. Відступлення права вимоги оформляється  письмовою угодою з повідомленням  про це боржника.

   Переведення боргу оформляється  письмовою угодою між первинним  боржником і новим боржником.  Укладення угоди про переведення  боргу можливе тільки за згодою  комерційного банку, який видав  позику первинному боржнику. До укладання кредитної угоди фахівець банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність потенційного позичальника, тобто його здатність своєчасно повернути позичку, вивчити фактори, які можуть спровокувати її неповернення.

   Збереженість основної суми  боргу є одним з головних  принципів, який завжди має  дотримуватися при здійсненні  банком позичкової операції. Тому  оцінка якості потенційного позичальника  є одним із важливих етапів  процесу кредитування. При цьому  особливе значення має встановлення  обгрунтованості кредиту. Жодні  додаткові заходи захисту не  зможуть запобігти кризовій ситуації, якщо позичка у своїй основі  не є обгрунтованою.

   Одним з елементів оцінки  кредитоспроможності є з’ясування  персональних якостей потенційного  позичальника. Тут увага банку  має зосереджуватися на таких  моментах, як репутація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов’язань перед іншими кредиторами і в минулому.

   Необхідно ретельно вивчити  фінансовий стан позичальника, ліквідність  його балансу, ефективність виробництва  і використання основного й  оборотного капіталу. Для цього  використовується бухгалтерська,  статистична і фінансова звітність  позичальника, матеріали попередніх  перевірок на місці, прогнози  фінансового стану клієнта протягом  усього періоду користування  позичкою.

   Оскільки банк як позичальник  може мати різних клієнтів  — підприємницькі структури (юридичні  особи), фізичні особи і банки  — оцінка їх кредитоспроможності  здійснюється неоднаково.

   Оцінка фінансового стану  позичальника — юридичної особи  здійснюється за допомогою відповідних  коефіцієнтів ліквідності, які  розраховуються за балансом. Серед  них:

— коефіцієнт загальної ліквідності (К1);

— коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (К2);

— коефіцієнт автономності (К3);

— коефіцієнт маневреності власних  коштів (К4).

  Названі показники розраховуються  за формулою:

 

де ЗЗ — запаси і затрати;

ГК — грошові кошти;

ДЗ — дебіторська заборгованість;

КФВ — короткострокові фінансові  вкладення;

ЗК — зобов’язання короткострокові.

   Теоретичне значення К1  не менше 2 – 2,5. Це означає,  що на кожну гривню короткострокових  зобов’язань підприємство повинно  мати 2 – 2,5 гривні ліквідних активів.

 

 

Теоретичне значення коефіцієнта  абсолютної ліквідності не менше 0,2 – 0,25. Це означає ситуацію, при якій потенційний позичальник повинен  на кожну гривню короткострокових зобов’язань  мати 20 – 25 коп. абсолютно ліквідних  активів.

 

Наведені показники рентабельності не мають певних стандартів. Їх використовують у динаміці і для порівняння з  аналогічними показниками інших  підприємств даної галузі господарювання.

   Оцінка фінансового стану  позичальника — комерційного  банку здійснюється на підставі:

— дотримання ним обов’язкових економічних  нормативів та показників діяльності, передбачених нормативними актами Національного  банку України;

— аналізу прибутків та збитків;

— аналізу якості активів та пасивів;

— створення резервів для покриття можливих втрат від активних операцій;

— виконання зобов’язань комерційним  банком у минулому;

— якості банківського менеджменту.

   При здійсненні оцінки  фінансового стану позичальника  — фізичної особи мають бути  враховані:

— соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи;

— сімейний стан клієнта;

— вік та здоров’я клієнта;

— доходи і витрати клієнта;

— інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

— зв’язки клієнта у діловому світі тощо.

   Головним джерелом інформації  про фінансовий стан потенційного  позичальника є його звітність:  баланс, звіт про прибутки і  збитки, звіт про наявність майна,  а також розрахунки певних  показників, зроблених на підставі  цієї звітності. Але це не  вичерпує усіх відомостей про  клієнта. Є ще інші джерела,  до яких належать архіви банку,  інформація від інших фінансово-кредитних  установ, економічна преса тощо.

   Банк-кредитор має право  вимагати у клієнта список  банків і фінансових установ,  з якими він має і мав  відносини в минулому. Він повинен  з’ясувати питання про стан  поточних розрахунків клієнта з постачальниками, своїми працівниками.   Тільки на підставі результатів ретельної аналітичної роботи банк робить висновки про здатність клієнта повертати борги, а отже, і про можливість укладання з ним кредитної угоди.

Під формою забезпечення повернення банківської позички слід розуміти конкретне джерело погашення  боргу, юридичне оформлення права кредитора  на його використання, організацію  контролю банку за достатністю даного джерела.

   Основною передумовою повернення  банківської позички є цільові  грошові надходження, дохід, прибуток  від реалізації об’єкта, що  прокредитований. Але будь-яка  кредитна операція пов’язана  з певним ризиком. Тобто можлива  ситуація, що позичальник не зможе  одержати достатню суму цільових  грошових надходжень, доходу, прибутку  і тому не забезпечить своєчасного  повернення боргу. Для страхування  цього ризику застосовуються  певні форми страхування повернення  боргу, або певні гарантії.

   Отже, в банківській практиці  використовується два джерела  погашення позичок — первинні  і вторинні.

   Для фінансово стабільних  позичальників, які належать до  першокласних клієнтів банку,  цілком достатньо закріпити в  кредитній угоді первинне джерело  погашення позички. Але першокласні  клієнти не є домінуючими в  загальній масі позичальників,  тому в більшості випадків  банки змушені застосовувати,  поряд з первинними, і вторинні (додаткові) засоби захисту від  кредитного ризику, тобто вимагати  від позичальників певного забезпечення.

   В Україні згідно з  чинним законодавством банки  можуть використовувати такі  форми забезпечення позичок:

— застава;

— гарантія;

— перевідступлення (цесія) на користь  банку вимог і рахунків до третьої  особи;

— іпотека;

— страхова угода (поліс).

   Застава — це спосіб  забезпечення зобов’язання. Найпоширенішою  є застава, обумовлена договором,  коли боржник добровільно віддає  майно в заставу і оформляє  це угодою з кредитором.

   Заставою може бути забезпечена  тільки дійсна вимога. Це означає,  що договір застави не має  самостійного характеру, тобто  його не можна укладати поза  договором, виконання якого він  забезпечує.

   Предметом застави може  бути будь-яке майно, яке відповідно  до законодавства України може  бути відчужене заставодавцем,  а також цінні папери і майнові  права.

   Заставне майно мусить  мати:

— високу ліквідність, тобто здатність  до конвертації в грошові кошти;

— здатність до тривалого зберігання (як правило, протягом терміну користування позичкою);

— стабільні ціни;

— низькі витрати щодо зберігання і реалізації;

— легкий доступ для контролю.

   Кредитор-заставодержатель  має право реалізувати заставне  майно, якщо забезпечене ним  зобов’язання не буде виконано. Кредитор має право у разі  невиконання боржником-заставодавцем  забезпеченого заставою зобов’язання  отримати задоволення з вартості  заставного майна раніше інших  кредиторів боржника.

   Застава повинна забезпечити  не тільки повернення позички,  а й сплату процентів і пені  за договором. Вартість застави  має бути вищою, ніж розмір  позички.

   Нижче наведений зразок  договору про заставу. 

ДОГОВІР ЗАСТАВИ

 

м. Київ, “__” ______________ р.

   Юридична особа за законодавством  України — акціонерно-комерційний  банк “_________” ( далі — Банк), від імені якого на підставі  прав за посадою діє Голова  Правління ________________, з одного  боку, та Юридична особа за  законодавством України ____________________ (далі — Заставник) в особі  Генерального директора _________________ (який діє на підставі Статуту), з іншого боку, такі, що разом  за текстом цього Договору  іменуються Сторони, уклали цей  Договір про таке.

 

1. ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ

 

   1.1. Заставник з метою  виконання основного зобов’язання  згідно з Договором позички  від “__” ____________ р. за № ________, який передбачає у вигляді  забезпечення повернення кредиту  цей Договір застави, передає,  а Заставодержатель бере в  заставу залишок готової продукції  на складі, що не знижується, а  саме (назва майна) (далі Предмет  застави), яка є його власністю.

   Сторони домовилися оцінити  вартість майна, що передається  в заставу, на суму ________________________ грн.

   1.2. Згідно з цим Договором  заставою забезпечується основне  зобов’язання Заставника за Договором  позички від (дата, номер), відповідно  до якого він зобов’язався  прийняти, належним чином використати  і повернути Заставодержателеві  у строк до (дата) __________________ грн., а також сплатити Заставодержателеві  проценти за користування кредитом  виходячи з величини визначеної  в Договорі позички, а також  сплатити комісію, пеню й штрафи  в розмірі і у випадках, передбачених  Договором позички.

   1.3. Предмет застави залишається  у володінні і користуванні  Заставника протягом усього строку  дії цього Договору.

   1.4. Ризик випадкового пошкодження  предмета застави несе Заставник.

 

2. ЗАПЕВНЕННЯ І ГАРАНТІЇ

 

   2.1. Заставник підтверджує,  що на момент підписання цього  Договору:

   2.1.1. Предмет застави є  власністю Заставника.

   2.1.2. Предмет застави не  є предметом застави за іншими  Договорами, нікому не проданий, не подарований, не переданий  в оренду, не перебуває у спільній  власності, у суперечці чи під  арештом.

   2.1.3. Не існує таких документів, що мають силу довіреностей, виданих  Заставником третім особам, які  свідчили б про право останніх  розпоряджатися тим або іншим  майном, що входить до складу  предмета застави.

   2.1.4. Заставник має всі  повноваження на укладення цього  Договору щодо предмета застави  згідно з чинним законодавством  України.

3. ОБМЕЖЕННЯ ЩОДО РОЗПОРЯДЖЕННЯ  ПРЕДМЕТОМ ЗАСТАВИ

   3.1. Право Заставника володіти  і користуватися предметом застави  протягом усього строку дії  цього Договору, передбачене в  п. 1.3, охоплює всі дії, спрямовані  на використання предмета застави  згідно з його прямим виробничим  призначенням. Заставник не має  права використати предмет застави  з якоюсь іншою метою без  згоди на те Заставодержателя, а в разі, якщо предмет використовується  Заставником не за призначенням, Заставодержатель має право вимагати  від останнього дострокового  виконання основного зобов’язання  в повному обсязі.

   3.2. До остаточного виконання  основного зобов’язання Заставник  не має права без згоди на  те Заставодержателя розпоряджатися  будь-яким предметом застави взагалі  й окремим майном, що входить до його складу, у певний спосіб відчужувати (продавати, дарувати, обмінювати), списувати з балансу, знищувати фізично, передавати у володіння і користуватися (оренду, лізинг) третім особам, а також укладати щодо предмета застави або його частини будь-які інші угоди, якщо укладення таких може створити певні перешкоди для здійснення Заставодержателем права застави згідно з цим Договором.

   3.3. У разі досягнення  Сторонами згоди щодо відчуження  Заставником предмета застави  або його частини третій особі  до останньої переходить відповідна  частина основного зобов’язання, забезпеченого заставою згідно  з цим Договором.

   3.4. Заміна предмета застави  або майна, що входить до  його складу, провадиться Заставником  виключно за згодою Заставодержателя.

   3.5. Подальші застави предмета  застави за цим Договором не  допускаються.

 

4. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН