Аудит кредитного портфеля

>1.            ((((хі) =-хі, якщо кредит не повертається з вірогідністю рі;

2.            з вірогідністю (1 - рі) позичальник суворо дотримувався умов угоди, тоді функція банківського прибутку дорівнюватиме:(1 - tі) ti(хі, де

tі - процентна ставка по і -тим кредиту, tі - час дії і -ої позики (в термінах часу).

Отже, кредитні операції, як і будь-які інші операції, пов'язані з часом, накопичують в собі певні складові ризику відображенням яких є в першу чергу кредитні ставки за кредитами або кредитними лініями, які визначаються кредитором. З цією метою як банківські, так і небанківські кредитні установи і фонди формують департаменти перед кредитної оцінки позичальника. Ця оцінка здійснюється з метою визначення власного кредитного режиму позичальника і ухвалення рішення про доцільність або не доцільність відкриття кредитної справи.

Прийнята така модель визначення кредитної ставки :

R=LIBOR+Risk+Spred, де, LIBOR - ставка, прийнята на Лондонському ринку банками першої категорії для сплати їх взаємних депозитів; Risk - премія за ризик; Spred - прибуток кредитора.

Надалі розглядатимемо що лише становить Risk як складову ризику в кредитній ставці, для якої можна виділити підскладові ризику.

Risk=Weighted{Infl+Time + Political + Dim + Credit History }, де, Weighted - функція певного зважування наступних складових; Infl - інфляційний ризик; Time - ризик часу; Political - політичний ризик; Dim - ризик певного напряму кредитування; Credit History - ризик, пов'язаний з кредитною історією позичальника.

Інфляційний ризик представляє можливу втрату від знецінення валюти кредиту, пов'язану з інфляційними і дефляційними процесами в кратних; ризик часу - це частина риска, яка акумулює невпевненість в майбутньому із збільшенням тривалості терміну кредиту; політичний ризик - це природний ризик при наданні кредиту державі; ризик певного напряму кредитування викликає при кредитуванні різноманітних операцій виробничо-господарського характеру або спекулятивний - фінансових операцій; ризик, пов'язаний з кредитною історією позичальника, передусім має на меті облік попередніх кредитних справ і стосунків між кожним окремим позичальником і є одним з найважливіших при визначенні конкретної кредитної справи.

В процесі моделювання кредитних ризиків при певна вірогідність поведінки позичальника враховується відмічені складові; своєчасне повернення суми кредиту і відсотків за ним; несвоєчасне і неповне виконання зобов'язань; default - відмова від зобов'язань.

Критерієм кредитора вважатимемо максимізацію очікуваного доходу від здійснення кредитної діяльності.

    Е[(хі;0)]         max,

Де, Е - оператор математичної надії, (хі;0) - функція доходу від надання і - ного кредиту у розмірі хі; N - кількість кредитів в кредитному портфелі кредиторів.

Тоді  Е[(хі;0)] =  хі[(1 - pі)((1+ tі) ti - pі]

, де

- безліч можливих значень хі; Passive, Own Capital - пасиви і власний капітал кредитної установи, відповідно; - норма обов'язкового резервування. Але на практиці використовується спрощений дискретний аналог.

Тоді  Е[(хі;0)] =[- хі (pі+exp(r tі)( хі ((1 - pі)], де

exp(r tі) - безперервний процентний дохід під ставку r; pі - вірогідність, що і -тий кредит не повертається.

Для визначення достовірності банкрутства суб'єкта кредитування використовується Z -модель - модель Альтмана і моделі Чессера.

Ці моделі добре зарекомендували себе на практиці і прості в застосуванні, тому розглянемо модель Альтмана. Будується Z -статистика.

Z=bi ki, де ki - регресійні коефіцієнти, отримані за попередньою базою даних; bi - чинники впливу на можливе банкрутство позичальника, а саме: b1 - відношення оборотного капіталу до сукупних активів; b2 - відношення нерозподіленого прибутку до сукупних активів; b3 - відношення брутто доходу до сукупних активів; b4 - відношення об'ємів продажу до сукупних активів; b5 - відношення ринкової оцінки капіталу до балансової заборгованості. Якщо значення Z, підраховане за моделлю Альтмана, перевищує 2,99, то компанія є стабільною. Але, якщо воно менше за 1,81, то компанія є потенційним банкротом і, як наслідок, ризик повернення кредиту досить високий.

У світовій банківській практиці зосереджується декілька основних методів встановлення ставки за кредитом.

Метод "ВАРТІСТЬ ПЛЮС". Метод враховує вартість притягнених засобів і усі витрати банку, пов'язані з наданням кредиту. Процентна ставка за кредитом охоплює:

–              вартість притягнених кредитних ресурсів для банку;

–              операційні витрати, пов'язані з процесом кредитування (заробітна плата кредитних працівників, вартість обслуговування кредиту, контролю за ним, вартість управління забезпеченням, і тому подібне).

–              премію за ризик, пов'язаний з терміном кредитування;

–              премію за ризик невиконання зобов'язань клієнтом;

–              бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку.

Необхідною умовою застосування такого підходу до ціноутворення за кредитними операціями являється наявність в банку ефективної системи обліку витрат за кожним кредитом, а також управлінській інформації. Цей метод встановлення ставки за кредитом використовується на ринках з низьким рівнем конкуренції.

Метод "БАЗОВА СТАВКА ПЛЮС". Суть методу полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитового спреду. Як базову можна узяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставку першокласного позичальника; ставки міжнародних ринків (LIBOR, FIBOR  і тому подібне), інші ставки, які є загальноприйнятими на конкретних ринках.

Кредитний склад включає премію за ризик невиконання зобов'язань клієнтом і премію за строге надання кредиту, який відображує ризик тривалості періоду кредитування. Розмір кредитового спреду диференційований залежно від категорії клієнта і його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних позичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. При наданні кредиту позичальникам, які не належать до категорії першокласних кредитний спред представляє від 0,25 до 5% і вище. Прибуток банку, а також адміністративні витрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньориночна, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.

Такий метод ціноутворення виник за часів великої депресії в 30-і роки в США і відомий як модель цінового лідерства. 30 найбільших банків США встановило так звану ставку кредитного позичальника (прайм-рейт), тобто ставку, за якою надавалися короткострокові кредити найбільш кредитоспроможним клієнтам. Тоді це була найнижча кредитна ставка.

Згодом прайм-ставка втратила своє пріоритетне значення в першу чергу через те, що виникла і отримала популярність ставка LIBOR, яка стала загальноприйнятою базовою ставкою для більшості як міжнародних, так і національних ринків. Завдяки цьому клієнти можуть порівнювати умови кредитування на різних ринках. Крім того, ставка LIBOR нижче прайм-ставку в середньому на 0,75 - 1% і є найнижчою кредитною ставкою.

Перевагами методу є простота, необов'язковість точного обліку витрат за кожним кредитом зручність застосування в умовах встановлення плаваючих ставок за кредитом, обліку впливу конкуренції.

Метод "НАДБАВКИ". Цей метод полягає у визначенні кредитної ставки як суми процентних витрат залучення засобів на грошовому ринку і надбавки. Надбавка включає премію за кредитний ризик і прибуток банку. Здебільшого такий метод ціноутворення використовується для надання кредитів великим фірмам на короткі терміни (до 30 днів), включаючи кредити "овернайт". У нашому разі маржа зазвичай представляє 0,35 - 0,75%, внаслідок чого кредитна ставка стає нижче прайм-ставку. Досить значні суми таких кредитів дозволяють банкам отримувати прибутки навіть при мінімальному рівні відсотків.

Практика встановлення незначних надбавок під час визначення кредитних ставок за цим методом сприяла його поширенню і популярності. Дослідження показали, що близько 90% кредитних портфелів 48 найбільших банків США представляють кредити, надані за ставками, нижче за прайм-рейт. Витрати залучення засобів визначаються ставками грошового ринку, які і служать основою для розрахунків кредитних ставок.

Практика роботи зарубіжних банків з проблемними кредитами засвідчує, що раннє виявлення проблемних кредитів все частіше натрапляє на людський чинник. Більше того, практика показує, що досить часто проблемні кредити, які завчасно виявлені, набагато дійсно складніші  і гірше, ніж передбачали працівники банку. Але ситуація може бути ще гіршою, якщо працівники банку, знаючи про проблеми свого кредитного портфеля, приховують його і, тим же, призводять до значних збитків. Тому само надання кредиту повинне дотримуватися принципу забезпечення. У зарубіжній практиці існують різні методи забезпечення.

Поступка вимог і передача прав власності, як форма забезпечення повернення кредиту і найчастіше застосовується в практиці банків ФРН. див. рис 3.1Уступка (цессия) - це документи позичальника (цеденту), в якому він вступає своя вимога (дебіторську заборгованість) кредиторові (банку) як забезпечення кредиту (схема   ). в даному випадку, договір про цессию доповнює кредитний договір, створюючи правову основу для забезпечення повернення і отримання клієнтом банківської позики. Договір про цессию передбачає перехід до банку права отримання коштів на встановлену вимогу.

Вартість вимоги, що вступила, має бути достатньою, щоб погасити позичкову заборгованість. Банк має право скористатися виторгом, який поступив, лише для погашення виданого кредиту і плати за нього. Якщо на вимогу, що вступила, поступає сума грошових коштів, яка перевищує заборгованість по позиці, то різниця повертається цеденту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Малюнок 3.1 Правова структура цессии

На практиці використовують два види цессии : відкрита і тиха. Відкрита цессия передбачає повідомлення боржника (купівля цеденту) об поступку вимог. В цьому випадку боржник погашає своє зобов'язання банку, а не позичальникові банку (цеденту). При тихій цессии банк не повідомляє третю особу об поступку боржник платить цеденту, а той зобов'язаний передати отриману суму банку. Позичальники надають перевагу тихої цессии, щоб не підривати свій авторитет. Але для банку така цессия пов'язана з великим ризиком, тому що, по перше, засоби по вимогах, що вступили, нерідко поступають на рахунки позичальника, який знаходиться в інших банках; по-друге, позичальник має можливість пред'явити вимогу кілька разів; по-третє, позичальник може пред'явити неіснуючі вимоги.

Аналіз принципів формування страховки резервів на покриття можливих збитків від кредитної діяльності, які висвітлені в попередньому розділі, виявляє ряд таких істотних недоліків :

–              розглянутий порядок оформлення резервів потребує досить жорсткого віднесення кредиту до однієї з груп позик, проте очевидним є той факт, що покази, віднесені до однієї класифікації групи, можуть мати різну вірогідність збитків.

–              графік формування резерву жодним чином не пов'язаний з фактичними термінами закінчення дії кредитної угоди;

–              основна мета формування резерву - перерозподіл доходу і прибутку банку на користь резервного фонду на покриття можливих збитків за позиками банку. Наслідки такого принципу формування резервного фонду є збільшення капіталу банку і зменшення бази оподаткування, проте інших вимог до реальних засобів, які відповідають фактичному об'єму створення фондів, окрім 30% резервування засобів на коррахунках не існують.

Враховуючи наведені вище недоліки ряд фахівців пропонує застосування альтернативного принципу формування резервного фонду на покриття можливих збитків за позиками комерційних банків, який передусім ставить метою забезпечення ліквідності банку і грунтується на інструментарії фінансової математики.

Кредитний портфель банку можна подати у вигляді такої таблиці:

Дата надання позики			…		…
Дата повернення позики			…		…
Сума позики	S1	S2	…	Sq	…	Sq
Вірогідність збитків	P1	P2	…	Pg	…	Pq
Сума прогнозованих збитків	S1( P1	S2( P2	…	Sg( Pg	…	Sq( Pq