Теперешнее состояние культурного туризма в Украине

У відповідності  з рекомендаціями ВТО всі засоби розміщення можна представити двома  категоріями – колективні та індивідуальні. До складу колективних засобів розміщення туристів включаються готелі та аналогічні засоби розміщення, спеціалізовані заклади.

В залежності від особливостей управління, готелі можуть являти собою уособлені підприємства або готельні ланцюги. В залежності від конкретного оснащення й особливості надання послуг у складі готелів розрізняють готелі широкого профілю, готелі квартирного типу, мотелі, придорожні готелі, курортні клуби з проживанням.

Коротко характеризуючи матеріальну  базу туризму, можна відзначити, що в 2001 році в Україні налічувалось 1258 підприємств готельного господарства загальною кількістю 49,97 тис. номерів, в 2002 р. – 1254        (51,1 тис. номерів), в   2003 р. – 1218 (50,4 тис. номерів), в 2004 р. – 1192 (50,4 тис. номерів), в 2005 р. – 1232 (51,7 тис. номерів), в 2006 р. – 1269       (63,6 тис. номерів), в 2007 р. – 1420 (62,2 тис. номерів), в 2008 р. – 1595    (71,6 тис. номерів), а в 2009 р. – 1684 (76,0 тис. номерів). Прослідкувати динаміку зміни кількості підприємств готельного господарства можна на   рис. 2.2, а кількості номерів – на рис. 2.3 [66].

 

Рис. 2.2. Кількість підприємств готельного господарства (одиниць)

 

Отже, аналізуючи готельне господарство України, починаючи з            2001 року, можна зробити висновок, що кількість підприємств готельного господарства поступово збільшувалась і в 2009 році вже становила 1684 одиниці, що на 426 підприємств готельного господарства більше, ніж у         2001 році (1258 од.).

Рис. 2.3. Загальна кількість номерів  підприємств готельного господарства (тис. номерів)

 

Розглянувши динаміку зміни  кількості готельних номерів  протягом    2001-2009 рр., можна  відзначити, що їх кількість постійно зростає і в 2009 році становила  вже 76,0 тис. номерів, що на 26,03 тис. номерів  більше, ніж в 2001 році (49,97 тис. номерів).

За формою власності підприємства готельного господарства розподіляються наступним чином: 40% перебувають  у державній та комунальній власності, 57% – у колективній і 3% – у  приватній. Найбільше готелів налічується  в таких регіонах України: м. Київ (9,2% від загальної кількості по Україні), Львівська область (8,7%), Дніпропетровська (8,4%), Автономна Республіка Крим (6,3%), Луганська (6,2%), Одеська (6,0%), Донецька (5,5%) [32; 63].

Забезпеченість готелями в Україні  нині є дуже низькою. Вона становить  2,3 місця на 1 тис. населення. У столиці України, м. Києві, ця

цифра становить 6 місць на 1 тис. населення, що є дуже низьким показником для великого міста.

Трохи більше половини (59,5%) всіх доходів готелі та інші місця тимчасового проживання отримують від основної діяльності (плати за проживання), 21,1% – від  надання додаткових послуг і 19,4% –  від інших видів діяльності.

Близько 75% всіх готельних об’єктів – це незавершене будівництво (з них  більше половини очікують фінансування, решта – в процесі будівництва), і лише 25% – готелі, які були веденні в експлуатацію за останні декілька років, із них 9% реконструюються (рис. 2.4).

 

Рис. 2.4. Відсоткове співвідношення стану  готельних об’єктів в Україні

 

Нині найактивніше будівництво  ведеться в Київській області (101 об’єкт), трохи менше – в Львівській області (82 об’єкта), третє місце  в цьому рейтингу займає АР Крим (63 об’єкта), а четверте місце займають одночасно декілька областей: Донецька, Одеська і Харківська (40 об’єктів) (рис. 2.5).

Рис. 2.5. Рейтинг найактивніших в будівництві  готелів областей України

 

Незважаючи на те, що більшість  готелів потребують фінансування, в  Україні активніше, ніж раніше, почали відкриватися готелі світових брендів. Готелі відкриваються не лише в столиці, але й в регіонах – в Почаєві  був відкритий Reikartz Hotels & Resorts. В 2011 році в Києві на бульварі Шевченка відкрився перший готель Ibis, а всесвітньо відомий оператор Lovre Hotels & Golden Tulip планує побудувати під брендом Campanile шість готелів в Україні [54].

Отже, на сучасному етапі готельне господарство України знаходиться  в процесі розвитку та будівництва. Проте матеріальна база ще не в  змозі повністю задовольнити існуючий попит.

Не менш важливу роль під час туристичних подорожей, ніж умови проживання, відіграє організація харчування, тобто необхідне забезпечення достатньої кількості посадкових місць, умов для зберігання та приготування їжі. В процесі розвитку підприємства громадського харчування перенесли свою увагу з меню і планування раціонів на планування прибутковості в цілому, що сприяло розширенню використання автоматизованих систем управління в громадському харчуванні. Телекомунікації, використання телефонів та модемів все ширше поширюються при передачі інформації в ресторанних ланцюгах.

Більшість спеціалістів вважають, що ресторанний бізнес України тільки починає розвиватись. Нині ресторанний бізнес дуже привабливий для довгострокових інвестиційних вкладень, де прибуток складає 15-20%. Незважаючи на збитковість деяких закладів, власники їх не закривають, оскільки дуже привабливою є іміджева складова. Асоціація ресторанного бізнесу України повідомляє, що в останні роки темпи розвитку ресторанного бізнесу коливаються в межах 60-100% в рік. Такі дані відносяться і до столиці, де ринок ніби то дійшов до свого насичення. Бізнес-довідник містить інформацію про 600 закладів громадського харчування, при тому, що в радянські часи їх нараховувалось близько 80. Тим не менш, така кількість місць громадського харчування в 6-7 разів нижча, ніж в Москві, а у порівняні з Парижем – в 40 разів. Офіційні дані доводять, що ресторанний бізнес України розвинений лише на 10%, а з існуючих 600 ресторанів, добре йде робота лише у 50, із яких всього 30 закладів дійсно отримують прибуток. Все це доводить, що існує жорстка конкуренція, проте в Києві, все ще є молоді підприємці, які займаються пошуком місця для ведення ресторанного бізнесу. 

В Одесі ситуація не менш напружена, відчуваються наслідки кризи, коли оберти ресторанного бізнесу зменшились на 20%, що призвело до відсутності прибутку. Це відбувалося у зв’язку з падінням доходів населення, і люди віддавали перевагу харчуванню вдома. Проведення різноманітних акцій і знижок не дало жодного результату, й більша кількість закладів закрилась. На сучасному етапі, підйом даного бізнесу відбувається досить повільно. Проте, в місті існує спеціалізований ресторанний консалтинг, який працює в напрямі ресторанного консультування.

Розвиток ресторанного бізнесу  в різних містах залежить від таких  факторів, як традиції та благополуччя населення. Так, в містах, розташованих в західній частині України, хоча місцеві жителі мають невисокий дохід, проте вони зранку п’ють каву, а ввечері зустрічаються з друзями за келихом пива. Саме тому тут поширені невеликі недорогі заклади, де можна провести час, різноманітні кафе та пивні. А в промислових центрах, як, наприклад, в Харкові, така традиція відсутня, але населення з вищим рівнем доходу, що дає можливість відкривати великі елітні ресторани [56].

Отже, гарантією успішного ресторанного бізнесу, що є невід’ємною складовою  туристичної інфраструктури є прекрасно  організоване обслуговування, оскільки ресторанний бізнес не обмежується  приготуванням і продажем їжі, а  для створення ідеального закладу, який приносить прибуток, необхідно  мати у штаті висококваліфікованих спеціалістів.

Матеріальною основою розширення туристичного руху є транспорт. Специфічна риса транспортних зв’язків – їх інтеграційний  характер, оскільки вони об’єднують окремі країни та регіони в одне ціле. Для  міжнародного туризму особливо важливо  забезпечення зв’язків між місцевими, національними та міжнародними засобами пересування, щоб туристичні подорожі не мали розривів у транспортному  сполученні. Поряд з цими вимогами збільшується значення і кількісних показників – швидкості, технічної  безпеки транспортних засобів, що перетворюються на фактори, що мають вирішальне значення у виборі туристами того чи іншого засобу пересування. Якісний показник – регулярність перевезень, що характерна для різних транспортних засобів (потяга, судна, автобуса, літака), створюються умови для економії часу мандрівників.

Розвиток матеріально-технічної  бази транспорту висуває нові вимоги до удосконалення в кількісному  та якісному відношеннях інформаційної  системи на транспорті, покращенню обслуговування клієнтів-туристів у  період, що передує початку їх мандрівки. Щоб задовольнити ці потреби, на транспорті вводиться нова техніка для служб  інформації та резервування місць, автоматичні  касові апарати тощо. Значна частина діяльності з продажу квитків та резервування місць на транспортних засобах, інформаційної служби тощо зосереджується в турагентствах.

Питання організації інфраструктурного  забезпечення культурно-пізнавального  туризму охоплює проблему транзитних перевезень, організацію залізничного сполучення, розвиток автомагістралей, повітряного, морського, річкового  транспорту.

Україна має розвинуту мережу автомобільних  доріг і залізниць, аеропортів, річкових і морських портів. Авіаційний, автомобільний, залізничний, річковий і морський транспорт  здатні забезпечити перевезення  туристів з резервом транспортних потужностей  на деяких видах транспорту.

Автомобільний транспорт посідає  значне місце в пасажирських та вантажних  перевезеннях. Так, за об’ємом перевезень вантажу він стабільно переважає  залізничний транспорт в 4,5-5 раз, а за об’ємом перевезень пасажирів  – в 5-6 раз. Автобусним транспортом  перевозиться практично стільки  ж пасажирів, скільки всіма іншими видами транспорту (тролейбусним, трамвайним, залізничним, метрополітеним, таксомоторним  легковим, морським, річковим, авіаційним) разом взятими. Загальна довжина  доріг і вулиць з твердим покриттям, включаючи довжину вулиць-набережних в містах і селах міського типу, перевищує 25 тис. км. Автомобільний  транспорт домінує у вантажних  перевезеннях на короткі відстані (середня  відстань перевезення 1 т вантажів –  близько 20 км). Багато автотранспортних підприємств мають доволі повно  укомплектовану базу і розгалужену  мережу інфраструктурних об’єктів: автовокзалів, автостанцій, терміналів і т. д.

Разом з тим, автомобільні дороги не відповідають європейським стандартам за багатьма показниками, такими як: швидкість  переміщення, забезпеченість сучасними дорожніми знаками та розміткою, необхідною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, харчування та відпочинку, заправки паливом і маслом, телефонним зв’язком тощо. Практично відсутні дороги 1 категорії з багаторядним рухом на високих швидкостях. Значного поліпшення потребує матеріально-технічна база організацій, які здійснюють розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.

Територія України, особливо її західна  частина, знаходиться на перетині транспортних коридорів, які з’єднують країни Південно-Західної та Північно-Західної Європи [61].

Транспортні шляхи України повинні  відповідати міжнародним вимогам  та надавати можливість здійснювати  перевезення швидко, безпечно, надійно, комфортно. Саме вони є першою ланкою туристичного потоку іноземних громадян в Україну. Взаємодія двох галузей  – транспорту і туризму – допоможе кожній з них у короткі терміни  вирішити більшість питань, зокрема  розбудови туристичної інфраструктури за напрямами національної мережі транспортних коридорів із залученням приватного капіталу (національного та закордонного).

В Україні прийнята Програма функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів. Її реалізація дозволить розв’язати проблему облаштування доріг, створити сприятливі умови для розвитку туристичної індустрії.

Не менш важливою складовою інфраструктури є існуюча мережа прикордонних переходів  із країнами-сусідами, її розширення та сервісне облаштування.

Неможливий розвиток туризму без  системи зв’язку та комунікацій, функціонування різноманітних служб сервісу, розвитку громадського харчування та побутового обслуговування, організації                        культурно-розважального обслуговування.

Актуальною для України залишається  проблема водопостачання та каналізації  населених пунктів і, в першу  чергу, культурних центрів.

Проблема інфраструктурного облаштування території України може бути вирішена лише завдяки інвестуванню в її розбудову  великих коштів, в тому числі з  боку центральної та місцевих влад, її розв’язання можливе лише в  контексті практичних дій по економічному піднесенню країни [58].

Отже, розвиток   туристичного   господарства   вимагає   відповідної   ринкової інфраструктури. Міжнародна практика показує, що туризм доцільно розвивати у змішаних формах власності. За рахунок держави, насамперед, треба  будувати такі об’єкти туристичної  інфраструктури, як транспортні магістралі, аеропорти, здійснювати упорядкування  населених пунктів, благоустрій  пляжів, реконструкцію та відновлення  пам’яток культури тощо. 

 

 

2.3. Особливості організації культурно-пізнавального  туру

 

Специфіка культурно-пізнавального  туризму передбачає поєднання в  єдиному ресурсному комплексі природи  та культури, у якому культура є  пріоритетною. Привабливість культурних комплексів визначається їх художньою  й історичною цінністю, модою й  доступністю стосовно місць попиту.

Особливості культури різних регіонів країни все частіше спонукають людей  проводити відпустку в подорожі. Об’єкти, відвідувані туристами, сприяють їхньому духовному збагаченню, розширенню світогляду. Культура є одним з основних елементів туристичного інтересу. Саме тому в Україні розвивають культурно-пізнавальний туризм і організовують безліч пізнавальних турів.

Слід зазначити, що існують два  різновиди пізнавальних турів:

1) стаціонарні тури – з перебуванням туристів в одному місті, туристичному центрі;

2) маршрутні тури – відвідування декількох міст і центрів визначних пам’яток, яке побудоване у вигляді маршруту подорожі.