Роль і місце творчості у процесі трудової фігні

      В.М.Дружинін, в ході роздумів, робить висновок, що процес творчості супроводжується  оволодінням соціально-значимою діяльністю шляхом наслідування [27,с.239].

      Наслідування  як би піднімає індивіда на вищий ступінь розвитку соціокультурного середовища, досягненого людьми: далі йде тільки невідоме. Індивід повинен і може зробити крок в невідоме, але лише відштовхуючись від попередньої ступені розвитку культури. Як вірно помітив польський літературознавець Ян Парандовський: “Абсолютно творча самобутність - міф і нагадує грецькі сказання про людей, які не мали батьків і виросли із-під землі”.

      Тут ми підходимо до важливого положення  в розумінні природи творчості, а саме: творчість за своєю суттю є соціальною, тому що обумовлюється впливом соціально-культурного середовища (впливом сім’ї, школи, суспільства, культури в цілому).

      За  даними багатьох відомих людей (різних часів, різних народів і різних напрямків  діяльності) умови та характер впливу соціального середовища можуть сприяти творчості, або заглушати її.

      В своїх дослідженнях психологи і  педагоги (М.Фатторі, Н.Роджерс, О.Н.Лук, В.О.Моляко, В.Є.Чудновський, Б.П.Нікітін, В.М.Дружинін та ін.) звертають увагу  на негативний вплив насилля, тиску, страху на прояви творчості.

      М.Фатторі  стверджує, що творчою особистістю  може бути будь-яка людина, але за умовою, якщо ця людина не живе в суспільстві  репресивного типу, не виховується  в сім’ї репресивного типу і не вчиться в школі репресивного типу [78,с.179].

      “Погані пісні солов’ю в кігтях у кішки” - страх і насилля можуть лише забороняти, сприяти творчості вони не можуть [89,с.6].

      “Примус – ворог творчості” [57,с.11].

      Існує думка, що освітній процес також суперечить природі творчості. Ще Фрідріх Ніцше  (французький філософ ІІ п.19ст.) зазначав, що той, хто пройшов школу, знає порядок і не знає творчості, тому що “ все велике освіта робить маленьким” [59,с.51].

      Схожі думки виказував французький  письменник І половини 20ст. – Антуан де Сент-Екзюпері : “Посередній учень спеціального класу ліцею знає більше про природу та її закони, ніж Декарт або Паскаль. Але чи здатний такий учень мислити, як вони?..

      Коли  в саду вдається вивести новий  сорт троянди, усіх садівників охоплює  хвилювання. Троянду ізолюють, піклуються про неї, сприяють її розвитку. Але для людей немає садівників…” [50,с.257].

      І сьогодні актуальною залишається проблема специфічних відносин між творчою  особистістю та соціальним середовищем. Наш сучасник  В.М.Дружинін підтверджує  випадки дискримінації “творчого” із-за переважання в школі жорсткої регламентної поведінки, відношення вчителів, які схильні оцінювати творче, нешаблонне як прояв демонстративності, впертості учня [27,с.216]. Інколи висловлюються припущення, що творчим людям набагато трудніше вчитися, ніж придумувати [95,с.45].

      В літературі зустрічаються і парадоксальні  думки – найбільш сприятливими для  прояву творчості є критичні, навіть трагічні ситуації. С.Давлатов пише, що поету не дається літературний талант, а дається талант поганого життя: ніж гірше життя, тим краще поезія.

      Хоча  вищезазначене звучить незвично, деякі вчені надають цьому  суттєвого значення, вважаючи, що в  основі творчості лежить звільнення від страждань та компенсація  ударів долі (В.С. Ротенберг, Ян Парандовсський), чутливість особистості (Р.В.Піхманець).

      Р.В.Піхманець  вважає, що чутливим творчим натурам  властиве гостре сприйняття реальної дійсності. Від невдоволення світом чи собою виникає  прагнення творити  свій світ [63,с.92].

      У французького письменника Еміля  Золя в романі “Творчість” яскраво описується чуттєве, суперечне сприйняття світу головним героєм – художником Клодом Лантьє, який “існував в іншому вимірі” та самовільно пішов із життя не витримавши невизнання та нерозуміння з боку оточуючих.

      Про драматизм творчості пише французький письменник О.Бальзак: “Творити – означає згорати на повільному вогні… ідеї, думки, плани стикаються, спалахують, киплять у мозку так, що можна збожеволіти” [33,с.28].

      Процес  творчості не обов’язково супроводжується  стражданнями та муками, але обов’язково – емоційними переживаннями, що вказує на чуттєву природу людської творчості. Людина рідко коли може залишатися байдужою в процесі творчості, оскільки це суперечить її природі.

      Таким чином, не тільки внутрішні переживання  спонукають людину до творчості, сама творчість викликає певні переживання, що приводить до трактування процесу творчості як ментального (душевного) акту.

      О.Л.Галін  вважає, що творчість сприяє формуванню у людини “внутрішньої пропорції”: сприйняття та вираження підсвідомого (“темного”, незрозумілого, некерованого) в усвідомлюваному (зрозумілому).

      “Творчість  – це погодження підсвідомості та свідомості людини. Це вираз в частині (творі, дії, предметі) цілого – усього світу, світу в мініатюрі”[18,с.89].

      На  основі особливих відносин свідомості та безсвідомого В.М.Дружинін виділив ознаки творчого акту:

• спонтанність,
• пасивність волі,
• мінливість стану свідомості в момент натхнення,
• активність безсвідомого.

      До  того В.М.Дружинін відмічає, що потреба  в творчості виникає тоді, коли вона небажана чи неможлива: свідомість як би провокує активність безсвідомого [26,с.151].

      Я.О.Пономарьов також підкреслює роль безсвідомого для процесу творчості та відзначає, що продукт творчості передбачає включення інтуїції.

      Творчий акт Я.О.Пономарьов розглядає в контексті інтелектуальної діяльності за схемою: на початковому етапі постановки проблеми активною є свідомість, потім, на етапі рішення – активним є безсвідоме, а перевіркою правильності рішення на третьому етапі займається свідомість [65,с.153].

      Таким чином, завдяки особливим відносинам свідомості і безсвідомого забезпечується внутрішня активність процесу творчості, яка може реалізуватися у вигляді  зовнішньої творчої діяльності людини.

      “Головне  в творчості – не зовнішня активність, а внутрішня – акт створення “ідеалу”, образу світу, де проблема відсторонення людини і середовища вирішена. Зовнішня активність є лише експлікація продуктів внутрішніх процесів” [26,с.147].

      Але досить довго в психології надавалась перевага визначенню творчості як зовнішньої активності, як “діяльності людини, яка створює нові матеріальні і духовні цінності, що мають суспільну значимість”. Таке тлумачення сутності творчості було зафіксовано у Великій Радянській Енциклопедії , і саме таке визначення творчості було провідним і підтримувалося більшістю радянських психологів (Л.С.Виготський,          В.О.Моляко, О.Н.Лук, Н.С.Лейтес, В.А.Роменець, Б.П.Нікітін) приблизно до другої половини 80-х років 20 століття.

      “Творчою  діяльністю, - писав Л.С.Виготський, ми називаємо таку діяльність людини, яка створює дещо нове, все одно чи буде це  створене творчою діяльністю яким-небудь предметом зовнішнього світу, чи розумовою конструкцією або чуттєвістю, яка живе та проявляється тільки в самій людині” [15,c.3].

      З точки зору психології під творчістю розуміють процес створення чогось нового для даного суб’єкта. Тому зрозуміло, що творчість в тій чи іншій формі не є долею “обраних”, вона доступна будь-кому. І школяр, який засвоює нові знання, вирішує нову незнайому задачу, і робітник, який виконує нове технічне завдання… - всі вони займаються  творчістю, вирішують творчі задачі [54,с.7].

      За  радянських часів вважалося, що творчість  не є привілеєм обраних, а є  характерною рисою радянського  образу життя; провідним було ще одне положення – що кожній людині властиві творчі здібності. Лук О.Н. пише :

“Оволодіння членороздільним мовленням у  віці “від двох до п’яти” – несумнівно творчий процес… саме та обставина, що кожній нормальній людині доступне оволодіння мовою, дає підстави стверджувати, що кожній людині властиві творчі здібності [37,с.124].

      І якщо  на сучасному етапі також  вважається, що кожна особа здатна до творчості, як засобу максимальної і глибокої реалізації своєї індивідуальності, то визначення творчості як діяльності по створенню нових матеріальних і духовних цінностей часто підлягало критичному переосмисленню.

      Деякі дослідники вважають, що таке визначення не можна вважати задовільним, оскільки в ньому не відображається соціальна  спрямованість. Адже неможливо вважати  творчою діяльністю винахід нової зброї масового знищення людей, треба враховувати характер використання нового знання, яке згідно до старої аналогії, нагадує ніж: ножем можна нарізати хліб, а можна й зарізати людину … [89,c.4].

      О.О.Леонтьєв погоджується з трактуванням творчості як діяльності, але  уявляє її не як процес створення нового, а як здатність людини “діяти в невизначених ситуаціях”. Умовою такої здатності є самореалізація (самовизначення) особистості [36,с.84]. Під цим розуміється самостійне “будівництво” системи відносин між окремою особистістю та предметним і соціальним світом, що має на меті перетворення світу через власну діяльність.

      Я.О.Пономарьов взагалі вважає, що розуміти термін “творчість” як діяльність людини, означає розуміти цей термін у  вузькому значені, та формулює гіпотезу, згідно якої творчість в найширшому значенні виступає як механізм розвитку [65,с.72]. Таким чином аналіз творчості включався в аналіз розвитку явищ. Творчість як механізм розвитку виступає в якості атрибуту матерії, її невід’ємної властивості.

      Зверталася  увага і на принципову відмінність  творчості і предметної діяльності. Основною ознакою діяльності як форми  активності – є потенційна відповідність  мети діяльності її результатам. Для  творчого акту характерним є протилежне – розбіжність мети ( задуму, програми…) з результатом.

      В.М.Дружинін притримується точки зору, що творчість  і діяльність є принципово протилежними формами людської активності та вказує на їх суттєві відмінності:

1. Діяльність виникає внаслідок зовнішніх або внутрішніх раціональних причин (“для того, щоб”  або “тому що”). Творчість спонтанна і непланована.
2. Діяльність доцільна, раціональна і свідомо регульована. Творчість недоцільна, ірраціональна і не піддається (в момент творчого акту) регуляції з боку свідомості.
3. Діяльність спонукається певною мотивацією, функціонує за типом “негативного зворотного зв’язку”: досягнення результату завершує етап діяльності.

      Творчість має в основі глобально ірраціональну  мотивацію відсторонення людини від світу, спрямовується тенденцією до його продовження.

4 .  Творчість  – це життя безсвідомого. Її  механізм – взаємодія активного  домінуючого безвідомого з пасивною  свідомістю.

      Діяльність  – це життя свідомості. Її психологічний  механізм зводиться до взаємодії  активної, домінуючої свідомості з рецептивним, пасивним безсвідомим [26,с.154].

      Таке  розділення не може бути категоричним. Між творчістю та діяльністю безперечно існує зв’язок. Було б помилкою прирівнювати творчість тільки до діяльності людини, але в той же час не слід забувати, що творчість є діяльнісною за своєю природою,  оскільки завжди передбачає процес розвитку – або ідеального (почуття, думки), або матеріального (речі). Таким чином, діяльність виступає ніби-то складовою частиною творчості, її рушійною силою. Як вірно помітила Д.Б.Богоявленська “ творчість – це розвиток діяльності за ініціативою самої особистості” [9,с.36].

      Західні представники глибинної психології і психоаналізу вважають що в основі творчості лежить специфічна  мотивація, яка спрямовує особистість до творчості та вказує на мотиваційну природу творчості.

      З.Фрейд  вважає творчу активність результатом  сублімації статевого потягу на іншу сферу діяльності. А.Адлер уявляє творчість результатом компенсації  комплексу недостатності. К.Юнг представляє  творчість як прояв архетипів колективного безсвідомого. Р.Ассаджіолі вважає творчість процесом сходження особистості до “ідеального Я”, засобом її саморозкриття.