Лекции по «Оподаткування підприємств»

А. Пігу проаналізував економічний вплив податків, виявив його двоякість: інформаційний вплив, який належить взяти до уваги для змін, обумовлених функціонуванням податку, а також вплив на доходи як результат того, що податки залишають платнику менше ресурсів у розпорядженні. З цього він робить висновок, що податки можуть негативно впливати на процеси заощаджень і накопичення.

А. Пігу підкреслив, що прибутковий податок сам по собі виступає дискримінаційним для заощаджень, що заощадження передбачає відкладання задоволення, тягне за собою жертву і тому повинно оподатковуватись в майбутньому, коли воно принесе задоволення. Заощадження, на його думку, недооцінюються багатьма одержувачами прибутку, тому що вони переоцінюють майбутнє. З точки зору забезпечення достатнього рівня заощаджень ідеальним податком був би загальний податок на витрати.

Для досягнення «найменшої загальної жертви» А. Пігу пропонував різні види податкових пільг при стягненні прибуткового податку, вважаючи, що він повинен обчислюватись з чистого доходу, тобто необхідно враховувати знижки на прожитковий мінімум як для платника податку, так і для його утриманців.

А. Пігу підходив до оподаткування прибутку не взагалі, а до обкладання доходів з різних джерел. Він вважав, що податок на трудові доходи повинен будуватись таким чином, щоб стимулювати трудову діяльність.

Світова криза 1929-1933 рр. розвіяла ілюзії про здатність капіталістичної економічної системи саморегулюватися і досягти рівноваги. Праця Дж. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) поклала початок нової теорії, яка в більшій мірі відповідала умовам загострення економічних і соціальних протиріч. Головною відміною її від попередніх економічних теорій було дослідження залежностей і пропозицій між сукупними величинами народного господарства – національним доходом, інвестиціями, фондами накопичення і споживання, тобто відтворювального процесу в цілому.

На відміну від неокласиків  Кейнс дійшов висновку, що вирішення  всіх життєво важливих проблем високорозвинутого капіталістичного суспільства треба шукати не з боку пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, найбільш ефективного сполучення для одержання максимуму продукції), а з боку підвищення попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. На перший план він поставив проблему формування ефективного попиту і його компонентів – споживчого попиту і інвестиційного як основну умову підвищення рівня національного доходу.

Ефективний попит, за Кейнсом, складається  з двох компонентів – очікуваного рівня споживання і капіталовкладень. Тільки тоді, коли ці два компоненти знаходяться в певній відповідності і досягають необхідного рівня, може наступити стан повної зайнятості. Одним з важливих принципів в його теорії є те, що економічне зростання залежить від достатніх заощаджень тільки за умови повної зайнятості. Якщо цієї головної умови немає, то великі заощадження заважають зростанню.

Вважаючи функцію споживання стійкою, Кейнс всю увагу переключає на те, щоб за допомогою держави забезпечити не менш стійкий приріст інвестицій, динаміка яких залежить від того, наскільки високим і надійним виявиться майбутній приріст прибутків. Він стверджував, що стимулювати споживання потрібно тільки після того, як буде досягнуто інвестиційне насичення, обґрунтовуючи це тим, що для підтримки повної зайнятості необхідно збільшувати не тільки інвестиції, але й споживання.

Основними методами регулювання ефективного споживання він вважав грошово-кредитну і бюджетну політику.

Дж. Кейнс стверджував, що держава може сприяти досягненню відповідності між платоспроможним попитом і обсягом виробництва за допомогою державних видатків, регулювання позичкового процента і податків.

Розглянувши велику кількість об’єктивних  і суб’єктивних факторів, діючих на індивідуальне споживання, Кейнс прийшов до висновку, що всі вони, окрім змін реального доходу, не справляють значного впливу на обсяги споживання. Приріст індивідуального споживання Кейнс вважав стійкою функцією приросту доходу. Оскільки, згідно з припущенням Кейнса, тільки частина приросту доходу витрачається на споживання, то гранична здатність до споживання, тобто відношення приросту споживання до приросту доходу, являє собою величину, хоч і стійку, але меншу одиниці. Це припущення означало, що з ростом доходу приріст споживання уповільнюється. Кейнс вбачав у цьому одну з найважливіших причин зниження середньої частки споживання доходу протягом зростаючої фази циклу і в довгостроковому плані. Таку динаміку Кейнс пов’язував з так званим основним психологічним законом суспільства, який він виводив з психології людини, яка нібито має нахил споживати все менше в міру зростання доходу, а заощаджувати більше. З цього випливало, що для забезпечення постійного росту національного доходу повинні збільшуватись капіталовкладення і поглинати заощадження, обсяг яких постійно зростає. Зв’язок між капіталовкладеннями, споживанням і національним доходом Кейнс визначав на основі концепції мультиплікатора. Відповідно до цієї концепції між приростом інвестицій і приростом національного доходу існує стійке співвідношення, обґрунтоване тим, що кожна витрата на інвестиції (або на інші автономні витрати) перетворюється в первинні доходи, потім частина з них, витрачаючись, перетворюється на вторинні доходи і т.п. Довготривалість, загальний ефект мультиплікаційного процесу, так як і сама величина мультиплікатора, залежить від того, в якій пропорції доход розподіляється на споживану і заощаджувану частини. Чим більша частина доходу споживається, тим більше доходів буде породжувати початкова інвестована сума.

Дж. Кейнс вважав, що бюджетна політика, в тому числу податкова, повинна ґрунтуватись на «вбудованих стабілізаторах», які передбачають заходи для досягнення макроекономічної стабільності. Перш за все це зміни податкових надходжень відповідно до рівня національного доходу.

Надходження майже за всіма податками  залежать не тільки від змін у податкових ставках, а й від коливань величини доходів. Це положення стосується насамперед прибуткового податку, що стягується за прогресивними ставками. Тому автоматичні коливання в податкових доходах значніші, ніж у рівні доходів.

«Вбудовані стабілізатори» є функцією бюджетів так само, як і прогресивного податку. У даному разі, на думку Дж. Кейнса, високі податки відіграють позитивну роль. Зниження податків і супроводжуюче його зменшення обсягу бюджету може посилити економічну нестійкість. Більш високий рівень податків сприяє витіканню купівельної спроможності й таким чином дає стримуючий, антиінфляційний ефект.

До 70-х років XX ст. основу більшості ринкових теорій податків складали кейнсіанські положення. Проте в 70-ті роки підвищилась нестабільність економіки в розвинутих країнах: сповільнились темпи економічного зростання, зросли бюджетний дефіцит, інфляція, безробіття. Економічна думка щодо державного регулювання економіки набула нового звучання. Кейнсіанський підхід до повного використання ресурсів і економічної рівноваги, заснований на «ефективному попиті», поступається неокласичному, відповідно до якого ринкове господарство не повинно обмежуватися державним втручанням. Конкуренція створює кращі можливості для забезпечення економічної рівноваги. Концепцію «ефективного попиту» заступає концепція «економіки пропозиції». За теорією неокласиків по-іншому оцінюються заощадження: вони зумовлюють рівень накопичень, капітальні вкладення та економічне зростання. Прихильники економічної політики, орієнтованої на пропозиції, підкреслювали, що зростання впливу держави в минулому викликало збільшення суми податкових платежів як в абсолютному значенні, так і у відносному до величини національного доходу. Вони також стверджували, що рано чи пізно більша частина податків трансформується у витрати підприємств і перекладається на споживачів у формі більш високих цін. Тому податки викликають ефект прискорення інфляції витрат. У міру зростання державного втручання зростав податковий клин між величиною витрат ресурсів і ціною товарів: були введені надбавки до акцизів, податку з обороту, збільшені податки з фонду заробітної плати (нарахування на соціальні потреби). Але неокласики мали на увазі не скасування державного втручання, а тільки зміни в методах регулювання – переорієнтацію пріоритетів бюджетної та податкової, кредитної і грошової політики. Неокласична школа виходить з пріоритету грошової (монетарної) політики. Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику. Грошова і підпорядкована їй фіскальна політика повинні бути спрямовані проти інфляції, а не проти криз, як стверджували послідовники Дж. Кейнса.

Фіскальна політика, що проводилась  протягом трьох десятиріч у США  та Англії за рекомендаціями кейнсіанців, піддавалась різкій критиці з  боку неокласиків.

Розбіжності в поглядах кейнсіанців і неокласиків на податки випливають з відмінностей у їхніх загальних теоріях. Кейнсіанська податкова теорія розвивалась з умов «попиту», забезпечення інвестицій достатніми заощадженнями. Податки розглядалися як вбудовані в економічну систему «стабілізатори», амортизуючи кризові процеси. Вони набували демократичного забарвлення у зв’язку з покладеним на них завданням забезпечити розподіл податкового тягаря відповідно до доходів, підтримувати зайнятість через досягнення «ефективного попиту». Неокласики виходять із забезпечення пропозиції ресурсів і достатності заощаджень, звідси вимога зниження загального рівня податків. Теорії неокласиків стали основою податкової політики США, Великобританії та інших держав. У США податкова реформа 1986 р. проводилась за неокласичною концепцією. Головною метою її було зменшення податків на платників із «схильністю до заощадження» - скорочення податків на прибуток. Щодо державних видатків, то їх абсолютне і відносне зростання у минулому розцінювалося неокласиками як одна з причин порушення економічної стабільності та обмеження вільного підприємництва (американські економісти М. Уейденбаум, А. Бернс, Г. Стайм, У. Фермер, Г. Уоліг, А. Лаффер, у Великобританії – К. Джозеф, Дж. Хау, А. Селдон).

На думку А. Селдона, британська податкова система надзвичайно громіздка і на 2/3 зайва. Оцінюючи систему державних видатків, він стверджує, що податки повинні сплачувати ті особи, які одержують від держави суспільні товари й послуги. Трансферти населенню з державного бюджету мають бути формою повернення податків.

Головний аргумент неокласичної школи: податки на прибуток підривають можливості накопичення заощаджень та інвестицій, тобто негативно впливають на економічне зростання. З критикою високих  податків на прибуток виступали у США Г. Гровс, Х. Луц, у Великобританії –  
Д. Міддлтон, Л. Емері, у ФРН – Ф. Неймарк, Г. Шмольдерс.

Великою популярністю у США користувалася  податкова концепція  
А. Лаффера. Він обґрунтував пряму залежність між прогресивністю оподаткування, доходами бюджету й оподаткованою частиною національного виробництва (податковою базою). Графік, складений  
А. Лаффером, показує, що підвищення податків до певного рівня сприяє зростанню доходів бюджету. За цією межею починається «заборонна зона» шкали оподаткування. Податки, що стягуються на основі високих ставок цієї шкали, призводять до значного падіння бюджетних доходів. Податки такого розміру пригнічують підприємницьку ініціативу, накопичення та інвестиції скорочуються, випуск продукції знижується, податкова база звужується. На думку А. Лаффера, зниження податкових ставок може сприяти ліквідації бюджетного дефіциту, зменшенню державного боргу.

Сучасній податковій теорії та практиці властива конвергенція кейнсіанства і  неокласичної теорії. Фінансова думка  зосереджується на аналізі впливу фінансово-кредитних важелів на рух усіх частин сукупного суспільного продукту як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях. Американські економісти Р. Масгрейв і П. Масгрейв дійшли висновку, що податки активно впливають на кругообіг грошових ресурсів у приватному секторі економіки і процес розширеного відтворення в цілому.

Згідно із Законом України  «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування» від 18 лютого 1997 р. в Україні система оподаткування будується за принципами:

• стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності – введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;
• обов’язковості – впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об’єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
• рівнозначності й пропорційності – справляння податків з юридичних осіб здійснюється у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов’язкових платежів) на рівні прибутку і пропорційно більших податків і зборів (обов’язкових платежів) на більші доходи;
• рівності, недопущення будь-яких виявів податкової дискримінації – забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов’язків щодо сплати податків та інших обов’язкових платежів;
• соціальної справедливості – забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого, неоподаткованого мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі й надвисокі доходи;
• стабільності – забезпечення незмінності податків і зборів (обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
• економічної обґрунтованості – встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей, враховуючи необхідність досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
• рівномірності сплати – встановлення строків сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;
• компетенції – встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до чинного законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і місцевими Радами;
• єдиного підходу – забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку і збору (обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов’язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов’язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;
• доступності – забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов’язкових платежів).