Розкрити сутність поняття „теорія соціальної роботи" як відображення потреб практично соціальної роботи

60. Розкрити суть соціальної реабілітації людей похилого віку ЦССМ. 
Соціальна реабілітація - це дійсне відновлення в звичних обов'язках, функціях, видах діяльності, характері відносин з людьми (хай в меншій мірі і в інших статусах), але перетворення - і це найголовніше! - літньої людини з об'єкту соціальної роботи в її суб'єкта. Подолання, пом'якшення драми, незатребуваності відбувається на основі власного життєвого ( в т.ч. професійного, сімейного) досвіду. Важливо не тільки давати людині, але і допомогти йому продовжувати віддавати себе, зберігаючи тим самим стійкість, гарантію певної стабільності, відчуття доброї перспективи, оптимістичну надію, що реалізовується, на те, що і в нових обставинах чоловік залишається потрібним. Дуже часто літні люди живуть окремо від сімей, і тому їм буває не під силу справитися з своїми нездужаннями і самотою. І якщо раніше основна відповідальність за немолодих лежала на сім'ї, то зараз її все частіше беруть на себе державні і місцеві органи, установи соціального захисту населення. 
Вік більше 60 років рахується похилим. В боротьбі за продовження життя людини різко збільшується значимість рухової активності. На фоні гіподинамії, яка притаманна сучасній людині, вікові зміни з‘являтись можуть вже у віці 35-40 років. Вікові зміни проходять в організмі часто з різними патологічними відхиленнями функції різних органів і систем, які не носять інволютивний характер. Фізичні вправи в заняттях цих категорій повинні мати не тільки оздоровчий, але й лікувальний вплив. Процеси старіння в першу чергу залежать від функціонального стану ЦНС. З віком поступово знижується сила, рухомість і врівноваженість гальмівних і збуджуючих процесів в ЦНС. Розвивається інертність цих процесів. Погіршуються пам‘ять і функції зору, слуху та інших атомізаторів. Сповільнюється швидкість реакцій. 
У основні завдання реабілітації входить виявлення старезних і інших осіб, що потребують соціальної підтримки; визначення конкретних видів і форм допомоги, надання різних соціально-побутових послуг разового або постійного характеру; аналіз соціально-побутового обслуговування населення; залучення різних державних і недержавних структур до рішення питань надання соціально-побутової, медико-соціальної, психологічної, юридичної допомоги літнім людям і іншим особам, що мають потребу. 
 

 

 

 

 

Вступ

 

     Після розпаду Радянського Союзу,  Україна ступила на  шлях  ринкових

перетворень. Однією з найбільших і найважливіших  соціальних  проблем  цього

шляху є розшарування населення за статками, поява великої  кількості  людей,

що потребує сторонньої допомоги. Саме цю проблему вирішує соціальна  робота,

яка проводиться  в нашій країні.

      Сучасну  соціальну  роботу  прийнято  розглядати  на   трьох   рівнях:

індивідуальна соціальна робота, групова соціальна  робота,  соціальна  робота

в громаді. Щодо останнього типу соціальної роботи точиться чимало  дискусій,

позаяк неоднозначними, а інколи й суперечливими, с й  саме  поняття  громади,

і зміст соціальних програм, що  реалізують  на  локальному  рівні,  і  зміст

діяльності  професійних соціальних працівників, котрі  не  завжди  с  членами

громади.  Для  України  ситуація  з  розвитком  роботи  на   рівні   громади

ускладнюється ще й розбіжністю між законодавчим тлумаченням  громади  та  її

професійним розумінням, відсутністю досвіду фахової  соціальної роботи.

      Метою цього реферату  є розкриття сутності  соціальної  роботи  та

описання розвитку соціальної роботи в Україні. Як зазначалось  вище, ця  тема

за сучасного  стану ринкових відносин є дуже важливою та актуальною.

 

 

 

      1. Сутність соціальної роботи та стан управління соціальною роботою  в

Україні

 

      Соціальна робота  займає  все   вагоміше  місце  в  житті   українського

суспільства,  набуває  “власного  обличчя”,   поступово   стає   самостійним

інститутом.  Досвід  розвинених  країн  Заходу   засвідчує,   що,   вона   з

розв’язанням    найгостріших    соціальних     проблем,     диференціюється,

ускладнюється, збагачується,  активно  сприяє  реалізації  сутнісних  сил  і

творчих потенцій особистості, підтриманню політичної стабільності.

      У нас актуалізуються всі аспекти організації управління  соціальною

роботою. Стисло його  можна  визначити  як  усвідомлений,  систематичний  та

цілеспрямований вплив суб’єкта соціальної політики, на  її  об’єкт  з  метою

збереження  удосконалення структури та сталого розвитку суспільства.

      Відповідними науками  обгрунтовані  методологічні  засади,  механізми,

стадії та інші складові соціальної політики.  Вони  дозволяють  зрозуміти  і

суть  управління  соціальною  роботою.  Зауважу,  що  це  один   з   найменш

розвинених  напрямів її теорії. Існує ціла  низка  проблем  морфологічного  і

функціонального походження, вирішення яких  потребує  інтенсивної  праці  як

дослідників, так  і практичних установ і кадрів, що здійснюють цей процес.  В

Україні склалася, на нашу думку, оригінальна ситуація, коли, з одного  боку,

управління  соціальною роботою потребує особливої  уваги з  боку  теоретичного

осмислення  її концептуальних основ,  оскільки  останнє  пробиває  собі  шлях

завдяки більш  соціально-орієнтованому розвитку економіки, а з  другого  боку

– є нагальна потреба критично оцінити зарубіжний і  узагальнити  накопичений

вітчизняний  досвід  з   метою   його   подальшого   творчого   застосування

примноження і  розвитку в нових умовах.

      Слід  самокритично  визначити,  що  на  початку ХХІ ст.   управління

соціальною  роботою  в  Україні  носить  загалом  спорадчий,   фрагментарний соціальною  роботою  в  Україні  носить  загалом  спорадчий,   фрагментарний

характер.  Недорозвиненими  є  властивості  суб’єкта  управління  (держави),

невиразні контури об’єкта  соціальної роботи,  бракує  належної  нормотворчої

бази, багатьма вадами хибує  технологія цього процесу.

      Торкнемося  цих висновків конкретніше.

      1) Останнім  часом різко зросли масштаби  об’єкта соціальної роботи.  До

85  %  за  даними  профспілок,  збільшилася  частка  населення  країни,  яке

потребує повсякденної соціальної підтримки держави –  головного  суб’єкта  в

українській структурі  соціальної роботи.

      2) Об’єкт  останньої внутрішньо ускладнився, перебуває в стані  анемії.

Масовими в буденній свідомості і повсякденній поведінці  соціально  уражених

верств і груп населення  стали невдоволення, розгубленість,  безполітичність,

апатія, відчай. Тобто  вкрай ослаблені імунні  сили  і  адаптивні  можливості

соціального  організму.  Його  орієнтації   обмежуються   часто   вітальними

потребами, структура  яких, в свою чергу, примітизується,  що  знижує  творчі

потенції особистості  й соціальних спільнот. 3) Суб’єкт  управління при  цьому

нездатний на  мікрорівні  забезпечувати  контроль  за  процесом  творення  і

відтворення сутнісних  сил  особи,  а  з  позицій  макрорівня  –  здійснювати

належним чином управління формуванням  громадського  суспільства.  Соціальна

сфера  функціонує  стихійно,  некеровано,  хаотично.  4)   Нова,   адекватна

сучасним реаліям модель соціальної  роботи  формується  суперечливо.  В  ній

поєднуються залишки  колишньої системи державного  соціального  забезпечення,

механічні запозичення  із Заходу, пошуки оптимального варіанту,  експерименти

і, звичайно, помилки.  Суб’єкт  управління  соціальним  розвитком  населення

виявляється неспроможним забезпечити  цілісність  і  синхронність  складного

механізму   саморозгортання,   стабільність   і   вдосконалення   суспільних

відносин, тобто нормальне функціонування соціального організму.

      Соціальна   робота  за  таких  умов  також   неспроможна  вирішити   усі

проблеми. Її можливості і функції, хоч і великі, проте  не безмежні. До  того

ж з різних причин кадри  управління нею мають також фрагментарні,  однобічні,

часом застарілі уявлення про її характер, зміст, вимоги, шляхи  забезпечення

цілісності, результативності, мети. У свідомості значної  частини  суб’єктів

цього процесу існує  спотворене уявлення про те, що в  розв’язанні  соціальних

проблем пріоритетна  роль належить  сім’ї  та  особі.  Навіть  галузь  освіти

держава поступово  передає  на  відкуп  корпоративних  інтересів,  у  платну

сферу. Водночас у суспільстві  живучі  етатистської  орієнтації,  утриманські

настрої, нереалістичні сподівання.

      Нарешті,  слід визнати, що управління  соціальною роботою  перебуває   на

периферії державотворчого  процесу і суспільних наук, його теоретичні  засади

не стали предметом  серйозної уваги дослідників. Ми в  цьому  напрямі  робимо

дійсно перші кроки.

Напрямки розвитку соціальної роботи

 

      Що видається  першочерговим в розвитку соціальної  роботи та  покращення

управління нею?

      Насамперед, потрібне уточнення сутності  та змісту  соціальної  роботи,

що на рівні окремої  особи  виступає  підтримкою  її  життєдіяльності,  а  на

макрорівні  сприяє  формуванню  та  сталому  функціонуванню   громадянського

суспільства. Дискусія навколо  нього серед громадськості, до речі, все  ширше

розгортається,  відображаючи  не  стільки   передвиборні   інтереси   певних

політичних  сил,  як  глибинні  потреби,  тенденції  розвитку   українського

соціуму. Якою може і повинна  бути  система  (модель)  соціальної  роботи  на

перехідному  етапі  країни  –  питання  передусім   теоретико-методологічне.

Потрібне  неупереджене,  компетентне  уточнення  кількісних   параметрів   і

якісного стану об’єкта  соціальної  роботи.  Відповідно  належить  з’ясувати

обсяг, форми,  способи  гарантованої  допомоги  населенню  з  боку  держави.

Потрібен,   далі,   динамічний    механізм    коригування    реальних    меж

малозабезпеченості громадян в умовах української дійсності. Це ж  стосується

формалізації  державних,  галузевих,  регіональних   стандартів   соціальної

підтримки  особи  та  різних  верств  населення,   проектування   механізмів

адресної допомоги найбільш  вразливим  його  групам,  створення  відповідної

інфраструктури,  підготовка  необхідних  кадрів,  і,  звичайно,   формування

цілісної нормативної  бази. На черзі – комплекс  і  кодифікація  законодавчих

актів з  метою  надання  до  обов'язково,  кваліфікованого  і  незворотнього

характеру. Дещо в цьому  плані спільними зусиллями уже  зроблено,  та  основна

праця – попереду.

      Оптимізація   функціонування  системи  управління   соціальної   роботи

залежить, природньо, від  багатьох  взаємопов’язаних  чинників.  Принциповим

уявляється врахування глобалізації суспільного розвитку на  рубежі  віків  і

тисячоліть,  переходу  до  його  інформативної  фази,  спочатку   соціальних

проблем і технологізації їх розв’язання. Це зумовлює  переорієнтацію  кадрів

державного  управління  на  визнання  самоцінності  для  майбутнього  країни

соціального й інтелектуального розвитку населення,  усвідомлення  соціальної

роботи як ефективного  засобу цілісності  та  сталості  цього  процесу.  Вона

буде поступово перетворюватися  у самостійну галузь суспільного  виробництва,

покликаного  служити  підтримці  соціального  організму  в  певних   нормах,

станах,  параметрах  тощо.  Ігнорування  ж  державою   змін   у   соціальних