Масштаби та напрямки сучасних міграційних процесів

По закінченні холодної війни  багато хто пророкував, що на Захід  потечуть величезні потоки мігрантів  із східноєвропейських країн. Цього  не трапилося, хоча міжнародна міграція як в Європі, так і в світі , звичайно посилилася. Наприклад, Польща, чиї громадяни масово виїздили до країн Заходу ще на початку 1980-х років, протягом 1990-х сама почала приймати значну кількість мігрантів з  колишніх радянських республік. У той  час, як щорічна кількість зареєстрованих емігрантів зросла з 22 тисяч осіб у 1983-84 роках до 30 тисяч у 1985-89 роках, а потім скоротилася до 21 тисячі в1990-94 роках, чисельність «іммігрантів» збільшилася з 2 тисяч осіб щорічно у 1980-і роки до 5,4 тисячі щороку у 1990-94 роки, причому ці дані відбивають лише інформацію про офіційно зареєстровану частину мігрантів. В Угорщині в 1996 році було зареєстровано 140 тисяч іноземців,які постійно мешкали на території цієї країни, більшість з них прибула до Угорщини після 1988 року, а близько половини – з Румунії (здебільшого етнічні угорці). В 1995 році Чеська Республіка також мала на своїй території 159 тисяч іноземних громадян, з них 25% походили з Словаччини, а 44% – з інших країн Східної Європи. Наведені дані підтверджують тезу про посилення міграції між східноєвропейськими країнами після закінчення холодної війни.

Розпад Радянського Союзу  призвів до значних якісних змін у міграційних потоках між  державами, що утворилися на пострадянському  просторі. Дані про приплив та відтік громадян до та з Російської Федерації  свідчить, що в1980-90-і роки щорічне  міграційне сальдо зросло більш, ніж  удвічі. Такий міграційний приріст  був скоріше наслідком скорочення відтоку громадян Російської Федерації  до решти колишніх республік СРСР, ніж результатом систематичного зростання притоку іноземних  громадян. Вже в 1995-97 роках як загальна чисельність іммігрантів з країн  СНД до Росії, так і кількість  емігрантів з Росії до країн СНД  помітно скоротилися, хоча різниця  між припливом та відтоком і надалі збільшувалася. Такі тенденції спричинені, перш за все, «процесом національного  розмежування», коли етнічні росіяни,котрі  мешкали поза теренами Російської Федерації, поверталися в Росію, а представники національних меншин, які жили в  Росії і мали історичну батьківщину  в одній з країн пострадянського  простору, виїздили туди. У межах  СНД Російська Федерація й  Україна виявилися двома чітко  визначеними полюсами тяжіння міграції, позитивне міграційне сальдо склалося у Вірменії та Білорусії. В решті  республік Закавказзя, Молдові та всіх Середньоазіатських республіках, особливо в Грузії, Казахстані та Киргизстані, спостерігалося від’ємне сальдо міграції.

За наявними даними про  кількість зареєстрованих емігрантів з СНД до третіх країн у період між1990 та 1994 роками, понад 1,6 мільйона осіб покинули цей регіон. Основними країнами призначення були Німеччина, Греція, Ізраїль та США, де емігранти знайшли  «історичну батьківщину», готову їх прийняти. Оскільки країни-реціпієнти вітали таку міграцію, Захід не був надто стривожений її можливим розмахом.

Невідомо, чи наведені цифри  включають дані про «вимушені» переселення  осіб, яким не гарантовано право  громадянства країни-реціпієнта або про іноземців,які потребують захисту. В інформації, поданій до УВКБ ООН, розрізняються іноземні громадяни, котрі отримали статус біженців, та особи, які потребують допомоги. Більшість з останніх власне є не міжнародними мігрантами, а внутрішньо переміщеними особами, які постраждали внаслідок збройних конфліктів. За даними Європейського регіонального бюро УВКБ ООН, у 1991-92 роках у країнах СНД мешкало 700 тисяч біженців та 2,3 мільйона внутрішньо переміщених осіб. На кінець 1995 року кількість зареєстрованих біженців скоротилася до 516,8 тисячі осіб, проте вона знову збільшилась до 747,4 тисячі у 1997 році. Кількість внутрішньо переміщених осіб, зареєстрованих на кінець 1995 року, становила 1,3 мільйона осіб, тобто 5,4% від 2,4 мільйона осіб, які, хоча і не були біженцями,проте підпадали під дію мандату УВКБ ООН. На кінець 1977 року все ще налічувалося 2,4 мільйони осіб, котрі потребували захисту УВКБ ООН; найчисельніші її групи перебували в Російській Федерації та Азербайджані. Зрозуміло, наведені дані про переміщення населення є свідченням важливих змін, що відбуваються у цій частині світу. Вони підтверджують тезу про те, що майбутньому існує імовірність більш активного залучення країн Східної Європи до міжнародних міграційних процесів. Виходячи з цього, можна припустити, що держави Заходу і надалі будуть вживати заходів для обмеження масового припливу на свою територію мігрантів зі східноєвропейських країн.

Оцінка міграційних тенденцій, що спостерігаються з 1965 року, базується  на даних щодо чисельності міграційних  потоків у восьми розвинених країнах: Канаді, США, Австралії, Бельгії, Німеччині, Нідерландах, Швеції та Великобританії. Дані по Канаді та США стосуються лише припливу «іммігрантів», тобто іноземців, яким надано дозвіл на постійне мешкання на території країни-реціпієнта. Дані щодо Австралії відбивають міграційне сальдо, тобто свідчать про приплив та відтік «поселенців». Статистичні дані по європейських країнах, які спочатку надають мігрантам лише тимчасовий дозвіл на перебування на їх території,також відбивають міграційне сальдо, що дозволяє співставляти ці дані з інформацією щодо країн імміграції.

Для кожної країни загальна середня кількість мігрантів  впродовж п’ятирічного періоду подається  за трьома складовими: мігранти з країн, що розвиваються, мігранти з інших  розвинених країн і мігранти зі східноєвропейських країн (включаючи країни колишнього Радянського Союзу). У тих країнах, що володіють інформацією про  приплив та відтік своїх громадян (тобто Бельгія, Німеччина, Нідерланди та Швеція), показники міграційного сальдо подані окремо. Критерії визначення країни походження мігранта є різними  в різних країнах. В Австралії, Канаді, Великобританії та США країною походження вважається країна народження; в Бельгії  та Нідерландах – країна громадянства, а в Німеччині та Швеції – країна останнього місця постійного проживання (або в разі відтоку, країна наступного постійного місця проживання).

Канада та США відрізняються  від європейських країн-реципієнтів  тим, що, хоча в перших і відсутні дані про відтік мігрантів, вони, вірогідно, не мали негативного міграційного сальдо протягом 1965-1990 років, оскільки постійно проводили політику заохочення міграції. Європейські країни, навпаки, були досить стриманими у прийомі іммігрантів, а деякі з них, особливо після  завершення офіційного набору іноземної  робочої сили в 1973-74 роках, змушені  були вжити заходів для повернення мігрантів. Успішне проведення тих  заходів та наслідки економічних  труднощів, що спіткали Європу наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років, призвели до зниження міграційного сальдо за той  же період.

2.2.Особливості регулювання міжнародних міграційних процесів

І. Міжнародні міграційні процеси  регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний  склад мігрантів, рівень в'їзду і  виїзду іноземних трудящих. Функції  міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили: визначення обсягу та структури міграційних  потоків дедалі більше виконують  міністерства праці, внутрішніх та закордонних  справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.

Вербування іноземної  робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених  за кордоном державних вербувальних комісій, до функцій яких входить  ретельний відбір кандидатів для  роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації.

Важливим елементом державної  імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і  в національних законодавствах. Цей  статус не надає іноземним працівникам  політичних прав, обмежує здебільшого  їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування  іммігрантів у приймаючій країні.

Різноманітні аспекти  трудової міграції і статусу іноземних  працівників віддзеркалюються у  двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих  актах та урядових постановах.

Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських  країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породили потребу в  зниження рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри  новому припливу іноземних працівників[6,с.34].

II. Регулюванням міжнародної  міграції робочої сили займається  також Міжнародна Організація  Праці (МОП). МОП була утворена  в 1919 р. як автономна організація в складі Літи Нації; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом 00Н. До неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних організація, є те, що представництво кожної країни-члена складається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників.

Головна мета МОП — сприяти  встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на основні соціального  партнерства, поліпшення умов праці.

Функції: нормативна діяльність; технічне співробітництво; проведення досліджень і підготовка публікацій.

Нормативна діяльність полягає  в розробленні міжнародних конвенцій  і рекомендацій з регулювання  умов праці, зайнятості, прибутків, соціального  забезпечення й основних прав людини та управління працею. Розроблення  нормативів — головним напрямком  діяльності МОП. Держава-член зобов'язана  регулярно надсилати до Організації  звіти про виконання її конвенцій, а також інформацію про відповідність  національного законодавства нормативам МОП. Серед конвенцій важливе  місце посідають питання заробітної плати, тривалості робочого дня, соціального  страхування, оплачуваних, відпусток, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й рекомендації МОП становлять «Міжнародний трудовий кодекс», що є основою регулювання  трудових відносин у країнах-членах.

 Технічне співробітництво  полягає в розробці і втіленні  в життя проектів з різних  аспектів трудових відносин у  країнах-членах. Найактуальніші теми  проектів: підготовка кадрів; зайнятість  і розвиток; планування робочої  сили; ринок праці; умови праці  й виробниче середовище; соціальне  забезпечення; трудові відносини;  робітнича освіта; права трудящих-мігрантів;  МОП і міжнародний профспілковий  рух. Для реалізації технічних  проектів МОП відряджає експертів  та місії у відповідні країни[6,с.45]. 

Дослідницька діяльність МОП виявляється в підготовці оглядів ситуації в сфері праці  в окремих країнах і регіонах, в аналізі галузевих і регіональних проблем праці; в оцінці тенденцій соціально-економічного розвитку. МОП публікує огляди, видає бюлетені з питань трудових відносин.

Організаційна структура:

• Міжнародна конференція  праці;

• Адміністративна рада;

• Міжнародне бюро праці (секретаріат).

Міжнародна конференція  праці — вищий орган. Кожна  країна на її сесіях представлена чотирма  делегатами: два — від уряду, один — від підприємців, один - від  трудівників. Конференція розробляє  конвенції й рекомендації з питань праці; в порядку контролю розглядає  доповіді держав про застосування ратифікованих  конвенцій; затверджує програму й бюджет організації.

Адміністративна рада —  виконавчий орган. Вона складається  з 56 членів (28 — представники урядів, по 14 — від підприємців і трудівників). Із загальної кількості 10 місць в  урядовій групі резервується для  десяти найрозвиненіших країн (серед  них і Росії).    

Міжнародне бюро праці  готує документацію, збирає й поширює  інформацію, здійснює дослідження, організує  наради.

2.3. Оцінка міграційних процесів в Україні