Масштаби та напрямки сучасних міграційних процесів

У Венесуелі багато мігрантів, особливо вихідців із сусідньої Колумбії, прибули туди під час нафтового  буму 1970-х років. Кількість населення  іноземного походження в країні помітно  зросла: з 0,6 мільйона осіб у 1970 році до 1,1 мільйона у 1981 році. До 1991 року ця кількість  скоротилася внаслідок того, що мігранти європейського походження та їх нащадки  повернулися в Європу під час  економічного спаду в Латинській Америці. За даними національних переписів  населення, в 1991 році питома вага мігрантів  європейського походження скоротилася  і становила лише 25% загальної  чисельності іноземних громадян. Водночас частка мігрантів з інших  країн Латинської Америки зросла до 67%. Серед останніх кількість мігрантів з Колумбії становила 430 тисяч осіб, або 77%.

В Аргентині відтік осіб іноземного походження в 1980-х роках  був навіть чіткіше вираженим; у 1991 році в країні налічувалося 1,6 мільйона таких осіб, або на 0,3 мільйона менше, ніж у 1980 році. Протягом 1980-1990 років  Аргентина видала дозвіл на постійне мешкання 0,4 мільйона іноземних громадян. Країнами походження нових мігрантів  були переважно сусідні держави, зокрема, Болівія, Чилі, Парагвай та Уругвай.

Відтік міжнародних мігрантів  з країн Карибського басейну  іде, головним чином, до Сполучених Штатів Америки і, меншою мірою, до Канади, хоча тут існують суттєві відмінності  між окремими країнами регіону. Наприклад, власники плантацій у Домініканській Республіці традиційно наймали на роботу для допомоги у зборі врожаю мешканці Гаїті, отож чимало гаїтян оселилися  в цій країні. Останніми роками мешканці Гаїті часто прямують до Багамських островів, де розвиток індустрії  туризму забезпечує їм робочі місця. Відбувається також міграція кваліфікованого  персоналу з країн Карибського  басейну з більш розвиненою системою освіти в інші країни регіону, з менш розвиненою економікою, але туристичним  бізнесом, що процвітає. Оскільки деякі  з цих міграційних переміщень є тимчасовими (як, наприклад, міграція гаїтян на сезонні сільськогосподарські роботи), а також внаслідок відсутності  системи стандартного обліку міжнародних  мігрантів у переважній кількості  країн Латинської Америки, більшість  міграційних потоків у регіоні  залишаються неврахованими. Проте  вони підтверджують той факт міграцій, що переважна більшість міжнародних  міграцій з країн Латинської Америки  та Карибського басейну спрямована до Сполучених Штатів. Порівняно з  ними потоки міграції всередині регіону  є незначними.

 До 1980 року кількість  біженців у країнах Латинської  Америки та Карибського басейну  була обмеженою. Проте на початку  1980-х років посилився відтік  населення в результаті конфліктів  і політичного терору в Сальвадорі, Гватемалі та Нікарагуа. За період з 1982 по 1984 роки понад 40 тисяч громадян Гватемали рятувалися втечею до Мексики, нікарагуанці шукали притулку в Коста-Ріці та Гондурасі, а мешканці Сальвадору – в Белізі, Коста-Ріці, Мексиці та США. До 1985 року чисельність біженців у Центральній Америці досягла 332,2 тисячі осіб. У 1987 році, коли уряди Коста-Ріки, Сальвадору, Гватемали, Гондурасу і Нікарагуа підписали угоду «Про порядок встановлення стійкого і тривалого миру у Центральній Америці» на другій міжурядовій конференції в Ескіпуласі (Гватемала), було переглянуто оцінки щодо чисельності осіб, які потребують захисту, в регіоні. Метою перегляду було проведення ретельного обліку осіб, що опинилися в ситуації подібній до ситуації біженців, таких, наприклад, як внутрішньо переміщені особи. В результаті,за поновленими оцінками на 1990 рік, у регіоні налічувалося 1,2 мільйона осіб, що потребували захисту, проте лише 126 тисяч з них отримували допомогу від УВКБ ООН. Через два роки, завдяки проведенню в травні 1989 року Міжнародної конференції по біженцям у Центральній Америці (CIREFCA), створенню в жовтні того ж року Комісії з міжнародної підтримки та верифікації (CIAV) з метою демобілізації та примирення ворогуючих угрупувань у Нікарагуа, а також проведенню переговорів, спрямованих на припинення громадянських конфліктів у низці країн Центральної Америки, відбулася депортація значної частини біженців регіону. У 1987-92 роках з Гондурасу повернулася більшість сальвадорців. У 1990 році, після зміни уряду Нікарагуа, в країну повернулися 35,5 тисячі громадян. Відтак,на середину 1990-х років кількість біженців у регіоні скоротилася до 87 тисяч осіб. Основними групами біженців все ще лишаються 42 тисяч громадян Гватемали, які мешкають у Мексиці, та 25 тисяч осіб, переважно вихідців з Нікарагуа, Коста-Ріці.

Усунення від влади  законно обраного уряду Гаїті  в 1991 році примусило багатьох гаїтян покинути країну. Більшість цих людей  тікали човнами до Сполучених Штатів, сподіваючись знайти там притулок. З 1991 року по жовтень 1994 року, коли до Гаїті  повернувся президент Жан Бертран  Аристид, США мали вжити певних заходів, аби обмежити доступ мігрантам з Гаїті на свою територію, забезпечивши його лише тим особам, у яких були вагомі підстави звертатися по надання притулку. Завдяки цим заходам чисельність гаїтян, прийнятих у США, залишилась малою. На противагу цьому, починаючи з1990 року Служба берегової охорони США постійно перехоплювала на морі великі групи громадян Куби, які прямували до США в пошуках притулку. Кількість затримань щороку зростала, про що свідчить статистика: 467 випадків у 1990 році, 2203 – в 1993 році. В 1994 році було затримано вдесятеро більше кубинців, ніж попереднього року, особливо в другій половині липня та в серпні. Це примусило США переглянути свою політику щодо надання політичного притулку та статусу біженців вихідцям із Куби. З 19 серпня 1994 року служба берегової охорони США має наказ відсилати всіх затриманих кубинців на військово-морську базу в бухті Гвантанамо, що на Кубі. В 1994 році близько 32 тисяч осіб з 37 тисяч кубинців, затриманих на морі, були переправлені на цю базу. Намагаючись призупинити потік кубинців – нелегальних шукачів притулку, США та Куба 9 вересня 1994 року підписали договір, за яким США погодилися збільшити, щонайменше до 20 тисяч осіб на рік, кількість кубинських громадян, котрих вони прийматимуть безпосередньо з Куби. Куба, в свою чергу, зобов’язалася вжити ефективних заходів для запобігання небезпечних виїздів своїх громадян.

Крім того, Латинська Америка  була джерелом одного з наймасовіших міграційних потоків у світі  в період з 1970 по 1990 роки, а саме припливу осіб мексиканського походження до США.

 За даними перепису  населення США, чисельність населення  мексиканського походження зросла  з 760 тисяч осіб у 1970 році  до 4,3 мільйона в 1990 році. Це означає,  що темпи зростання становили  8,7% на рік. Оцінки служби Поточного  обліку населення США свідчать  про те, що до 1996 року кількість  мігрантів мексиканського походження  зросла до 6,7 мільйона осіб (тобто  протягом 1990-96 років темпи зростання  становили 7,4% на рік). На відміну  від інших країн, що також  були донорами трудової міграції, у випадку Мексики не спостерігається  широкої географії країн призначення  її емігрантів: міграційні потоки  з Мексики практично цілком  спрямовані до її північного  сусіда. Хоча США є країною-реципієнтом  для мігрантів з усього басейну,  вихідці з окремих країн, приміром, з Бразилії, Домініканської Республіки  чи Перу, активно шукають нових шляхів і напрямків трудової міграції. Значна кількість громадян Бразилії та Перу японського походження повертаються до Японії або виїздять до європейських країн. Мешканці Домініканської Республіки мігрують до Венесуели та Іспанії. Водночас слід зазначити, що кількість латиноамериканських громадян в інших частинах світу є незначною.

Міграції з північної  частини Африканського континенту були здебільшого спрямовані до країн  Західної Європи та багатьох країн-експортерів  нафти у Західній Азії. Починаючи  з 1960-х років, Франція приймала трудових мігрантів з Алжиру, Марокко та Тунісу, переселення котрих до західних країн триває і досі (особливо громадян Марокко). Якщо вихідці з Алжиру та, меншою мірою, Тунісу, як раніше, зосереджувалися  головним чином у Франції, то великі групи марокканців опинилися у Бельгії, Німеччині, Італії, Нідерландах та Іспанії. Побоюючись того, що внутрішні конфлікти 1990-х років в Алжирі, можуть призвести до неконтрольованого припливу біженців у Францію, французький уряд вживав заходів для обмеження прийому алжирських громадян. Усередині 1990-х років в Європі налічувалося 642 тисячі вихідців з Алжиру, 1128 тисяч – з Марокко та 281 тисяча – з Тунісу. Громадяни Єгипту, одного з основних джерел міжнародної міграції як у межах Африки (до Лівії), так і до Західної Азії. До 1990 року багато єгиптян працювало в Іраку, проте з початком війни в Перській затоці вони повернулися до своєї країни. Встановлення союзницьких стосунків Єгипта з Кувейтом та Саудівською Аравією по закінченні війни відкрило перед громадянами Єгипту можливість працевлаштування в цих державах.

В субекваторіальній Африці була поширеною регіональна міграція; УВКБ ООН володіє інформацією  про її розміри, проте там спостерігалися і потоки економічних мігрантів, що погано підлягають реєстрації та обліку. Внаслідок дестабілізуючих конфліктів у низці країн регіону, а також  скрутної економічної ситуації, що існує в більшості країн з 1980-х років, можливості економічно вмотивованої міграції скоротилися. Однак відсутність даних щодо міжнародної міграції в регіоні не дозволяє правильно оцінити обсяг цього типу міграції.

В Західній Африці міграція, головним чином, репрезентована потоками сільськогосподарських робітників. Берег Слонової Кістки, провідна в  регіоні країна-реципієнт, традиційно приваблювала мігрантів із сусідніх держав (Буркіна-Фасо, Гвінея та Малі). За даними перепису населення Берегу Слонової Кістки, проведеного в 1975 році, в країні налічувалося 1,5 мільйона іноземних громадян, кількість яких подвоїлася на час проведення перепису 1988 року. Близько половини іноземців, які мешкали в Березі Слонової Кістки, походили з Буркіна-Фасо, а чверть – з Малі. Низка опитувань населення у віці старше 15 років, проведених у семи країнах Західної Африки (Буркіна-Фасо, Гвінеї, Березі Слонової Кістки, Малі, Мавританії, Нігерії та Сенегалі) засвідчила, що чисельність іноземців у Березі Слонової Кістки становила 92% від усіх іноземних громадян старше 15 років, які мешкали в країнах опитування. Щодо міжнародних міграційних переміщень, зареєстрованих серед опитуваного населення за п’ятирічний період, що передував опитанню, то кількість таких переміщень між Берегом Слонової Кістки та Буркіна-Фасо становила 921 тисячу, або близько половини всіх зареєстрованих потоків. Водночас кількість міграційних переміщень з Берега Слонової Кістки до Буркіна-Фасо (538 тисяч) на 155 тисяч перевищила кількість зареєстрованих переміщень у зворотному напрямку (383 тисячі), тобто Берег Слонової Кістки мав від’ємне міграційне сальдо в обміні з Буркіна-Фасо на початку 1990-х років.

У порівнянні з Берегом  Слонової Кістки, чисельність іноземних  громадян у решті країн Західної Африки є малою. Результати досліджень CERPOD в 1993 році показують, що частка іноземного населення у більшості країн  регіону була дуже низькою: 2% в Сенегалі, 1% в Буркіна-Фасо, Малі, Мавританії і  Нігерії, 0,3% в Гвінеї.

В південній Африці найпривабливішою для мігрантів країною була Південно-Африканська  Республіка, що переживала досить тривалі  часи економічного підйому. До 1975 року основним імпортером іноземної робочої  сили,переважно з Лесото, Мозамбіку  та Малаві, була вугільної та золотодобувна промисловості. За даними Міністерства добувної промисловості ЮАР за 1987 та 1993 роки, середньорічна чисельність іноземних робітників, зайнятих на золотодобувних та вугільних шахтах країни, скоротилася з 308 тисяч осіб у 1971-74 роках до 214 тисяч у 1975-79 роках. Починаючи з 1980-х років, цей показник коливався на рівні 200 тисяч осіб щорічно. Цікаво, що хоча загальна середньорічна кількість працівників добувної промисловості зросла з 92 тисяч в 1971-72 роках до 345 тисяч у 1985-89 роках, питома вага іноземних робітників помітно скоротилася, відповідно з 77% до 39%. Скорочення чисельності іноземних робітників стало результатом намагань уряду ЮАР зменшити залежність країни від іноземної робочої сили та обмежень на трудову міграцію, введених низкою сусідніх країн-донорів, наприклад, Малаві. Окрім іноземних робітників, ЮАР приймала також незначну кількість мігрантів, що приїздили сюди на постійне мешкання. Щорічно, починаючи з 1976-79 років, у країні спостерігався міграційний приріст. Особливо помітним був в обміні з рештою африканських країн. Водночас міграційне сальдо в обміні ЮАР з розвиненими країнами було від’ємним, окрім періоду 1980-84 років. Нещодавні усунення режиму апартеїду та зміна політичного керівництва ЮАР викликали приплив незареєстрованих трудових мігрантів до цієї країни з інших африканських переміщень досі недостатньо.

У багатьох африканських країнах  спостерігаються припливи та відтоки  біженців. У 1981 році Африка посідала перше  місце в світі за питомою вагою  біженців на її території (44%). Хоча пізніше, протягом 1980-х та на початку 1990-х  років, Африка поступалася Азії за цим  показником, поява нових зон внутрішніх конфліктів останнім часом знову  вивели Африку на перше місце за числом біженців. Так, кількість біженців зросла з 3 мільйонів осіб у 1985 році до 4,4 мільйона осіб у 1995 році і, таким чином,перевищивши цей показник для Азії На початку 1996 року кількість біженців скоротилася до 5,7 мільйона осіб, тобто на 16% у порівнянні з попереднім роком. Переважно за рахунок добровільної депортації біженців.

Деякі групи біженців в  Африці існували й існують протягом тривалого часу. Так, більшість з 1,3 мільйона ефіопських біженців, що оселилися в Сомалі в 1980 році, та 390 тисяч біженців, зареєстрованих у Судані прибули до тих країн, рятуючись від збройного конфлікту 1962 року в Еритреї та Огадні, коли Еритрея опинилася під владою Ефіопії. Подібним чином, більшість руандійських біженців у Бурунді, Уганді та Танзанії і біженці з Бурунді в Танзанію мігрували до цих місць ще в 1972-73 роках, коли етнічний конфлікт між народностями Тутсі і Хуту в Руанді та Бурунді примусив їх до втечі. До того ж, щонайменше половина ангольських біженців до Конго також покинули батьківщину на початку 1970-х років з початком визвольного руху проти колоніального правління Португалії.

До 1995 року все більша кількість  країн Африки залучалась до переміщення  біженців. Якщо в 1980 році майже 90% всіх біженців на континенті походили з  шести країн, у 1990 році число цих  країн подвоїлось (до11 країн), а в 1995 році зросло до 13. З 1980 року значно змінилися  регіони зосередження біженців. На початку 1980-х років основна маса біженців спостерігалася в Східній  та Центральній Африці, а в 1995 році районом зосередження більшості  біженців стала Західна Африка. Більше того, впродовж цього періоду прокотилося  кілька хвиль репатріації 176 тисяч  угандійських біженців у 1985-89 роках, 43,5 тисяч найманців з Анголи та Замбії в 1989 році, 1,6 мільйона мозамбікців з Малаві, ЮАР, Танзанії, Замбії та Зімбабве після підписання мирної угоди між урядом Мозамбіку та Національним рухом опору Мозамбіку (RENAMO) в жовтні 1992 року. Хоча дані щодо репатрійованих біженців, та і щодо мігрантів, які повернулися на батьківщину, як правило, вилучаються з підрахунків загальної кількості мігрантів, вони все ж є важливою складовою світової міграційної мобільності населення. З огляду на прояву нових потоків біженців в Африці та депортації значної кількості переміщених осіб, починаючи з 2980 року, розширилася кількість країн, задіяних у процесах масової міграції, що відповідає тенденції до посилення таких процесів у світовому масштабі.