Масштаби та напрямки сучасних міграційних процесів

Динамічним є також  обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної  міграцій. Найбільшу кількість іноземних  робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних  іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.[4,с.155].

Зовсім новим пунктом  концентрації інтернаціональних загонів  робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна  міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в  робочій силі перевищила кількість  місцевої. Міграція робочої сили в  цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти  дали змогу здійснювати масштабні  програми розвитку. В 1975 р. немісцеве  населення шести основних центрів  імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44 % загальної кількості  населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50 % усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних  рухів є країни Південної та Центральної  Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих  рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х  років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів  у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали  в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра  коливається залежно від економічної  кон'юнктури). Західна Європа перетворилася  з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої  сили й успішно конкурує із СІЛА у сфері використання дешевих  людських ресурсів слаборозвинутих  країн світу. У розвитку повоєнної  міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених  до міграційних зв'язків[4,с.158].

Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в СІЛА виїхало 6,6 млн. європейців, у тому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН.

Після 1960 р. настала друга  стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної  значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 мли чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 мли) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів.

Розширився імпорт робочої  сили і в інші високорозвинені  країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників  свідчить про перетворення іммігрантів  на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три  основні напрямки:

• По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й Східної Європи — Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високо розвинуті держави Західної й Північної Європи — Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію.
• По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.
• І, нарешті, по-третє, робоча сила мігрує з однієї високо розвинутої країни Європи в іншу.

Мета міждержавного переміщення  робочої сили - прагнення до поліпшення матеріального стану - залишається  незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних  процесів, то вони змінюються залежно  від багатьох обставин. Найзагальнішими  є постійна й тимчасова форми  міграції.

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у СІЛА, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру  населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення  у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого  мають намір по закінченні певного  строку повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою  сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма  міграції не є новою, вона виникла  ще на початку століття, але масових  масштабів набрала в 60-ті роки[9,с.458].

Ротація буває прискореною  та уповільненою. У прискорену (до трьох  років) потрапляє вся завербована  та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й  охоплює працівників, відібраних уже  в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж  ЗО % усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у  країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді  вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним  елементом населення країн-реципієнтів.

Історично міжнародне переміщення  трудових ресурсів проходить 4 етапи.                             

І етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з промисловою  революцією, яка здійснилась у  Європі в останній третині XVIII —  середині XIX ст. Наслідком цієї революції  стало те, що накопичення капіталу супроводилося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення "відносного перенаселення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.

Формування світового  ринку праці сприяло:

• економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задовольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили;
• колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн.