Особливості емоційного вигорання працівників психоневрологічного диспансера

Наукова розробка проблеми професійної  деформації у лікарів-психіатрів і наркологів, її профілактики і психокорекції проводиться на кафедрі психіатрії факультету післядипломної освіти Дніпропетровської державної академії з 1997 року [26].

У дослідженні , проведеному серед  лікарів психіатрів, психіатрів-наркологів, психотерапевтів Республіки Білорусь показано, що майже 80% мають в різній ступені вираженості ознаки синдрому емоційного вигорання, 7,8% мають різко виражений синдром, ведучий до психосоматичних порушень і залежностей [27]. 

Вивчаючи поширеність вигорання  у 100 психіатрів психотерапевтів України, М.А. Гавріленко у 100% респондентів виявила  синдром вигорання (грунтуючись на аналізі пред’явлених  ними скарг, та оцінці їх соціально-психологічного стану). Ступінь вираженості синдрому вигорання (по В.В. Бойко) розподілився таким чином: фаза «напруги» була диагностованна у 34%, фаза «опору» - у 51%, фаза «виснаження» - у 15%. Причому лікарі знаходячись у фазі «опору», в якості антистрессора і коректора настрою, часто застосовували алкоголь і психоактивні речовини [2].

Постійна робота з найважчими і  витонченими стражданнями і розладами  хворих викликає у лікарей психіатрів природну і закономірну захисну реакцію, у вигляді цілком певного очерствіння, яке поступово переходить з роботи в повсякденне життя, навіть в спілкування з товарищами та родичами. І частіше це відбувається на підсвідомому рівні, тобто непомітно для самого лікаря.

На самопочуття лікарів і через нього на загальний клімат колективу роблять вплив і особливості психічних процесів (інтелектуальних, емоційних, вольових), а також темпераменту і характеру членів колективу. Крім того, важливу роль грає підготовка людини до праці, тобто її знання, уміння і навики. Висока професійна компетентність людини викликає пошану, вона може служити прикладом для інших і тим самим сприяти зростанню майстерності людей, що працюють з ним [28].

Психіатрія специфічна наука внаслідок того, що психічна патологія майже завжди пов'язана з особою хворого, з багатьма властивостями його характеру і розуму, стилем мислення і способом життя, що має нескінченне число варіантів норми, а, отже, і патології. І це абсолютно неможливо описати ніякими, навіть найдокладнішим керівництвом і довідниками. Тому розуміння хворого у лікаря-професіонала йде більш інтуїтивно.

Іноді медики-колеги говорять психіатрам, що їм не треба переживати за своїх  хворих, оскільки більшість психічних  захворювань невиліковні. Частково це так, але психіатр щодня стикається в своїй роботі не тільки з хворобами, але і з різними своєрідними, вельми заплутаними проблемами хворого. І доволі часто професіонал вимушений відчувати відчай, від власного безсилля змінити що-небудь принципово в хворому і його житті, що породжує хворобу.

Щоб точно визначити діагноз, лікареві нерідко доводиться настроюватися  на психологічну «хвилю» пацієнта, нагадуючи дуже чутливу антену, що уловлює всю багату гамму його патологічного поля, що не проходить безслідно для здоров'я лікаря.

У психіатрії набагато актуальніша  статева відмінність між хворими  і лікарями. Маса проблем, непорозумінь і неприємностей виникає у  чоловіків-лікарів, що працюють в жіночих  відділеннях і у жінок в  чоловічих у зв'язку з частково природним бажанням познайомитися зі своїм лікарем ближче у (поки що) розумово збереженних (без дефекту особи). І особливо при професійному спілкуванні (і навіть просто знаходженні в відділенні) з сексуально розгальмованими, агресивними і неадекватними хворими. Вже не кажучи про ті випадки, коли хворий включив конкретного лікаря (або всіх психіатрів взагалі) в свої маревні переживання.

Саме звідси в першу чергу  виходить високий ризик для здоров'я  і безпеки лікаря від можливого  спілкування з хворим як в стінах лікувальної установи і відразу після виписки, так і через певний час. А приводів для незадоволеності у хворого значно більше, чим для радості. Як правило, психіатри не застраховані або мають таку мізерну страховку, що вона виглядає швидше насмішкою, ніж адекватною компенсацією за можливі тілесні ушкодження, не говорячи вже про смерть лікаря.

Окрім вищепереліченої специфіки  роботи психіатра, на нього робить істотний негативний вплив і величезний об'єм роботи. 24 пацієнти на ставку лікаря. У  ординаторській може бути від 3 до 6 лікарів. Один розмовляє з новим хворим, інший лікар з рідними свого хворого, а третій розмовляє по телефону або проводить повторний огляд свого хворого. Ні про яку тишу, спокій і затишок мова не йде, не говорячи вже про довіреність бесіди у кожного з цих лікарів.

Існує і специфіка розумової  роботи психіатра. Вже під час  бесіди з хворим йому доводиться проводити  диференціальний діагноз між  різними численними формами психологічної  і психічної патології, щоб задати десятки навідних і уточнюючих питань. Одночасно йде експрес-діагностика особи хворого (інтелектуальна, психологічна, етична і соціальна), визначення його відносин з рідними і суспільством.

Марення хворого, як одна з найпоширеніших форм патології, може мати самий різний зміст – релігійний і філософський, фантастичний і космічний, соматичний і психологічний, політичний і економічний, кримінальний і юридичний, сексуальний і біоенергетичний, фізичний і хімічний і так далі. І це, відповідно, вимагає належної компетенції лікаря в кожній з цих областей, щоб знайти реальний зв'язок з дійсними фактами і встановити дійсний ступінь вигадки, як і його характер, що істотно впливає на встановлення діагнозу.

В ході лікування хворого кожному  психіатрові доводиться знаходити  якісь компроміси між різними (що часто протистоять) інтересами: своїми і хворого, хворого і його рідних, хворого і держави, рідних хворого і держави. Причому, в вельми неоднозначних і суперечливих, своєрідних і специфічних, заплутаних і багатоплощинних проблемах медичного і соціального, психологічного і етичного, юридичного і матеріального характеру. І часто подібні компроміси свідомо неможливі.

Якщо у терапевта контакт  з хворим вже природний сам  по собі, то психіатрові доводиться ще поступово і обережно, делікатно  і тривало встановлювати його. Після чого дбайливо і тактовно зберігати, як заставу успішного лікування. У кожного хворого свої особисті життя і переживання, що вимагають по суті і формі адекватного відношення з боку лікаря, причому, не тільки з погляду психіатра, але і хворого.

Психіатр постійно пам'ятає, що на відміну від всіх інших областей медицини, в психіатрії зовсім інший  стан речей: те, що природньо і закономірно для одного хворого, то протиприродньо і парадоксально для іншого і абсолютно нейтрально для третього. І в лікуванні те ж саме: те, що чудово допомагає одному, абсолютно не допомагає іншому і шкодить третьому.

Рідні хворих в більшій частині  випадків, м'яко кажучи, своєрідні  люди, або за період хвороби родича, стали такими, здатні бути неприємними (грубими і різкими, нетактовними і нав’язливими, чванливими і зарозумілими) набагато більшою мірою, чим самі хворі. І якщо хворі в стаціонарі вимагають в основному лікарської корекції, то їх рідні в цей же період (і не тільки в цей) потребують ще і психологічної і соціальної корекції. Для чого в західних клініках є висококваліфіковані фахівці (психологи, психотерапевти, соціотерапевти 8-10 на одного психіатра) і так далі. В Україні лікар психіатр, повинен всі ці функції суміщати в собі [29].

Також свій внесок в розвиток синдрому емоційного вигорання додає доволі низький рівень доходів лікарей. За підсумками року заробітна плата медичного співробітника в Україні була в середньому 1778 грн.

Отже, підсумовуючи все вищєперелічене ми можемо виділити чинники що сприяють розвитку СЕВ, в зв’язку з виконанням професійних обов’язків робітниками психоневрологічного диспансеру:

1) високе робоче навантаження, та недостатність часу для виконання роботи;

2) відсутня або недостатня соціальна підтримка з боку колег або начальства;

3) недостатня винагорода за роботу, як моральна, так і матеріальна;

4) соціальна несправедливість при розподілі посад і винагород;

5) неможливість контролю робочої ситуації, неможливість впливати на ухвалення важливих рішень;

6) двозначні, неоднозначні вимоги до роботи;

7) постійний ризик штрафних санкцій (догана, звільнення, судове переслідування);

8) одноманітна, монотонна і безперспективна діяльність;

9) постійне контактування з психічно  хворими людьми;

10) нераціональна організація праці і робочого місця (екстремальні температури, шум, пасивне куріння);

11) необхідність зовні проявити емоції, не відповідні реальним (бути емпатичним);

Тому, беручи до уваги чинники, що впливають на лікарів, ми можемо виділити кілька значущих факторів. На першому місці стоїть «когнітивний дисонанс» – невідповідність між знаннями і власними представленнями суб'єкта про значущість його професії, очікуваннями від неї і реальною трудовою діяльністю, що супроводжується відчуттям дискомфорту. В процесі прогресування емоційного вигорання, основним механізмом розвитку його другої фази «Резістенция» виступає дістресс. Заключній третій фазі «Виснаження» відповідає психологічний захист, що виробляється суб'єктом діяльності у відповідь на хронічні психотравмуючі дії професійного життя.

1.4 Методи профілактики  емоційного вигорання

У зв'язку з вивченням того, як люди справляються із стресовими ситуаціями на повсякденному рівні, а також  в екстремальних умовах, Р. Лазарусом  і С. Фолкманом було введене поняття «Coping behavior» (поведінка подолання), яке використовувалося для опису характерних способів поведінки людини в різних ситуаціях. Первинно, це поняття визначалося як сума когнітивних і поведінкових зусиль, що витрачаються людиною для ослаблення впливу стресу. [30]

Сучасний підхід до вивчення механізмів формування подолаючої поведінки враховує наступне положення – людині властивий інстинкт подолання, однією з форм прояву якого є пошукова активність, що забезпечує участь стратегій у взаємодії суб'єкта з різними ситуаціями, які особливо викликають напругу. [31]

Відносно СЕВ формування механізмів подолаючої поведінки відбувається майже інстинктивно, людина шукає  шляхи ослаблення впливу стресорів. Враховуючи те, що дослідження проходило  серед медичних працівників, які мають вищу освіту, більшість із досліджуванних розуміла, що в їх психоемоційному стані відбувається ряд змін негативного характеру. Тому деякі з досліджуваних намагались самостійно подолати ці зміни Але зазвичай людина самотужки не може подолати СЕВ, тому необхідно звернутися до спеціаліста для вживання профілактичних засобів.

Профілактика починається з  розпізнавання і розуміння суті проблеми. Перший крок в контролі за процесом вигорання — взяти на себе відповідальність за своє власне переживання стресу, і потім зобов’язати себе змінюватися. Проте, немає загальної згоди відносно того, до яких заходів слід вдаватися. Не існує простих або універсальних рішень [32].

Люди, уражені вигоранням, виснажені  і деморалізовані, тому терапевту, який працює з цією недугою, необхідно негайно виділити час і простір для відновлення енергії, перш ніж обговорювати, що послужило причиною порушень, і скласти план відповідних заходів. Надавати допомогу необхідно якомога раніше, а не тоді, коли вже пізно.

Головна характеристика цього середовища — відношення безумовного і безоціночного ухвалення і довіри консультанта до клієнта [33].

Необхідно підкреслити, що участь у  лекціях та семінарах, а також  читання і бесіди про вигорання  не замінять дій в цьому напрямі. Це може бути довгий, складний і іноді дорогий процес. Проте, наслідки зневаги професійним здоров'ям зазвичай надзвичайно значущі.

Ми можемо почати з того, щоб  знову «запалити» установку на те, що робота може і повинна приносити  задоволення і відроджувати нас (Baens,1992)[34]. Розвивати особисті ресурси, щоб підтримати фахівця на робочому місці. Розщирювати та відновлювати відносини, з колегами, наставником, або психотерапевтом, важливо відшукати «активного борця із СЕВ» і підтримувати ці взаємини перш, ніж виникне необхідність, оскільки у лікарів, існує загальна тенденція усамітнюватися в стані стресу.

Розвиток і підтримка творчих  і практичних інтересів розширює вузький круг  професійних турбот. Всі лікарі легко можуть стати  людьми, які «мають звичай...» (бігати, малювати, танцювати або грати), але не мають часу.

Лікарям необхідно піклуватися  про себе, не нехтуючи навіть найосновнішими відновними заходами — фізичною зарядкою, дієтою, релаксацією та іграми. Ці заходи

Ефективним методом профілактіки СЕВ вважаються балінтовські групи. Балінтовські групи вперше були організовані в Лондоні в середині 50-х Міхаелем Балінтом як тренінгові семінари для лікарів загальної практики. На відміну від традиційного клінічного розбору або консиліуму акцент в роботі балінтовскої групи робиться не на клінічному аналізі ведення даного пацієнта, а на різних особливостях взаємин лікаря з пацієнтом, на реакціях, труднощах, невдачах, які лікарі самі виносять на обговорення. [35]

Група лікарів чисельністю 8-12 чоловік  зустрічається кілька разів на місяць (тривалість зустрічі 1,5-2 години) впродовж декількох років. Ведучими даних семінарів є психологи або психіатри (1-2 людини). Стиль ведення занять – недирективний. На групових заняттях можна поділитися своїми думками і відчуттями, фантазіями, що прийшли в голову, не мають на перший погляд ніякого раціонального зв'язку з предметом викладу. Робиться акцент на емоційну дію пацієнта на лікаря. Заняття в балінтовських групах дозволяють учасникам прояснити стереотипи дій, що перешкоджають вирішенню проблем, встановлювати більш ефективні взаємини з пацієнтами. У групу краще не включати учасників, що знаходяться на роботі в прямому підпорядкуванні. У роботі семінару можуть використовуватися ролеві ігри, елементи психодрами, тренінг сензитивности, прийоми эмпатичного слухання, невербальної комунікації і ін.