Особливості емоційного вигорання працівників психоневрологічного диспансера

Отже, у 70-х роках американські дослідники вивчають якісний бік феномену вигорання (його природу та чинники). Для цього, зазвичай, використовувалися такі методи, як інтерв'ю, спостереження, аналіз конкретних ситуацій та випадків. Специфічна симптоматика емоційного вигорання була виявлена у соціальних і медичних працівників, працівників благодійних організацій, адміністраторів і обслуговуючого персоналу, вчителів та викладачів. Пізніше Дж. Шваб доповнив список професій, пов'язаних із ризиком вигорання, адвокатами, поліцейськими, тюремниками, політиками, торговим персоналом, менеджерами середньої та вищої ланок [5]. Отже, практична спрямованість дослідження феномену вигорання була обумовлена соціально-економічними та історико-культурними чинниками, пов'язаними із розвитком сфери послуг у США.

На початку 80-х років розпочинається етап дослідження та вивчення явища вигорання з позиції його оцінювання, складаються опитувальники та розробляється методологія дослідження вигорання в межах індустріально-організаційної психології.

Так у 1982 році X. Маслач опубліковує  методику МВІ (Maslach Burnout Inventory) для вимірювання вигорання. Саме шкала вимірів даної тестової методики стає найпопулярнішим інструментом вимірювання ступеня вигорання у емпіричних дослідженнях того часу [6].

Відтоді емоційне вигорання розуміють  як форму виробничого стресу, що пов'язаний з такими чинниками, як задоволеність працею, організаційною культурою та плинністю кадрів. Таким чином, індустріально-організаційний підхід об'єднав психіатричний (клінічний) та психологічний напрямки вивчення феномену емоційного вигорання, а вивчення цього феномену набуло на Заході практично масового характеру.

З середини 90-х років вивчення вигорання  в американській психології виходить на якісно новий рівень, оскільки предметом  дослідження почали виступати не тільки чинники, але й інші аспекти  даного психологічного феномена, а саме:

1) розширяється коло соціальних  професій, яким притаманне явище  вигорання (офісні працівники, менеджери,  представники сфери послуг, вчителі,  військовослужбовці та ін.), а  також об'єктом діагностики стають  представники «несоціальної сфери» (програмісти, пілоти);

2) вигорання спирається на розроблену  методологію та визначається  не тільки як форма, але і  як результат хронічного виробничого  стресу; дослідники виділяють групи  стресових факторів, що впливають  на трудову діяльність (робочі  навантаження; контроль та автономність співробітника; сприйняття винагороди; психологічна сумісність співробітника з колегами; сприйняття справедливості; відповідність цінностей працівника з цінностями організації; де він працює тощо);

3) змінюється психодіагностичний інструментарій, за допомогою якого на даному етапі закордонні психологи вимірюють вигорання, використовується тестова методика The Tedium Scale (шкала втомлюваності), розроблена А. Пінесом, але найпоширенішою для виміру вигорання вважається методика Х. Маслач – МВІ (Maslach Burnout Inventory), а всі інші розробляються на її основі;

4) вперше дослідниками проводяться  крос-культурні дослідження вигорання,  та в результаті порівняння  працівників п'яти професійних  груп (освіти, соціальної служби, медицини, психіатрії, установ виконання покарань) визначаються схожі профілі вигорання у фахівців США та Голландії;

5) предметом дослідження американських  психологів виступає антипод  феномена вигорання - поняття  «втягненості», «залученості» (engagement), що було запропоноване X. Маслач та характеризувалось спрямованістю на роботу, ентузіазмом, позитивним відношенням до своєї праці, енергійністю, самоефективністю.

На сучасному етапі розвитку закордонної науки феномен вигорання  досліджується в психології стресових  станів (вигорання як результат стресу), в межах психології професійної діяльності (вигорання як форма професійної деформації) та екзистенційної психології (вигорання як стан фізичного і психічного виснаження, що виникло в результаті довготривалого перебування в емоційно напружених ситуаціях). Проблема емоційного вигорання вивчається закордонними психологами вже більше тридцяти п'яти років. За цей час було видано близько трьох тисяч публікацій з питань емоційного вигорання та виділено близько ста симптомів, пов'язаних з емоційним вигоранням (хоча у більшості випадків вони мали описовий характер та не були підтверджені емпіричними дослідженнями).

За радянських часів емоційне вигорання  як самостійне поняття тривалий час  не вивчалося, а лише окреслювалося  у контексті більш широкої проблематики та мало відображення у положеннях психологічної науки про особистість та міжособистісні відносини, про емоційну стійкість та психічну регуляцію емоцій, про психологічну готовність до діяльності, а також досліджувалось у психології стресових станів.

У радянській педагогічній психології проблему вигорання вивчав М.О. Амінов. Вивчаючи індивідуальні відмінності  вчителів, він виявив взаємозв'язок між схильністю до розвитку вигорання  та типологічними властивостями  нервової системи (слабкістю, лабільністю та активованістю нервових процесів).

Вчений наголошував, що вплив виявлених  індивідуальних відмінностей на схильність до розвитку вигорання є найбільш значущим не на фазі вибору педагогічної спеціальності, а в процесі навчання студентів педагогічних вузів та в перші сім років роботи у школі. Крім того ним було досліджено, що вигорання проявляється сильніше у педагогів з професійною непридатністю, тобто відсутністю схильності до педагогічної діяльності [7].

У радянському та пострадянському суспільстві існував такий стереотип: на роботі фахівець не повинен емоційно виснажуватися, відчувати негативні емоції та власну професійну некомпетентність. Такі настанови не залишали права на слабкість, були деструктивними та призводили до розвитку ситуацій «множинного ігнорування», коли фахівець повинен був приховувати свої проблеми, негаразди та пригнічувати пов'язані з цим негативні емоції. В ті часи тема емоційного вигорання була табуйована, і саме тому здійснювалася невелика кількість спроб дослідити та зрозуміти, що ж реально відбувається із фахівцями, як їм допомогти впоратися із подібними станами та яким чином можна попередити виникнення негативних емоційних станів.

Нарешті у 80-90-х роках XX століття почалося активне вивчення та дослідження  емоційного вигорання, з'явилися спеціальні публікації з даної проблеми.

Аналіз вітчизняних наукових джерел показав, що українські науковці також  досліджували емоційне вигорання працівників  залежно від сфер їх діяльності: серед медичних працівників, працівників пенітенціарної системи, особового складу спецпідрозділів, працівників ОВС з різним стажем професійної діяльності, офіцерів внутрішніх військ МВС України, оперативних працівників на етапі адаптації до професійної діяльності, працівників пожежно-рятувальних підрозділів МНС України, викладачів-психологів, вчителів, психологів-консультантів та ін.

Але, не зважаючи на те, що на сьогодні існує значна кількість досліджень даного феномену, термін «емоційне  вигорання» не відноситься до чітко  визначених понять в системі психологічних знань. У згаданих вище наукових працях та дослідженнях авторами використовуються різні варіанти перекладу англійського терміна «burnout»: «емоційне перегорання» (В.Д. Від), «емоційне вигоряння» (Н. Самикіна, О.В. Коноплицька, Т.В. Вашека, Н.Б. Янушева), «емоційне вигорання» (В.В. Бойко, В. Дудяк), «емоційне згорання»

(Т.С. Яценко, Т.В. Форманюк). Зустрічаються  також такі терміни, як «професійне  вигорання» (Т.І. Ронгінська, Л. Карамушка,  Л.М. Юр'єва) та «психічне вигорання» (О.О. Рукавішніков, Н.Є. Водоп'янова).

У психологічній, педагогічній та соціальній науковій літературі спостерігається  термінологічна плутанина у визначенні терміну «емоційне вигорання».

Наприклад, X. Маслач розглядала вигорання  як синдром фізичного та емоційного виснаження, що свідчить про втрату професіоналом позитивних почуттів і включає розвиток низької самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрату розуміння і співчуття по відношенню до клієнтів. Дослідниця вважала, що вигорання – це скоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням.

У найбільш загальному вигляді це явище розглядалося як довготривала стресова реакція чи синдром, що виникає  внаслідок тривалих професійних  стресів середньої інтенсивності. У зв'язку з цим синдром емоційного вигорання  X. Маслач запропонувала означувати через поняття "професійне вигорання", що у подальшому дозволило розглядати це явище в аспекті професійної деформації фахівця під впливом робочих стресів [8].

На думку Г.А. Робертса, вигорання не є науковим конструктом, а виступає як загальна назва наслідків тривалого робочого стресу та конкретних видів професійної кризи. На сьогоднішній день синдром емоційного вигорання, на його думку, заслуговує діагностичного статусу МКБ-10 у рубриці Z73 - проблеми, пов'язані з труднощами управління власним життям [9].

Деякі дослідники взагалі заперечували проти самостійного терміну «вигорання»  через його невизначеність і часткове співпадіння з такими спорідненими поняттями, як посттравматичний стресовий розлад, депресія чи дистимія (К. Кінг), або розглядали його як «дивну психіатричну химеру» (А. Морроу). Інші встановлювали зв'язки вигорання з існуючими теоріями та моделями: з теорією загального стресу (С. Хобфолл), теорією завченої безпорадності (К. Мейєр), психодинамікою безпорадності у представників допомагаючих професій (А. Адлер), моделлю самоефективності та компетентності (А. Бандура, К. Чернісс), компульсивним наданням допомоги при синдромі «допомагаючих професій» (К. Малан) тощо [10].

A. Пінес та Е. Аронсон, представники однофакторної моделі емоційного вигорання, розглядали його як стан фізичного, емоційного та когнітивного виснаження, що відбувається в результаті тривалого перебування в емоційно складних ситуаціях. В даному випадку виснаження було головним чинником вигорання, а інші прояви дисгармонії переживань та поведінки вважалися його наслідком. Відповідно до цієї моделі, на думку авторів, емоційне вигорання загрожує представникам будь-яких професій [11].

B. Шауфеллі розглядав емоційне  вигорання як двомірну конструкцію (двофакторна модель емоційного вигорання), що складається з емоційного виснаження та деперсоналізації.

Перший компонент - емоційне виснаження -проявляється у скаргах на своє здоров'я, фізичне самопочуття, нервову  напругу та отримав назву «афективного».

Другий - деперсоналізація - проявляється у зміненні відношення до себе, або  до оточуючих та отримав назву  «настановного» [12].

X. Маслач та С. Джексон виділили  трифакторну модель емоційного  вигорання, що включає в себе  емоційне виснаження, деперсоналізацію та редукцію особистих досягнень.

Емоційне виснаження виступає основною складовою емоційного вигорання  і проявляється у зниженні емоційного фону, байдужості або емоційному перенасиченні.

Деперсоналізація проявляється у  деформації відносин з іншими людьми в межах виконання робочих функцій. Редукція особистісних досягнень може проявлятися у тенденції негативно оцінювати себе, занижувати свої професійні досягнення та успіхи, або у обмеженні своїх можливостей чи обов'язків відносно інших осіб [13].

Представник чотирифакторної моделі емоційного вигорання Дж. Шваб запропонував можливість розподілу будь-якого  з елементів емоційного вигорання  на два окремих фактори. Наприклад, деперсоналізація по відношенню до праці, яка пов'язана з виконанням обов'язків на робочому місці, та деперсоналізація по відношенню до суб'єктів професійної діяльності [14].

У дослідженнях Б. Пельмана та Е. Хартмана емоційне вигорання розглядається  як динамічний процес (динамічна модель емоційного вигорання), що розвивається у часі та характеризується наростаючим ступенем виразності його проявів. Зазначений синдром вони описують у вигляді прояву трьох основних класів реакцій на організаційні стреси:

1) фізіологічні реакції, що проявляються  у фізичних симптомах (фізичне виснаження);

2) афективно-когнітивні реакції  (емоційне та мотиваційне виснаження, деморалізація, деперсоналізація);

3) поведінкові реакції (дезадаптація, дистанціювання від професійних  обов'язків, зменшення робочої  мотивації та продуктивності).

Узагальнивши багато визначень терміну «вигорання» Б. Пельман і Е. Хартман виділили три головних компоненти емоційного вигорання: емоційне і/або фізичне виснаження, деперсоналізація та знижена робоча продуктивність [15].

Серед вітчизняних дослідників  також не існує єдиного погляду на проблему емоційного вигорання.

Деякі науковці головною причиною виникнення вигорання вважають психологічну та душевну перевтому, інші стверджують, що при синдромі емоційного вигорання  спостерігається розлад не особистості, а її професійної ролі, а деякі розуміють вигорання як професійну кризу, що пов'язана те тільки з міжособистісними стосунками, а й з професійною діяльністю в цілому.

В.В.Бойко, описуючи емоційне вигорання визначає його вже як вироблений особою механізм психологічного захисту у формі повного або часткового виключення емоцій (пониження їх енергетики) у відповідь на виборочні психотравмуючі дії. Вигорання він відрізняє від різних форм емоційної ригідності, яка визначається органічними причинами - властивостями нервової системи, ступенем рухливості емоцій, психосоматичними порушеннями. Згідно В.В.Бойко, емоційним вигоранням є придбаний стереотип емоційної (частіше професійної) поведінки, по суті - указував на його адаптаційну природу, що містить функціональний стереотип, що дозволяє людині економно витрачати енергетичні ресурси.