Политический процесс

По суті, на сьогоднішній день ми можемо виділити одразу ж декілька способів класифікації стадій політичного процесу. Одним з найбільш широко розповсюджених підходів до визначення стадій політичного процесу є такий, що розглядає їх як послідовну зміну, яка відбувається в ході формування й взаємодії елементів політичної системи. Відповідно до чого політичний процес структурується як сукупність наступних чотирьох етапів:

а)              конституювання політичної системи;

б)              відтворення основних ознак та елементів політичної системи;

в)              розробка, прийняття і виконання політико-управлінських рішень;

г)              контроль за функціонуванням і напрямами розвитку політичної системи.

Намагаючись надати цілісної характеристики стадіям політичного процесу, а також основним політико-правовим чинникам, які супроводжують реалізацію кожної з них, варто все ж таки розпочинати не з поняття політичного рішення, а з такого першопочаткового факту (який служить основою та умовою будь-яких політичних процесів взагалі), яким є формування політичної системи. Кажучи про стадії формування політичної системи мається на увазі насамперед діяльність певної спільноти людей, спрямована на інтеграцію їх загальних інтересів навколо визначеної цілі, яка досягається в ході діяльності політичних інститутів (центральним з яких є держава, чи точніше, - інститут державної влади).

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

2.1. Аналіз стану політичного процесу в Україні

Невід’ємною стороною політичної реальності виступає політичний процес, який розкриває специфічні риси і грані політичної сфери суспільного життя. У найзагальнішому вигляді він характеризує взаємодію політичних і соціальних структур суспільства, ту площину політики, де виконуються ролі й функції головних суб’єктів і носіїв політичної влади. При цьому політичний процес розкриває зміст не тільки конституційних, а й нормативних, або офіційно бажаних, реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального і політичного життя. Політичний процес — це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її стану в часі і просторі. Це сукупність дій, інституціалізованих і неінституціалізованих суб’єктів щодо здійснення своїх специфічних владних функцій, що ведуть до трансформації і розвитку (занепаду) політичної системи суспільства. Усі форми політичної поведінки суб’єктів політики в остаточному підсумку поєднані однією й тією самою внутрішньою потребою самозбереження — впливати на політичні рішення, які приймаються державною владою.

Сучасну теорію політичних процесів розробляють В. Бабкін, В. Горбатенко, І. Курас, В. Куценко, А. Лузан, О. Мироненко, М. Михаль- ченко, М. Мокляк, Ю. Римаренко, Ф. Рудич,В.              Цвєтков, Ю. Шемшученко та інші дослідники. Взаємозв’язок політичної теорії і теорії права, конституційного права та українського національно-державного будівництва розглядається в працях В. Авер’янова, О. Бабкіної, В. Бебика, М. Вівчарика, О. Картунова, О. Костенка, І. Кресі- ної, В. Погорілка, В. Степаненка, В. Якушика та деяких інших суспільствознавців. Чималий інтерес до вищенаведених напрямів досліджень виявляють російські та західні вчені і політики. Проте комплексних досліджень сучасного політичного процесу в Україні, як специфічної галузі діяльності людей, в якій діють політичні відносини та ідеї, інститути (держава, політичні партії, інші громадські організації тощо), як процесу генерування, реалізації політичних цілей за певних історичних умов, на жаль, обмаль.

Так, політичний процес в нашій країні — це багатовимірне і динамічне явище, яке, з одного боку, зумовлює необхідність розгляду багатьох параметрів при спробі виділити їх внутрішню специфіку. З другого — безперервність и безкінечність процесу становлення політичної системи як однієї з ключових характеристик транзитного періоду, що потребує усвідомленого вибору параметрів для аналізу (причому, на різних етапах історичного розвитку домінуючими можуть бути різні ознаки). Для України, як однієї з країн, що недавно стала на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного процесу України є:

конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т. д.);

процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т. д.);

режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у розв’язанні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т. д.).

Щодо визначення типу політичного режиму в Україні існує велика кількість думок, але компромісним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити кілька відомих політичній науці типологій політичних режимів. Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм — це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною. Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, — це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за такими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині один з найважливіших шляхів і механізмів досягнення політичних та інших цілей.

Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки:

по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним;

по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного корпусу (в Україні це віднайшло свій відбиток в існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки за принципом клієнталізму);

по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.

Якщо ж поглянути на динаміку політичного процесу в Україні, то політичну історію України за характером реалізації владних повноважень умовно можна поділити на два етапи: перший — до 2004 р.; другий — період після 2004 р. Відповідно модифікації, що мали місце, стосувалися, по-перше, інституціональних перетворень, а по-друге — логіки політичних процесів і боротьби. Для кінця першого періоду була характерною значна плюралізація політичної системи, що стала основою для персоніфікації політики і пов’язаної з нею слабкості політичних партій. Нині, з одного боку, рівень підтримки тієї або іншої політичної сили прямо залежить від популярності і електоральної привабливості її лідера. З другого боку — поширена практика створення деякими популярними політиками партій “під себе”. Негативи такої тенденції пов’язані насамперед з гальмуванням процесів політичної структуризації українського суспільства і розвитку політичної культури участі та політичної свідомості. Групування навколо певної особистості часто призводить до виникнення великої кількості виборчих проектів з метою популяризації лідера, а також свідомого чи несвідомого відтягування електорату з інших партій [[44];[45]]. Плюралізація як така створила умови для істотного переформатування електоральної географії України, оскільки загальні зміни політичного процесу в країні яскраво відобразилися на його регіональній політиці. Таким чином, сутність політичного процесу в Україні вбачається у природному, еволюційному досягненні суспільно корисного балансу між політичним впливом кожного з його суб’єктів. Це потребує визначення пріоритетності дій окремого суб’єкта на кожному етапі політичного процесу.

Отже, сучасному політичному процесу в Україні притаманні дві тенденції:

з одного боку, відбувається процес формування громадянського суспільства, стан якого визначається взаємодією багатьох факторів, серед яких важливе місце посідає: а) забезпечення свободи особистості та власної ініціативи; б) відповідальність за наслідки власної дії; в) здатність індивіда до громадського співробітництва заради індивідуальної та спільної вигоди та миру [[46]]. Цей процес вимагає творення адекватної такому суспільству не лише соціально-політичної системи [[47]], а й політичної культури, здатної засвідчити участь українського народу в загальноцивілізаційному процесі людського поступу, характерною ознакою якого є орієнтація на гуманізм;

з другого боку, триває процес формування національної держави, теоретико-методологічним підґрунтям якого виступає національна ідея. Проблемі становлення національної ідеї, інтерпретаціям її мети та засобів досягнення в сучасних історичних умовах присвячено праці багатьох науковців. Так, О. І. Семків зазначав, що саме “національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу”, вона є “найбільш простою і доступною формою соціального об’єднання людей”, а тому виступає “чинником життєствердження нації як дієвого учасника політичного життя”, вона — “складова політичної культури нації, вона виражає намір окремих осіб і груп зробити найкращі риси народу керівним принципом діяльності” [[48], 77, 78].

Своєрідність політичного процесу в Україні залежить від офіційного статусу його суб’єктів, особливостей конституційного та законодавчого розподілу між ними владних повноважень, так само, як і від впливовості їхніх суспільно-політичних сателітів як джерел рекрутування кадрів. Такими є органи виконавчої і законодавчої влади, судова влада як арбітр, партії, суспільно-політичні рухи й організації і, звісно ж, засоби масової інформації. Це показник продуктивності політичної системи і, як наслідок, результативності загальнополітичного та окремополітичних процесів.

2.2. Основні тенденції розвитку політичного процессу України на 2012 рік

На мою думку, 2012 рік не принесе кардинальних змін в українську політику, але ревізує розстановку груп впливу в політичному середовищі. Такий висновок можна зробити з опитування експертів з питань політичного процесу, проведеного УНЦПД у період з 10 по 16 січня 2012 року. На сьогодні центрами вироблення політичних (державних) рішень, отже і політичного впливу, залишаються Президент і коло його найближчих радників (так вважають 91% опитаних), у тому числі, з адміністрації Президента (74%). Водночас зберігається суттєвий вплив на вироблення рішень з боку непублічних кіл (56%), тобто груп, формальний статус яких  у системі вироблення та ухвалення рішень не співпадає з їхнім формальним публічним статусом. Фіксується недостатність політичної автономії Уряду як колективного органу управління: 43% експертів відвели йому 4 позицію у системі інституціоналізації рішень, уряд сприймається як ретельний виконавець політичної волі. Загалом вироблення рішень зосереджується на центральному рівні, жоден із експертів навіть не вказує на органи місцевої виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування як на виробників пропозицій до державних рішень.

Крім того, експерти схильні стверджувати, що 2012 рік залишиться часом збереження персонального політичного впливу В. Януковича на фоні зміцнення позицій деяких груп у ході перерозподілу власності. Три чверті респондентів схильні стверджувати, що його політична позиція буде потужно впливати на розстановку груп впливу та вироблення пропозицій щодо розвитку держави. Це означає як концентрацію влади в руках Президента, так і політичну ідентифікацію його з усіма рішеннями, ухваленими й неухваленими, зі справами зробленими та незробленими. Опитані експерти не прогнозують на 2012 рік кардинальних зсувів ні в політичному середовищі, ні в суспільному процесі. Близько 50% опитаних переконані, що жоден із чинників не змінить наявну ситуацію потужним чином.

Визнаний найсильнішим чинник впливу в розстановці політичних сил – парламентські вибори 2012 року (91%), але й вони не стануть рушієм радикальних змін в політичному середовищі. Безумовно, передвиборча кампанія та результати виборів визначатимуть впливовість кожної з груп інтересів всередині владних кіл, але символічний «праймеріз» матиме значення в межах «печерських пагорбів». Всі інші чинники впливу, такі як зусилля ЄС із включення України до зони вільної торгівлі та надання їй політичної асоціації, зусилля Росії із включення України до ЄврАзЕС та політичної асоціації, лежать в діапазоні оцінок між «мало впливатимуть» і «помірно впливатимуть».

Реформа політичної системи, яку планується здійснити в ході конституційної реформи, також навряд чи призведе до зміни груп впливу в політиці. Вона може бути використана для пошуку нового формату легітимації цих же груп. Однак відсутність публічного характеру розробки конституційних змін на даному етапі не дозволяє говорити ні про конкретні параметри змін  політичної системи і засад самого суспільного договору, ні про терміни проведення цієї реформи. Політичні сили (партії, рухи) будуть мати дисперсний і помірний вплив на формування порядку денного в політиці, вони не налаштовані діяти позасистемно, а сконцентруються на участі у виборах.

Аналогічне твердження про помірний вплив стосується й громадських рухів. Хоча громадянська активність матиме місце, однак вона, скоріше за все, не набере концентрованого вираження, а частина репутаційно протестних громадських рухів буде реорганізовуватися в партії й також брати участь у виборах.

Ситуація в економіці також не зазнає якісних змін. Україна значною мірою залишатиметься заручницею ситуації на зовнішніх ринках, а її соціально-економічна стабільність значною мірою залежатиме від залучення зовнішніх коштів.

Традиційна практика використання популістських пропозицій напередодні виборів негативно впливатиме на відносини з МВФ, що, у свою чергу, скорочуватиме поле можливостей із залучення значних обсягів зовнішніх інвестицій[[49]].

Висновки до розділу

Дослідження політичних і соціально-економічних особливостей держав перехідного типу, до яких сьогодні відноситься і Україна, дають підстави стверджувати, що політичний процес у таких суспільствах украй заплутаний і суперечливий. Його емпіричний аналіз (власною політичною системою і її науковими установами) найчастіше навіть не початий або носить замовний характер, категоріальний апарат не розроблений. Але, як показує досвід історії, саме логіка політичного процесу задає і визначає його характер і темпи перетворень.
У державах перехідного типу надто висока швидкість соціальних перетурбацій, наслідком яких є посилення некерованості і потенційної конфліктності розвитку практично будь-яких процесів. Тому для політичного режиму, що прагне не тільки залишитися при владі, але й реально змінити ситуацію на краще, дуже важливим є виконання принаймні двох умов:
– скорочення тривалості перехідного періоду з метою зниження усіляких витрат – матеріальних або нематеріальних ресурсів;
– підтримка соціальної системи в стані поступової динамічної рівноваги протягом усього перехідного періоду з метою уникнення соціальних катаклізмів і потрясінь, тобто забезпечення максимально можливої області усталеної роботи не тільки політичної, через розвиток і сталість областей усталеної роботи складових її підсистем, але і соціальної і економічної систем, тобто самостійної держави як Системи в цілому.