Политический процесс

      Проте, кажучи про дескриптивні концепції політичного процесу, ми маємо вказати на одну їх спільну властивість. Справа в тому, що всі ці концепції виступають не стільки спробою розбудувати певну універсальну дескриптивну теорію політичного процесу, скільки є своєрідними моделями різних типів політичних процесів. Тобто у кожному конкретному випадку ми завжди маємо перед собою більш-менш повний аналіз революційних, еволюційних, стабільних, нестабільних, і т.д. політичних процесів, але при цьому втрачається загальне уявлення про політичний процес як такий. Інакше кажучи за розмаїттям описаних форм часто втрачається загальне розуміння того, що являє собою політичний процес. Певною мірою цю тезу можна сформулювати наступним чином: замість єдиної і цілісної теорії політичного процесу дескриптивні концепції дають нам лише картину розмаїття можливих політичних процесів.

Іншим прикладом редукціоністського підходу може виступити спроба пояснити зміст цього поняття через опис стану, в якому знаходиться політична система. Так, в залежності від нього політичні процеси можуть бути розподілені на політичні процеси у транзитивних та стабільних політичних системах. У першому випадку ми можемо виділити такі два типи політичних процесів як: а) демократизація (перехід від недемократичного до демократичного політичного режиму, для якого, за словами Ф.Шміттера, характерна активна участь громадянського суспільства у політичному процесі, що виступає головним фактором демократизації[[23];32]); б) трансформація недемократичного політичного режиму (перехід від одного виду недемократичного політичного режиму до іншого). Причому сама демократизація може відбуватися у різний спосіб. Наприклад, описуючи цей тип політичного процесу, О.Харитонова виділяє кооперативну демократизацію (це: поступова, але послідовна лібералізація політичного режиму; обережний і контрольований демонтаж ряду нежиттєздатних інститутів колишньої політичної системи при розумному відтворенні старих, але життєздатних політичних інститутів; конституювання нових демократичних інститутів; ресоціалізація населення) та конкурентну демократизацію (це: різка лібералізація; розпад та суцільна руйнація старої політичної системи; створення нових політичних інститутів за принципом “будь-якою ціною”)[[24]].

          Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема, прогресивні та регресивні. Якщо йдеться про прогресивний характер політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, умотивованим є введення ще й такого терміна до нашого політологічного словника, як "політичний розвиток". Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства. Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього — до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом. Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю, соціальними конфліктами, кризами тощо. Традиційні суспільства (переважно в країнах, що розвиваються) мають жорстко регламентоване традиціями та звичками політичне життя. Водночас функції політичних інститутів недостатньо диференційовані, що є передумовою неадекватного реагування на економічні, соціальні та технологічні зміни в суспільстві.

Типологію політичних процесів унаочнює табл. 1.

1.3. Стадії політичного процесу

     Звісно, що у різних дослідників наголос може робитися чи на результаті політичного процесу чи на формах його протікання. Так, наприклад, для Т.Парсонса політичний процес – це насамперед результати функціонування політичної системи, тоді як згідно моделі політичного процесу Р.Дарендорфа ми повинні акцентувати увагу на динаміці змін у суперництві різних груп за ресурси влади. Близькою до Р.Дарендорфа є позиція Л.Козера, який розводячи поняття “конфлікт” та “антагонізм”, вважав, що конфлікт є формою взаємодії різних суб’єктів, яка служить встановленню та підтриманню самототожності суспільства та його сегментів[[25]]. Хоча, у ряді інших досліджень ми можемо побачити спроби тлумачення політичного процесу одночасно як в термінах результатів, так і форм його протікання. У зв’язку з чим достатньо згадати такі імена як Д.Істон та В. ван Дейк, які аналізуючи політичний процес представляють його у вигляді боротьби різних політичних суб’єктів, що мають конфліктуючі цілі, в результаті якої відбувається контрольований та врегульований владою розподіл (перерозподіл) ресурсів та цінностей [[26]]. Таку ж настанову на поєднання “конфліктної” та “консенсуальної” парадигм у тлумаченні політичних процесів ми знаходимо у С.Ліпсета. Зокрема, він вважає, що політичний процес є одночасно як засобом інтеграції (що вносить в аналіз політичних процесів необхідність врахування такого показника як розв’язання проблемної ситуації), так і фактором конфлікту (в цьому сенсі ми повинні аналізувати динаміку політичних конфліктів) [[27]].

      Головною причиною, що виступила основою парсонівського тлумачення політичного процесу, як способу розв’язання суспільних проблем стало його розуміння сутності соціального конфлікту (нагадаємо, що за Т.Парсонсом, який представляє соціологічну школу політологічних досліджень, політичний конфлікт є одним з різновидів соціального конфлікту). Дійсно, відповідно до концепції Т.Парсонса, нормальним станом як соціальної, так і політичної системи є відсутність будь-яких конфліктів (що змусило його розглядати конфлікт як певне дисфункціональне явище [[28]]). Тобто всі зусилля, зовнішнім виразом яких є політичний процес, спрямовуються на розв’язання чисельних проблем, що постають в ході політичного, соціального, економічного, правового розвитку. Процес, як пише Т.Парсонс, завжди “передбачає ціль... співвіднесеність з певним майбутнім станом... процес діяльності розглядається переважно в термінах його зв’язку з цілями і називається: “здійснення”, “реалізація”, “досягнення””[[29]]. В результаті чого головним критерієм аналізу політичних процесів є ступінь успішності вирішення тих проблем, які він був покликаний розв’язати.

      Проте, якщо Т.Парсонс бере за основу визначення політичного процесу його результати (що фактично і дозволяє описати роль політичного процесу для політичної системи), чи, інакше кажучи – успішність досягнення політичного компромісу та вирішення політичних конфліктів, то Р.Дарендорф, навпаки, вважає, що головним поняттям, яке має застосовуватися при описі політичних процесів є “політичний конфлікт”. Причому цей конфлікт виникає не стільки на основі класових інтересів (як це пояснюється в рамках марксистської теорії), скільки як наслідок двох базових тенденцій суспільно-політичного розвитку: а) боротьба за владу між різними соціальними групами; б) боротьба за повноту реалізації громадянських, політичних та економічних прав. Тобто намагаючись зрозуміти характер політичних змін, а також специфіку політичної участі та мотиви прийняття тих чи інших політичних рішень, ми повинні орієнтуватися не на майбутні цілі політичної системи (досягнення консенсусу, консолідація, перехід до іншого політичного режиму тощо), а на ті причини, які виступили поштовхом для цих процесів. В результаті чого, адекватне уявлення про політичний процес, на думку Р.Дарендорфа, ми отримуємо тоді, коли визначаємо основні “інгредієнти політичних перетворень”, якими є, з одного боку – різноманітні політичні сили, а з іншого – політична ситуація. Більш того, самі цілі політичного процесу визначально формуються не стільки в самій політичній системі, скільки у суспільстві, яке здійснює постійний вплив на неї. Виходячи з цієї методологічної настанови Р.Дарендорф демонструє специфіку розвитку політичного процесу у таких країнах як Франція, Німеччина та Великобританія на початку ХХ століття [[30]].

     Не заглиблюючись у більш детальний аналіз розуміння політичного процесу у Т.Парсонса, Р.Дарендорфа та інших із згаданих нами дослідників, відмітимо лише один важливий момент: у будь-якому разі, незалежно від того, чи ми спостерігаємо орієнтацію на дослідження результатів політичного процесу (як у Т.Парсонса) чи на його протікання (модель Р.Дарендорфа), він постає саме як форма (і певною мірою – наслідок) існування політичної системи. На перший погляд, подібне тлумачення політичного процесу є одночасно і найбільш універсальним, і найбільш адекватним. Але при більш ретельному розгляді ми можемо помітити один важливий момент, на який звертають увагу критики цього способу розуміння політичного процесу. Справа в тому, що розглядаючи політичний процес як похідне від політичної системи явище ми тим самим обмежуємо його лише такими трьома стадіями як: відтворення компонентів та ознак політичної системи, прийняття та виконання політико-управлінських рішень, контроль за функціонуванням та напрямком розвитку політичної системи. Однак, як відзначає М.Марченко, описуючи процес розвитку та зміни політичних систем, ми маємо пам’ятати ще й про такий важливий етап як конституювання політичної системи [[31];198]. Тому, пропонуючи власне визначення політичного процесу він окреслює його як сукупну діяльність всіх суб’єктів політичних відносин пов’язану з формуванням, зміною, перетворенням та функціонуванням політичної системи[[32]]. Цю ж думку обґрунтовує А.Рябчук, який зазначає, що першим логічним етапом політичного процесу має виступати постання політичної системи як такої, тобто формування її органів. І лише після цього стають можливими такі стадії політичного процесу як відтворення компонентів політичної системи та прийняття політичних рішень [[33]].

Як зазначає Ілляшов Г.О., існує дві моделі перебігу політичного процесу. Перша з них являє собою зразок типової дискретної моделі, коли після утворення певної політичної системи (демократичної, авторитарної чи тоталітарної) три наступні фази політичного процесу йдуть одна за одною по мірі визначення і реалізації політичних завдань. Інша модель розглядає три останні етапи політичного процесу («б», «в» та «г») лише як прояви постійно триваючого конституювання та відтворення політичної системи. Тобто, у першому випадку конституювання політичної системи розглядається лише як необхідна і найзагальніша умова політичного процесу, а в другому - як інтегральний чинник всього політичного процесу, який реалізується на всіх без винятку стадіях[[34]].

Хоча в сучасній політичній науці можна зустріти і прямо протилежний підхід до визначення стадій, який засновується на тому, що ключовим моментом будь-якого політичного процесу - і, відповідно, його центральною стадією - є прийняття політичного рішення. Тому прибічники цієї класифікації стадій політичного процесу фактично обґрунтовують двочленну теоретичну модель, коли весь політичний процес розпадається на дві основні фази (чи два основні етапи), якими є: а) підготовчий процес (нагромадження та переробка інформації про стан тієї чи іншої системи, того чи іншого об’єкту, відносно якого приймається політичне рішення), і б) процес реалізації прийнятих політичних рішень (який включає в себе організацію виконання рішень; перевірку досягнення мети і якості виконання рішень; виявлення допущених відхилень; коригування змісту і методів діяльності системи державних органів та правових норм; перевірку, пов’язану з оцінкою реального впливу політичних інститутів і норм на хід політичних процесів).

Паралельно з застосуванням класифікаційної моделі виділення стадій політичного процесу, яка ґрунтується на тлумаченні політичного процесу як відображення станів політичної системи в ході реалізації нею своїх основних функцій, ми можемо водночас залучити критерій якісної оцінки стану політичної системи. В цьому сенсі, приєднуючись до більшості прихильників цілісного дослідження політичного процесу, слід зупинитися на виділенні наступних трьох базових стадій або режимах перебігу політичного процесу:

а)              функціонування політичної системи, яке починається із її конституювання та включає відтворення установлених принципів та існуючих соціально-політичних зв’язків (доволі часто в сучасній політологічній науці цю стадію визначають поняттям «стадії нормального розвитку»);

б)              реагування на зміни у соціальному середовищі (ця стадія виявляє свою сутність в сукупності реформаційних, модернізаційних та адаптаційних політичних процесів);

в)              руйнація політичної системи, коли, за словами Д. Істона, кількість вхідних даних значно перевищує можливий потенціал реагування політичної системи [[35],с.518;[36],с.11].

Охарактеризуймо політичний процес на кожній з означених стадій або в рамках кожного з режимів існування політичної системи. У сучасних політологічних дослідженнях під формуванням політичної системи мається на увазі таке впорядкування суспільних зв’язків, результатом якого є розв’язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного, прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямованих на легітимізацію політичної системи. При цьому, одним з вирішальних складників стадії конституювання політичної системи є її легітимізація, яка відбувається шляхом законодавчого закріплення основних правових норм, що відбивають базові принципи організації й функціонування політичних систем. Як правило, з огляду на їх важливість, ці законодавчі норми фіксуються на рівні конституцій і входять до їх перших розділів.

Таким чином, формування політичної системи як перша початкова стадія політичного процесу завжди тісно пов’язане із законодавчим і (безпосередньо) конституційним процесом. У цьому плані важко не погодитися з авторами, які, аналізуючи цю стадію політичного процесу, вказують на її тісний зв’язок з правовим процесом, коли право закріплює політичну владу, цементує політичну систему, аби в подальшому вона була здатна ефективно керувати соціально-економічними процесами, регулювати політичні відносини, боротися з негативними явищами в суспільному житті [[37]].

Однак, крім конституційного встановлення базових принципів, існування політичної системи передбачає ще й їх реалізацію, чи точніше - забезпечення їх реалізації, яке складає зміст цієї стадії політичного процесу. На цій стадії відбувається відтворення основоположних принципів, що конституюють зміст окремих політико-правових інститутів. Це відтворення відбувається шляхом безпосередньої реалізації в державно-правовому та суспільно-політичному житті конституційних приписів щодо функціонування окремих політико-правових інститутів. Таким чином, важливою складовою стадії нормального функціонування політичного процесу є стадія відтворення основних компонентів та ознак політичної системи. Навряд чи зараз є сенс доводити її органічний зв’язок із процесом формування, оскільки це випливає з самого поняття політичної системи, яка повинна не просто бути утвореною, але й водночас бути спроможною підтримувати власне існування та свою внутрішню стабільність. На цій стадії політичного процесу особливого значення набуває чинник впорядкування діяльності політичних і правових інститутів, налагодження їх взаємодії у перебігу політичних подій. Кожен з інститутів політичної системи повинен взаємодіяти з іншими таким чином, аби їхні зв’язки залишалися стабільними, прогнозованими і, головне, такими, якими вони мають бути відповідно до моделі політичної системи, покладеної в основу її конституювання. У даному випадку йдеться про те, що відтворення інститутів політичної системи, а також реалізація загальних принципів, які покладаються в основу їх функціонування, завжди відбувається на основі чинної в державі законодавчої бази. Тобто на даній стадії політичного процесу право перетворюється на нормативну основу функціонування всіх елементів політичної системи. Щоб зрозуміти специфіку цього режиму, найкраще звернутися до будь-якого конкретного прикладу політичної системи. Скажімо, у випадку дослідження політичної системи демократичного типу, ми вказуємо, що її базовими інститутами є: вибори, народні референдуми, поділ державної влади, політичні партії, незалежні засоби масової інформації, пріоритет прав людини і громадянина тощо. На відміну від стадії конституювання, на якій важливо закласти основи функціонування кожного з перелічених політичних інститутів, в режимі стабільного функціонування наголос робиться вже на тому, яким чином ці інститути взаємодіють з іншими, та щоб їх діяльність не суперечила принципам, закладеним на початковій стадії політичного процесу. Відомо, що стабільне функціонування будь-якого суспільства забезпечується насамперед діяльністю політичних інститутів, які встановлюють зв’язок між соціальними групами, реалізують їх потреби та інтереси. Як стверджує з цього приводу Ю. Нісневіч, для забезпечення соціально-політичної стабільності і стійкості політичної системи законодавчі, нормативні та інші управлінські рішення органів державної влади повинні враховувати і агрегувати приватні і корпоративні інтереси, бути прийнятними для суспільства в якості обмеження певних особистих і групових інтересів, а також бути зрозумілими в сенсі їх загальнозначущого пріоритету по відношенню до приватних інтересів. Природно, рішення і дії державної влади не повинні порушувати і ущемляти права і свободи громадян. Саме для забезпечення таких умов стабільного і стійкого функціонування демократичної державної влади і політичної системи в цілому необхідний постійний діалог між суспільством і владою, необхідна реальна публічна політика [[38]].