Политический процесс

Достатньо успішну спробу побудови аналітичної моделі політичного процесу на стадії функціонування політичної системи, що враховує взаємодію різних акторів і інститутів, здійснили американські вчені Г. Алмонд и Г. Пауелл. На першій фазі артикуляції індивідуальних і групових інтересів носієм функції їхнього виразу виступають групові об’єднання (політичні партії та рухи, інституції громадянського суспільства, групи інтересів, лобі тощо). Функція агрегації інтересів учасників політичного процесу пов’язана вже здебільшого з діяльністю політичних партій. Тут відбувається селекція і об’єднання в єдину партійно-політичну позицію різнорідних інтересів індивідів і груп. Досить яскраво це виявляється, наприклад, в діяльності соціал-демократів, які намагаються об’єднати інтереси і вимоги міських робочих і службовців, фермерів і підприємців в узгодженій партійній платформі. При виробленні політичного курсу інтегруючу роль грають представницькі і законодавчі інститути, які формують колективні рішення. Наприклад, в більшості парламентів (навіть біпартійних) вироблення та ухвалення ключових для всієї нації рішень здійснюється при певній інституційній злагоді провладних депутатів і опозиції. Етап реалізації ухвалених рішень пов’язаний головним чином з функціонуванням інститутів виконавчої влади, які організують для цього належні заходи і знаходять необхідні ресурси. Етап контролю і арбітражу в рамках політичного процесу відноситься до діяльності інститутів судового і конституційного нагляду, що виконують функції усунення протиріч між організаціями і групами на базі визнаних всіма норм [8]. Слід зауважити, що у ході відтворення базових компонентів політичної системи насамперед відтворюються загальні її ознаки. Аби пояснити важливість цієї тези, згадаймо, що політичні системи не є своєрідними «законсервованими» політико-правовими утвореннями, які після закінчення першого етапу продовжують існувати у своєму первинному вигляді і зберігати «первинну форму». Навпаки, політичні системи змінюються, змінюються і їх складові елементи. Однак головною метою будь-якої політичної системи є пошук такої політичної стратегії розвитку, яка б дозволила їй залишатися стабільною і не змінювати свого типу. Стосовно демократичної політичної системи це означає, що, попри будь-які зміни в суспільстві та суспільних відносинах, а також в функціонуванні основних політико-правових інститутів, вона має зберігати свою демократичну сутність і форму. Саме тому цінність процесу відтворення елементів (інститутів) політичної системи полягає не стільки в тому, аби вони підтримували власне існування, але в тому, щоб у ході їх відтворення відбувалось відтворення основних ознак, які виступають основою загальної класифікації політичних систем.

Описуючи політичний процес як динаміку розгортання політики, маємо всі підстави, щоб виділити два основні типи змін, які відбуваються з учасниками політичного процесу. Ці зміни можуть мати кількісний та якісний характер. У першому випадку політичний процес постає у формі політичного розвитку, коли ми спостерігаємо вдосконалення або деградацію певних політичних інститутів. Тобто, змінюються кількісні показники, що описують окремі елементи політичної системи. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

У другому випадку політичного розвитку йдеться про політичну трансформацію або модернізацію політичної системи. Її результатом є поява нових політичних інститутів, нових норм, які регулюють політичний процес, нових суб’єктів політичного процесу, І Т.Д., що дозволяє констатувати якісну зміну в політичній системі. Найбільше висвітлення даний режим політичного процесу отримала у теоріях політичної модернізації, які активно превалювали у політологічному дискурсі 50-70 рр. та наприкінці XX ст. були переглянуті в рамках теорії суспільств, що трансформуються. Ці політологічні пошуки пов’язані з іменами Р. Даля, X. Лінца, С. Ліпсета, Л. Пая, А. Пшеворського, Д. Растоу, С. Хантінгтона, Ф. Шміттера та ін. Модернізаційний аналіз політичних процесів, політичних змін досить часто замикається на перехідних країнах або тих, що розвиваються, переживають стадії радикальної трансформації політичних структур, які змінюють способи економічних відносин. При цьому нерідко випускається з поля зору факт, що й розвинені держави Заходу проходять модернізаційні періоди, які містять в собі еволюційні та революційні перетворення. Перехід Франції до президентської (5—тої) республіки у другій половині 50-60-х років, політичні зміни в Греції у 70-ті роки, в Іспанії та Португалії у 70-80-ті роки мали кризовий характер і за більшістю характеристик були модернізаційними процесами.

По суті, на сьогоднішній день ми можемо виділити одразу ж декілька способів класифікації стадій політичного процесу. Одним з найбільш широко розповсюджених підходів до визначення стадій політичного процесу є такий, що розглядає їх як послідовну зміну, яка відбувається в ході формування й взаємодії елементів політичної системи. Відповідно до чого політичний процес структурується як сукупність наступних чотирьох етапів:

а)              конституювання політичної системи;

б)              відтворення основних ознак та елементів політичної системи;

в)              розробка, прийняття і виконання політико-управлінських рішень;

г)              контроль за функціонуванням і напрямами розвитку політичної системи.

Однак, визнаючи доцільність виокремлення чотирьох перелічених вище етапів політичного процесу дослідники по різному оцінюють їх значущість. Власну інтерпретацію цієї моделі пропонує Д. Зеркін. Для нього суто структурний аспект протікання політичного процесу має поєднуватись з історичним аспектом. Тому він виділяє такі три стадії політичного процесу як: інституціоналізація та конституювання конкретної політичної системи, функціонування і розвиток (реформування і модернізація) політичної системи, деградація політичної системи [[39]]. Проте, зазначена модель опису стадій політичного процесу, на мою думку, має серйозні вади. Найважливішою з них є те, що остання з запропонованих Д. Зеркіним стадій політичного процесу характеризує не політичний процес як такий, а виключно якісний стан політичної системи. В цьому сенсі ми можемо спостерігати, що останні дві стадії політичного процесу практично співпадають, оскільки деградація політичної системи також передбачає її функціонування. Справді, якщо вживається поняття деградації, то мається на увазі не стільки припинення політичного процесу взагалі (що є неможливим, оскільки у цьому разі відбулося б зникнення політичної системи), скільки якісно незадовільний стан та властивості цього процесу. Таким чином, запропонована Д. Зеркіним модель, фактично, є двохстадійною (цими двома стадіями є конституювання політичної системи та її подальший розвиток) з тією лише специфічною властивістю, що до неї застосовується такий додатковий критерій як оцінка якості стану політичної системи (в цьому сенсі політичний процес може бути визначеним чи як прогресуючий, чи як деградуючий).

На мою думку, основна відмінність між представленими в межах цього підходу інтерпретаціями політичного процесу полягає у специфіці розуміння першого етапу, тобто стадії "конституювання політичної системи". Справа в тому, що як таке конституювання політичної системи може бути представлено, з одного боку, як певний "одноразовий" акт, коли поняття "конституювання" розглядається як тотожне поняттю "конституціонування", що означає "установлення" чи "встановлення". Таким чином процес виникнення політичної системи описує Ж. П. Жакке, для якого фіксація політичної влади у суспільстві відбувається через " акт визначення статусу політичної влади" (причому, як відмічає зазначений автор, цей "акт визначення" за правило має однобічний характер) [[40]; 103]. А з іншого боку - як постійно триваючий процес зміни політичної системи в цілому. Відповідно до чого утворюються дві базові моделі протікання політичного процесу. Перша з них являє собою зразок типової дискретної моделі, коли після утворення певної політичної системи (демократичної, авторитарної чи тоталітарної) три наступні фази політичного процесу слідують одна за одною по мірі визначення і реалізації політичних завдань. Інша модель розглядає три останні етапи політичного процесу ("б", "в" та "г") лише як прояви постійно триваючого конституювання політичної системи. Тобто у першому випадку конституювання політичної системи розглядається лише як необхідна і найбільш загальна умова політичного процесу, а у другому - як інтегральний чинник всього політичного процесу, який реалізується на всіх без виключення стадіях.

Хоча у сучасній політичній науці можна зустріти і прямо протилежний підхід до визначення стадій політичного процесу, який засновується на тому, що ключовим моментом будь-якого політичного процесу - і відповідно його центральною стадією - є прийняття політичного рішення. Тому прибічники цієї класифікації стадій політичного процесу, фактично, обгрунтовують двохчленну теоретичну модель, коли весь політичний процес розпадається на дві основні фази (чи два основні етапи), якими є: а) підготовчий процес (це збір та обробка інформації про стан тієї чи іншої системи чи того чи іншого об'єкту, відносно якого приймається політичне рішення [[41]]), і б) процес реалізації прийнятих політичних рішень (який включає в себе організацію виконання рішень; перевірку досягнення мети і якості виконання рішень; виявлення допущених відхилень; коригування змісту і методів діяльності системи державних органів і правових норм; перевірку пов'язану з оцінкою реального впливу політичних інститутів і норм на хід політичних процесів) [[42]]. Тому весь політичний процес може бути представлено завдяки двохстадійній моделі:

            Формулювання та маніфестація політичних вимог, яке здійснюється за прямого контакту з представниками влади через засоби масової інформації, референдуми, виборчу систему, страйки, мітинги, пікетування тощо.

Прийняття політичних рішень органами державної влади у відповідь на політичні вимоги соціальних суб'єктів. Зміст цих рішень покликаний задовольняти, узгоджувати та впорядковувати інтереси суспільних груп, запобігати виникненню конфліктних ситуацій. Основними суб'єктами розробки і прийняття політичних рішень виступають державна адміністрація та представницькі органи влади за участі експертів, спеціалістів, працівників наукових закладів.

Цікавою модифікацією подібної двохчленної класифікації політичного процесу можна вважати модель розроблену Б. Пауелом та Г. Алмондом. Так, зберігаючи у якості центральної тези ідею, що серцевиною політичного процесу є прийняття політичних рішень, вони, разом з тим, спробували вписати таким чином витлумачений політичний процес в більш широкий контекст артикуляції соціальних інтересів. В результаті чого вони отримали одразу ж дві дефініції політичного процесу. З одного боку, витлумачений у строгому сенсі, політичний процес виступає як прийняття та реалізація політичних рішень. З іншого ж боку, в своєму широкому значенні, політичний процес виявляється значно більш складним за своєю структурою, і розпочинається не в момент прийняття політичного рішення, і навіть не в момент збору інформації, а в момент виникнення первинної артикуляції політичних інтересів. Тому, з цієї точки зору, елементами політичного процесу стають всі без винятку форми політичної участі, тобто такі дії як: участь громадян у виборах, будь-які спроби як з боку держави, так і інших громадян вплинути на політичний вибір, будь-які форми сприяння політичним партіям чи окремим суб'єктам політики (маються на увазі насамперед політичні кандидати), спроби розбудови каналів політичної комунікації для вирішення спільних проблем, будь-які контакти з представниками державної влади (державними службовцями та чиновниками), участь у будь-яких протестних акціях, підписання політичних петицій тощо. В свою чергу, кожна з зазначений дій має свою власну структуру і може нараховувати одразу ж декілька стадій [[43]].

Намагаючись надати цілісної характеристики стадіям політичного процесу, а також основним політико-правовим чинникам, які супроводжують реалізацію кожної з них, варто все ж таки розпочинати не з поняття політичного рішення, а з такого першопочаткового факту (який служить основою та умовою будь-яких політичних процесів взагалі), яким є формування політичної системи. Кажучи про стадії формування політичної системи мається на увазі насамперед діяльність певної спільноти людей, спрямована на інтеграцію їх загальних інтересів навколо визначеної цілі, яка досягається в ході діяльності політичних інститутів (центральним з яких є держава, чи точніше, - інститут державної влади).

Висновки до розділу

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного нами дослідження, можна сформулювати такі висновки. По-перше, формування та розвиток глобального політичного процесу зазнає різноспрямованого та одночасного впливу різних обставин, серед яких є такі, що на певному етапі спричиняють найбільші ефекти. При цьому динаміка глобалізації залежить від трьох детермінант, поєднання яких може надати їй додаткового прискорення, а відсутність якоїсь з них дає наслідки половинчастості й недосконалості, а в крайніх обставинах - навіть зворотні. Цими детермінантами є: характер технологічного прогресу; зрілість політичних відносин; стан теоретичних знань і практичних економічних умінь. По-друге, в умовах глобалізації кардинально ускладнюється структура світового розвитку, трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), утверджується нова модель відносин між суспільствами, встановлюються нові пріоритети у розв’язанні глобальних системних проблем. У результаті цього формується глобальний політичний процес. Структурними елементами його функціонування виступають транснаціональні структури та міжнародні урядові та неурядові організації, які формують свою власну внутрішньо-глобальну систему відносин. По-третє, нині спостерігаються дві основні закономірності щодо еволюції політичного процесу глобального рівня. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу та поява нових форм його розколу. Переважно ці закономірності простежуються, з одного боку, в інтернаціоналізації економічного, політичного та всього суспільного життя, а з другого - у створенні та зміцненні суверенних держав, що намагаються реалізувати свої інтереси за межами національно-державних кордонів. Ці тенденції зумовлені не лише політичними інтенціями та інтересами учасників глобального політичного процесу, а й кореспондуються з економічними реаліями, поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, загальносвітовими культурними тенденціями. Певні ризики для світового політичного процесу несе гостре соціальне розшарування між народами та цілими регіонами світу, загрози екологічних катастроф та перспективи вичерпання ресурсів планети, що змушує держави та організації коригувати не лише внутрішню політику, а й виробляти спільні норми та програми на рівні глобальних політичних взаємодій.