Политический процесс

Іншими детермінантами, що чинять вагомий системний вплив на формування та функціонування політики в державі є класово-групова та етнічна структури суспільства. Для П. Бурдьє політичний процес як такий є відбиттям соціального складу суспільства, а політичний вибір у значно меншому ступені, ніж це зазвичай вважають, є незалежним від класу [[4]]. Для нього висока позиція у соціально-класовій системі суспільства зумовлює й високі позиції у політичному полі. Безумовно, сам контроль над певним ресурсом ще не гарантує політичний успіх, його зумовлює і можливість швидко й ефективно мобілізувати та реалізувати капітал. Наявність певного обсягу ресурсів ще не гарантує актору конкретних результатів політичного процесу, але високе, домінуюче, класове становище зумовлює вигідну значущу позицію в політиці. Сучасна політика найчастіше намагається задовольнити та врахувати інтереси різних соціальних груп, і боротьба суб’єктів політики за право висловлюватись від певного кола громадян відображає вплив соціальної структури суспільства на політичний процес. Крім того, зміна соціальної структури суспільства часто може бути й завданням політики - наприклад, створення прошарку власників-підприємців як мета процесу приватизації, формування соціальної групи фермерів як завдання політики реформування сільського господарства, створення професійних груп через освітню політику, систему державного замовлення або широкого доступу до вищої освіти.

З часів виникнення національних держав вагомим є вплив на формування політичного процесу державного рівня етнічного фактора. Осмислення народом себе як етнічної нації найчастіше є основою для державотворення. Етнонаціональна структура часто зумовлює унітарну або федеративну форму державного устрою, розвиток політичних партій, конфліктогенність політичного процесу, рівень наявної та потенційної політичної напруги. Більшість держав світу є етнічно гетерогенними, і чисельність, культурний та економічний розвиток окремих етнічних груп, наявність мови і етнічної самоідентифікації у їхніх членів обумовлює внутрішню політику держави в галузях соціального захисту, праці, освіти, культури. Також можна казати, що певна етнічна структура суспільства зумовлює і структуру акторів процесу державного управління - адже поширеними є випадки, коли до політичної та економічної еліти входять представники лише одного етносу. Також на якість політичних процесів у країні впливає група чинників, які можна узагальнено визначити як соціокультурні детермінанти. Це ментальні риси, традиції, політична культура, політична свідомість суспільства, яка складається з політичної психології та ідеології. Для політичних змін у країні велику роль відіграє ступінь її культурної секуляризації, яка відображається у пропорції між віруваннями і настановами, раціонально-аналітичними й ірраціонально-аффективними компонентами оцінювання населенням країни тих або інших політичних реформ, державних заходів тощо.

Оскільки соціокультурні чинники трансформуються в людській свідомості у певні цінності, то абсолютно очевидною виявляється кореляція між політикою і культурою. Ця кореляція стала предметом окремих політологічних досліджень відносно недавно, з приходом у світову науку таких учених, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай. Культура поряд з конституційними умовами, на думку Г. Спіро, належить до найважливіших умов динамічної рівноваги політичної системи, адже вона виступає чинником формування політичних рішень. А модель Г. Алмонда безпосередньо включає політичну культуру до базових елементів функціонування політичної системи та перебігу політичного процесу. Учений приділяє основну увагу політичним традиціям і політичній соціалізації як найважливішим компонентам політичної культури і детермінантам політики. При цьому вплив соціально-стратифікаційних і соціокультурних чинників може виявлятися не лише у вигляді інтересів, політичних установок, мотивів, способів поведінки акторів політичного процесу. Їхня дія може проявлятися у вигляді специфіки розподілу праці в політиці, перерозподілі владних ресурсів, а також особливостей окремих політичних інститутів, структурних характеристик політичної системи. Соціальний і соціокультурний контекст багато в чому визначають ті або інші дії, а також специфіка сюжету політичного процесу. Тому аналіз цих детермінант є невід’ємною частиною дослідження політичного процесу.

Більшість представників сучасної політичної науки детермінанти, що впливають на формування політичних процесів, не можуть однозначно віднести до економічної або соціокультурної площини. Наприклад С. Хантінгтон, вивчаючи трансформаційні політичні процеси, зазначає: “Демократизації сприяють певні економічні та культурні умови. В їх складі існують порівняно високий рівень економічного розвитку та переважання того, що можна назвати західною культурою з її цінностями. У цей час практично всі країни з високим або середньовисоким рівнем прибутку (за класифікацією МБРР), за винятком Сінгапуру, є демократіями” [[5]]. Для Д. Растоу важливим є не стільки залученність певної спільноти до західних цінностей, скільки відчуття національної єдності. За допомогою порівняльних досліджень Д. Растоу доводить, що демократизація може відбуватися в незахідних країнах (Японія, Туреччина), де члени суспільства зараховують себе до єдиної політичної спільноти [[6]].

При розгляді зовнішньополітичних детермінант формування політичних процесів державного рівня до них можна віднести такі: національні інтереси і зовнішню політику сусідніх держав; курс і політичні дії найрозвиненіших держав світу; дії наддержавних акторів (союзів держав та блоків); діяльність міжнародних організацій. Зовнішня політика сусідніх держав безпосередньо впливає на внутрідержавний процес у силу близькості економічних, соціальних і культурних зв’язків, що історично склалися, - тривалі торгово-економічні відносини, політична кооперація, конфлікти і війни відбувалися саме між державами-сусідами. А якщо врахувати, що більшість сучасних держав виникли внаслідок розпаду імперій, то культурні й економічні взаємозв’язки між ними стають очевидними. Проте розвиток військових, інформаційних технологій, розростання мереж економічного співробітництва, створення єдиного глобального ринку висунуло деякі держави на лідируючі позиції, що зумовило їх вплив як на всю міжнародну політику в цілому, так і на політичний процес окремих держав. Т. Скокпол у рамках геополітичного аналізу сучасного світу висунув гіпотезу про те, що сучасні соціальні революції взагалі відбуваються в країнах, що займають у глобальній системі невигідну геополітичну і військову позицію [[7]]. Водночас, міжнародні організації відігравали і продовжують відігравати одну з ключових ролей у здійсненні фінансової стабілізації низки східноєвропейських країн, нерідко виступаючи на внутрішній політичній арені як самостійна сила, що підтримує або засуджує дії уряду. Нерідко політика, яку запроваджували економічні організації МБРР, ЄБРР, МВФ, ВТО щодо країн цього регіону, впливала на внутрішньополітичний розвиток, етнонаціональну політику, результати виборів. Вступ до військових альянсів також був значним чинником електорального вибору, напруженості між політичними силами, що можна спостерігати і на прикладі нашої країни. Приєднання держави до різних декларацій, вступ до міжнародних організацій, інтеграція в наднаціональні утворення впливає на внутрішньодержавний політичний процес - вносячи до нього нові, змінює соціальне й економічне середовище, а також обмежує суверенітет держави як це показано в попередньому пункті.

Природно, що способи впливу цих зовнішніх детермінант є лише загальними теоретичними схемами. Політична історія і сучасна практика наводить безліч варіантів такого впливу, різний ступінь включення держав в глобальні політичні взаємодії - від максимальної гармонізації внутрішньої політики із міжнародною, до відсторонення та ізоляції держав. Вплив зовнішніх детермінант, а також випадкових глобальних факторів є динамічним і може мати неоднакову силу в рамках однієї і тієї самої держави. У сучасній політології існують принаймні три точки зору на проблему співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики. Прихильники першої точки зору, як правило, ототожнюють їх. Так, американський учений Г. Моргентау вважає, що сутність міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьбою за панування, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах [[8]]. Другий підхід започатковано ще в ХІХ ст. роботами австрійського соціолога Л. Гумпловіча, який стверджував, що зовнішня політика визначає внутрішню. Вважаючи боротьбу за існування головним чинником соціального життя, Л. Гумпловіч сформулював систему законів міжнародної політики, серед яких найважливішим є закон постійної боротьби між сусідніми державами через прикордонну лінію. З цього основного закону він вивів і другий, який полягає в тому, що будь-яка держава повинна перешкоджати посиленню могутності сусіда і піклуватися про політичну рівновагу. Сенс третього закону у тому, що внутрішня політика має бути підпорядкована цілям нарощування військової сили, за допомогою якої забезпечується виживання держави. Сучасний британський дослідник М. Шоу дійшов висновку стосовно трансформації міждержавних та міжблокових відносин, і згідно з яким екстернальні міждержавні відносини трансформуються в інтернальні відносини в рамках держави з новою формою влади, а саме, усередині глобального комплексу, який концентрує державну владу у формі, відмінній від традиційних форм державної влади, що спирається на принцип суверенітету [[9]]. Третя точка зору на проблему співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики представлена марксизмом і неомарксистськими теоріями, згідно з якими зовнішня політика визначається внутрішньою і є віддзеркаленням і продовженням внутрішніх суспільних відносин. Зміст останніх обумовлено пануючими в суспільстві економічними відносинами та інтересами правлячих класів.

Однак тісний взаємозв’язок зовнішнього і внутрішнього середовища визнається багатьма сучасними ученими. Будь-яка демократизація, як сформулював А. Пшеворський; за визначенням є також інтернаціоналізацією [9], прагненням відкрито сприймати зовнішні імпульси і розвиватися в орієнтації на світові досягнення. Зовнішня детермінація може бути активною і пасивною, позитивною і негативною, такою, що сприяє послабленню або зміцненню політичної системи. Вона може сприяти проведенню економічних реформ або захисту прав людини і національних меншин, зміцнювати ідейний авторитет реформаторів або сприяти створенню навколо перехідної країни сприятливої системи безпеки. Зовнішньополітичні детермінанти повинні розглядатися спеціально й тому, що своєю активністю вони нерідко набувають статусу самостійних у формуванні внутрішньої стратегії політико-економічних реформ. Отже, чинники глобальної політики за масштабністю свого впливу здатні трансформуватися у внутрішньодержавні детермінанти. При аналізі глобального виміру політичного процесу поділ чинників формування на внутрішні та зовнішні детермінанти є не таким однозначним, як при вивченні державного політичного процесу. Виходячи з того, що процес цього рівня є глобальним, тобто охоплює світову політику в цілому, наявність зовнішнього фактора має сумнівний характер. Визначення наявності зовнішніх детермінант глобального політичного процесу можливе при класифікації його за основними сферами людської діяльності. Якщо ми розглядаємо глобальний політичний процес, то внутрішніми по відношенню до нього можна називати суто політичні чинники, а глобальний розвиток інших сфер життя будуть зовнішніми детермінантами його формування та перебігу.

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного нами дослідження, можна сформулювати такі висновки. По-перше, формування та розвиток глобального політичного процесу зазнає різноспрямованого та одночасного впливу різних обставин, серед яких є такі, що на певному етапі спричиняють найбільші ефекти. При цьому динаміка глобалізації залежить від трьох детермінант, поєднання яких може надати їй додаткового прискорення, а відсутність якоїсь з них дає наслідки половинчастості й недосконалості, а в крайніх обставинах - навіть зворотні. Цими детермінантами є: характер технологічного прогресу; зрілість політичних відносин; стан теоретичних знань і практичних економічних умінь. По-друге, в умовах глобалізації кардинально ускладнюється структура світового розвитку, трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), утверджується нова модель відносин між суспільствами, встановлюються нові пріоритети у розв’язанні глобальних системних проблем. У результаті цього формується глобальний політичний процес. Структурними елементами його функціонування виступають транснаціональні структури та міжнародні урядові та неурядові організації, які формують свою власну внутрішньо-глобальну систему відносин. По-третє, нині спостерігаються дві основні закономірності щодо еволюції політичного процесу глобального рівня. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу та поява нових форм його розколу. Переважно ці закономірності простежуються, з одного боку, в інтернаціоналізації економічного, політичного та всього суспільного життя, а з другого - у створенні та зміцненні суверенних держав, що намагаються реалізувати свої інтереси за межами національно-державних кордонів. Ці тенденції зумовлені не лише політичними інтенціями та інтересами учасників глобального політичного процесу, а й кореспондуються з економічними реаліями, поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, загальносвітовими культурними тенденціями. Певні ризики для світового політичного процесу несе гостре соціальне розшарування між народами та цілими регіонами світу, загрози екологічних катастроф та перспективи вичерпання ресурсів планети, що змушує держави та організації коригувати не лише внутрішню політику, а й виробляти спільні норми та програми на рівні глобальних політичних взаємодій.

Політичний процес, як частина політичної реальності, інтерпретується в якості динамічних змін, постійного розвитку політичної системи. Очевидно, що він не завжди лінійний, послідовний та цілеспрямований.

Політичний процес характеризується "структурацією" (термін відомого соціолога Е. Гіденса) - тобто творенням та відтворенням структурних компонентів соціальної та політичної реальності. Саме у політичному процесі можна знайти той сегмент простору політичної взаємодії, у якій виконуються ролі та функції владних акторів, виражається сенс та розкриваються цілі (явні та латентні) їхньої діяльності.

Як одне із основних понять політичної науки, політичний процес сприяє розкриттю специфіки та усвідомленню багатозначності, комплексності "політичного" в цілому, політики як сфери суспільного життя.

У найбільш загальному вигляді політичний процес характеризує взаємодію соціальних і політичних інститутів, акторів, представників громадянського суспільства, розкриває зміст не тільки декларативних (нормативних та/або офіційних), а і реально існуючих феноменів, що формуються у полях соціально-економічних, політичних, правових та культурних відносин суспільного життя.

Політичний процес характеризує та визначає механізми, що забезпечують динаміку політичної системи суспільства, формують політичну свідомість, структурують простір політичної культури у вимірах становлення, розвитку та занепаду. Віддзеркалюючи соціально-економічну реальність суспільства, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння політичної поведінки соціальних верств та окремих громадян, діяльності владних органів, структур та інститутів, він сам виступає як реальність, яка відкриває можливості для взаємодії різноманітних субкультур, традицій та новацій у політичній сфері суспільного життя.

На думку українського дослідника А. Волинського "загальні процеси розбудови в Україні демократичної політичної системи, а також нагальна потреба щодо проведення державно-правової та політичної реформи змушують нас звертатись до розробки науково-теоретичних моделей реформування політичної сфери. Завдяки аналізу специфіки протікання політичного процесу в сучасній Україні, ми отримуємо можливість визначити ступінь наближення її політичної системи до ідеалів демократії, окреслити перспективи її подальшого розвитку, вказати на ті проблемні моменти, від розв'язання яких залежить політичне майбуття України" [[10], 2].

У сучасному суспільстві з усе зростаючою кількістю перехресних ліній взаємодій, часто з'являються нові проблемні ситуації, у яких дії учасників до цього не було відрегульовано і стандартизовано.

Саме з цим об'єктивним суспільним процесом пов'язується зміна парадигм соціального та політичного знання, яка стала загальним знаменником сучасних політичних і соціальних процесів. Вона почалася не сьогодні, але продовжує визначати пізнавальну ситуацію.

Такі зрушення вважають джерелом тенденцій, що одержали назву "криза легітимації" влади у політичному процесі, а отже - однією із найважливіших позицій у політичному процесі стає громадянське суспільство, яке сприймається в якості головного фактора розвитку, і яке неможливо у сучасному світі уявити без діяльності мас медіа та розгалуженої системи комунікацій у соціально-політичній взаємодії.