Политический процесс

Досвід політичної взаємодії демократичних країн переконливо демонструє, що на сучасному етапі політичного розвитку криза інститутів партійного представництва призводить до встановлення безпосередніх комунікативних відносин громадянського суспільства з інститутами державної влади. Навпаки, у пострадянських країнах слабка ефективність партійних інститутів обумовлена несформованою політичною свідомістю та недостатнім рівнем самоорганізації населення.

Здійснюючи аналіз політичного процесу, слід враховувати, що його розвиток відбувається у просторі країни, яка переживає трансформаційний період, рухаючись від посткомунізму до демократії. Динаміка політичного процесу та пов'язані з цим трансформації стосуються не тільки характеристик дійових осіб (в деяких країнах зміни правлячих груп так і не відбулось), а і специфіки самої сучасної взаємодії: фактично нині спостерігається цілковита зміна характерних ознак реальності порівняно з тими її ознаками, що були об'єктом дослідження попередньої філософської та політичної думки. Можна говорити про зміну декорацій у політичному просторі, що обов'язково призведе до ротації еліти, появи якісно нових політичних відносин та структур [[11]].

Для соціально-політичної взаємодії посткомуністичних країн це означає появу нових можливостей для комунікації у сфері урядування, публічної влади та виборчих змагань. Щоправда, питання ефективного використання цих можливостей вже майже двадцять років залишається в нашій країні відкритим.

Сучасна політична реальність переконливо демонструє, що демократичний політичний процес неможливо уявити без змін політичної влади, реформування політичної системи, трансформації владних структур і управління, уряду, створення конституційних нормативів, формування політичної культури, удосконалення діяльності парламенту, здійснення політичних реформ, прийняття законів та інших різноманітних дій.

За такого розуміння раціонально аргументована комунікація, вироблення традиції відкритого політичного дискурсу стають необхідними для позитивної динаміки політичного процесу [[12]].

Політичний процес характеризує створення, відтворення і розвиток основних форм політичної діяльності та політичних відносин, що пов'язане з функціонуванням політичної влади та реалізацією політичними суб'єктами наявних політичних, економічних, соціальних інтересів, він виступає функціональною характеристикою динаміки політичної системи.

Саме тому політичний процес не лише має суттєві особливості в умовах перехідного періоду, він стає одним із головних чинників суспільної трансформації. Політичний процес "визначає конкретний, з кінцевим результатом, процес певного масштабу (наприклад, формування партії, проведення виборів тощо), що відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, здійснювану не відповідно до намірів політичних лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутрішніх і зовнішніх чинників; виявляє спрямовану на реалізацію специфічної соціальної ролі та функції взаємодію індивідів, соціальних груп, соціальних інститутів одне з одним і з державою; становить сукупність дій інституйованих і неінституйованих суб'єктів політики щодо реалізації своїх специфічних функцій у сфері влади, які зрештою забезпечують розвиток політичної системи" [[13], 17].

У сучасній політичній науці можна виділити три базові методологічні підходи до аналізу політичного процесу: інституційний, структурно-функціональний та біхевіоральний. І якщо інституційний підхід наголошує на ролі політичних (передусім - державних) інститутів у забезпеченні динаміки політичного процесу, то структурно-функціональний підхід виходить з категорій політичної взаємодії, взаємовпливу політичних акторів, їх функцій у політичному процесі. Однією із головних характеристик політичного процесу виступає те, що він є відображенням виконання (або - не виконання) політичними акторами своїх функцій. Саме хід політичного процесу є тим індикатором, що демонструє функціональність чи дисфункціональність політичних еліт, органів державної влади, інституцій громадянського суспільства. Дійсно, у суспільстві перманентно відбувається розподіл та перерозподіл владних повноважень, засобів їх здійснення, політичної мобілізації громадян чи зростання конформізму, прийняття процесу політичних рішень, контроль з боку суспільства, представників мас медіа за політичними елітами, представниками політичного класу. Біхевіоральний підхід розглядає політичний процес крізь призму політичної поведінки окремих осіб, або невеликих груп.

Специфічними характеристиками політичного процесу на перехідних етапах суспільного розвитку, на думку українського дослідника А. Волинського, виступають:

а) домінування революційних перетворень над еволюційними;

б) зміна балансу між базовими та периферійними політичними процесами;

в) інноваційний характер переважної кількості політичних відносин та інститутів;

г)              недотримання загальноприйнятих стандартів та методів політичної боротьби між різними суб'єктами політичного процесу;

д)              значні хитання в структурі політичної участі; е) відсутність чітко виражених циклів політичного процесу, які обумовлюються не стільки виборчими циклами, скільки перманентною боротьбою конкуруючих політичних еліт між собою" [[14], 12].

В умовах кризи легітимності та представництва особливої ваги для визначення характеру політичного процесу набуває виборчий процес, в якому, як у частині політичного процесу, і відбувається політична презентація, ідентифікація та взаємодія окремих громадян, суспільних груп та спільнот, розвивається процес інституціоналізації політичної волі суспільства формування інститутів державної влади.

Взаємна обумовленість діяльності політичних інститутів та акторів, політичної культури, розподілу політичної та державної влади дозволяє використовувати термін "політичний процес" як об'єднавчий для різноспрямованих та різнопорядкових політичних дій. Визначений таким чином, політичний процес розвивається в результаті взаємодії політичних акторів, ухвалення та реалізації тих чи інших політичних рішень у ході політичної діяльності.

Політична діяльність представляє собою вид суспільної діяльності суб'єктів політичного процесу, вона виступає як сукупність раціональних дій, що грунтуються на урахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі для досягнення політичної мети. Одним із головних чинників політичної діяльності виступає усвідомлення та реалізація акторами відповідного політичного інтересу та їхня здатність до спрямування своїх політичних, економічних, юридичних можливостей на досягнення певної політичної мети.

Політична діяльність впливає на політичний процес, визначає його зміст та динаміку і через нього трансформує всі суспільні процеси. В сучасних умовах однією із важливих складових політичної діяльності виступає участь громадян та їх об'єднань (груп, організацій, спільнот) у розвитку політичного процесу. Раціоналізація прийняття політичних рішень вимагає не лише урахування думки більшості, а і позицій експертного товариства, представників мас медіа, зацікавлених сторін. Відбувається скорочення часового відрізка від формування громадської думки з приводу актуальних питань розвитку політичного процесу до переходу до масових політичних дій - громадяни із об'єкта політичного впливу перетворюються на дійову особу політичного процесу. Вони мають можливість як безпосереднього впливу, через участь у голосуванні на виборах або референдумах, так і опосередковано - через інститути громадянського суспільства та мас медіа. Саме тому важливе значення для політичної діяльності як структурного елементу політичного процесу має широка та достовірна інформованість громадян про політичні події. Така інформованість досягається як через традиційні мас медіа, такі як телебачення, радіо та преса, так і з використанням усіх можливостей новітніх електронних медіа - інтерактивних мереж в Інтернеті (блогів, електронної пошти, чатів та ін.).

На сучасному етапі політичного розвитку комунікативний простір виступає окремою важливою сферою політичної діяльності, а мас медіа - впливовим чинником політичного процесу.

Не можна також недооцінювати роль технологічного потенціалу політичних комунікацій у досягненні мети політичної діяльності. Перманентна трансформація діяльності структур мас медіа у сучасному політичному процесі, зміна їх ролі та функцій в українському суспільстві призвела до того, що мас медіа виступають потужним засобом впливу на громадську думку і маніпулювання нею. Мережа Інтернет стає важливою складовою політичних комунікацій, які утворюють інформаційне середовище політичної діяльності. Інтернет-технології містять солідний потенціал, реалізація якого може підвищити ефективність політичної діяльності. Але, водночас, ці технології можуть бути використані й на шкоду демократичним цінностям, демократизації політичного процесу в цілому. Без налагодженої та дієвої мережі комунікативної взаємодії неможлива ефективна діяльність політичних інститутів, ускладнюється процес прийняття політичних рішень, особливо таких, що спрямовані на інтеграцію суспільства (в аспекті мови, культури, історичної пам'яті), впровадження ефективних, проте не популярних економічних реформ.

Політична діяльність глибоко пов'язана із станом громадянського суспільства, особливостями національної культури країни та її традиціями. На думку українського автора П. Кузьміна, "протиріччя сучасної української політичної діяльності полягає, з одного боку, у проголошенні курсу на демократичні реформи, а з другого - на явний зрив цього курсу" [[15], 23].

Однією із головних причин низької результативності політичної діяльності у нашій країні виступає недостатня професійна культура правлячого класу, тому що "нинішнє співтовариство політиків виявилося нездатним артикулювати й агрегувати суспільні інтереси, виробити узгоджену стратегію і тактику розвитку країни, відмовитися від перманентної боротьби за владу, власність, ресурси" [[16], 12].

Саме тому потребують впровадження у політичний процес такі характеристики політичної діяльності, як професіоналізм та відповідальність, пріоритет суспільних інтересів над корпоративними, узгодженість дій політичних акторів у вертикальному та горизонтальному вимірах.

1.2. Типологія політичних процесів

Більш детальна характеристика та оцінка змісту політичних процесів пов'язана з аналізом різних їх типів. У самій загальній формі можна сказати, що політичні процеси бувають двох типів: політичні процеси на базі соціального конфлікту через непримиренності інтересів суб'єктів політичного життя і на базі соціального консенсусу. Розглянемо ці два основних типи політичних процесів.

Важливою групою концепцій, які дозволяють проілюструвати сутність політичного процесу є “дескриптивні” концепції. Їх специфіка полягає в тому, що вони фактично залишають в стороні як проблему зв’язку між політичною системою та політичним процесом, так і проблеми визначення кола суб’єктів політичного процесу. Для них головним виступає систематизація та класифікація тих зовнішніх властивостей, які притаманні функціонуванню суб’єктів політичної влади. У зв’язку з чим прийнято говорити про чотири критерії класифікації політичних процесів: а) характер змін у політичній системі (залежно від цього всі політичні процеси описуються як еволюційні та революційні); б) характер прийняття політичних рішень (у цьому випадку політичні процеси описуються як відкриті та закриті); в) характер протікання політичних процесів (тоді всі політичні процеси описуються як стабільні чи нестабільні); г) напрям змін у політичній системі (демократизаційні та редемократизаційні політичні процеси).

      З огляду на кількість політологічних студій в цій сфері ми можемо дійти висновку, що зазначений напрям дослідження політичного процесу є чи не найбільш змістовно розробленим як у вітчизняній, так і у зарубіжній політичній теорії. Значною мірою вагомим чинником, який вплинув на збільшення кількості науково-теоретичних розвідок в цій сфері є те, що вивчення специфіки протікання політичного процесу дозволяє нам визначити тип політичної системи з якою ми маємо справу у кожному конкретному випадку. Наприклад, фіксуючи таку ознаку політичного процесу як його закритість ми отримуємо серйозні підстави для того аби описувати його як недемократичний політичний процес, а політичну систему – як недемократичну. В цьому сенсі ми виходимо з того, що політичний процес у демократичній політичній системі завжди, як доводить Н.Дубовик, супроводжується наявністю широкої інформації, яка суто й виступає основою для прийняття політичних рішень [[17];47].

       Теж саме стосується й такої ознаки політичного процесу як його стабільність, оскільки стабільне функціонування демократичних інститутів дозволяє з високою долею впевненості відносити ту чи іншу політичну систему до демократичного типу (тоді як постійне, стабільне відтворення та функціонування недемократичних інститутів є переконливим свідченням недемократичності політичного режиму та політичного процесу). У випадку України цей методологічний підхід до вивчення політичного процесу дозволяє описувати нашу країну як таку, якій властиві ознаки нестабільності політичного процесу, що, в свою чергу, служить підставою для її визначення як типової перехідної політичної системи. При цьому нестабільність політичного процесу в Україні може пояснюватись декількома причинами. Так, наприклад, О.Долженков вказує на специфіку тієї ситуації, в якій опинилась політична система України, і яку він описує завдяки поняттю “незавершена трансформація”[[18];16]. На відміну від цього, Т.Кіс вважає, що головним чинником нестабільності політичного процесу є несприятливі соціально-економічні умови[[19];30], які не дозволяють сконцентрувати зусилля на вирішенні важливих політичних питань, що стосуються як оптимізації впливу держави на суспільство, так і політичної структуризації самого суспільства.

      Останній з виділених нами критеріїв визначення типів політичного процесу (напрям режимних змін) набув змістовної розробки у працях одного з найбільш авторитетних дослідників сучасної теоретико-політичної транзитології Д.Растоу, який запропонував власну динамічну модель демократизаційного політичного процесу (при цьому сам Д.Растоу вважав, що на формування його концепції вплинули дослідження Д.Брайса, Е.Шилза, К.Дойча, М.Фоллета, Б.Кріка). Відповідно до його моделі, демократизаційний політичний процес завжди складається з трьох ключових фаз: а) підготовча фаза; б) фаза прийняття рішення; в) фаза звикання[[20];8-13]. На першій фазі спостерігається поява нової політичної еліти, яка вступає у конфронтацію зі старою політичною елітою, чим, суто, й розпочинається демократизаційний політичний процес. При цьому, за словами Д.Растоу, як соціальний склад цих політичний еліт, так і зміст спірних політичних питань може бути найрізноманітнішим. Важливим для цієї фази політичного процесу є виключно наявність факту поляризації політичних інтересів: “характерною рисою підготовчої фази є поляризація, а зовсім не плюралізм”[[21];9]. Друга стадія цього політичного процесу передбачає реалізацію політичною елітою певного вибору. Ним можуть бути, наприклад, повернення до підготовчої фази та згортання переходу, перехід до пом’якшеної авторитарної моделі чи продовження демократизації. Ця фаза політичного процесу визначається формуванням серед політичної еліти відкрито вираженого консенсусу щодо кінцевої мети транзиту, а також способів її досягнення. І, нарешті, третя фаза політичного процесу демократизації являє собою перенесення цінностей демократії на рівень професійних політиків та суспільства в цілому, що виражається у трьох аспектах: а) процес формування довіри у населення та політиків у дієвість нових політичних інститутів як ефективного засобу вирішення суспільно-політичних проблем; б) процес призвичаєння до нових механізмів політичного керівництва та політичної участі; в) процес посилення зв’язку між політиками та масами завдяки формуванню ефективної системи партійної організації[[22];13].