Аргументація у політичному дискурсі

Доказова аргументація — це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження [65, с. 36].

Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.

Виділяють три види недоказової аргументації:

Перший вид: істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації — дедуктивне міркування; теза — правдоподібне твердження.

Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне)міркування; теза — правдоподібне твердження.

Пряма аргументація — це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

Непряма аргументація — це обґрунтування, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

Непряма аргументація буває двох видів: апагогічна аргументація; розділова аргументація.

Апагогічна аргументація — це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.

Хід міркування у цьому випадку такий. Треба обґрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність антитези й істинність тези [64, с. 102].

Розділова аргументація — це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень — членів цієї диз'юнкції.

На відміну від апагогічної аргументації, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення.

Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось [64, с. 105].

Слід зазначити, що у розділовій аргументації істинність тези буде гарантована лише тоді, коли диз'юнктивне висловлювання, яким є один з аргументів, буде повним, тобто якщо у ньому будуть враховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення, метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.

Аргументація за формою може бути: дедуктивною; недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація — це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.

Дедуктивна аргументація, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вдалося дедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Дедуктивна аргументація є універсальною, її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба використати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обґрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація — це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань [64, с. 109].

Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Види аргументації можуть відрізнятися один від одного методикою організації, структурою і композицією, механізмом обміну аргументами і ін. Часто суперечка і діалог, полеміка і дискусія розглядаються як синоніми, проте необхідно їх концептуально розрізняти.

Промова, доповідь, лекція, бесіда як способи аргументування в методичній літературі вивчені достатньо повно. Структурні, композиційні і концептуальні особливості промови, доповіді, лекції і бесіди такі:

1. Суб'єктна структура даного виду аргументування відповідає процесу однонаправленого характеру по схемі: аргументатор — адресат. У вказаній схемі аргументатор є суб'єктом аргументування, а адресат — її об'єктом. Сторони аргументативного процесу відрізняються за ступенем активності: аргументатор активний, адресат пасивний.

2. Такий різновид аргументування не дає зразка боротьби думок, конфлікту, ігрової ситуації.

3. Основою аргументування служить не взаємодія, а однонаправлена дія, зокрема, передача інформації.

4. Зворотний зв'язок формулюється в неявній формі.

5. Поле аргументування залишається незмінним, бо визначається не ситуацією, не конвенцією сторін, не конфліктом думок з приводу спірного положення, а структурою початкового тексту, програмою, наперед поставленими пізнавальними завданнями.

6. Цілями даного виду аргументування є навчання, передача інформації або досвіду, наставництво, комунікація, огляд [14, с. 204].

Суперечка як вид аргументування також широко обговорюється в літературі, проте однозначного визначення його поняття в літературі немає. С. Поварнін кваліфікує суперечку як процедуру, в якій один доводить, що якась думка вірна, а інший — що вона помилкова. До цієї точки зору приєднується А.А. Старченко, що трактує суперечку як відстоювання власної тези і спростування тези супротивника. Проти такого визначення заперечує А.Н. Соколов. Він вважає, що характеристика суперечки з позиції розбіжності тез і доказу істинності одного з них і помилковості іншого недостатня.

Посилання на стародавню мудрість про те, що в суперечці народжується істина, не дає гносеологічної визначеності в даному питанні. Одним з контрдоказів проти стійкої думки про те, що суперечка пов'язана зі встановленням істинності тези, може бути вказівка на софістичні суперечки. Вони взагалі не ставлять своєю метою з'ясування правильності або неправильності того або іншого погляду і орієнтовані тільки на перемогу в суперечці, тільки на переконання супротивника. Доказ істини тут не має ніякого значення. До того ж нерідко суперечка ведеться в неврегульованих і неорганізованих формах. Сперечальники в більшості випадків цураються яких-небудь правил і принципів (окрім власних, зрозуміло).

На думку Л.В. Соловей, родовим поняттям суперечки може бути поняття обміну думками. Але в суперечці обмін думками часто носить конфліктний характер. Більшість нелояльних доводів і прийомів відносяться саме до суперечки [64, с. 123].

Можна виділити наступні структурні композиційні і концептуальні риси суперечки:

1. Суб'єктна її структура характеризується наявністю щонайменше двох суб'єктів.

2. Суб'єкти суперечки рівнозначні по своїй ролі в процесі обміну думками, по ступеню активності, по зв'язках один з одним.

3. Предметом суперечки є спірне положення, про яке кожна сторона має власну думку, названу тезою.

4. Відмінність позицій сторін, виражена думками про спірне положення, робить суперечку обговоренням на рівні явища, а не на рівні суті.

5. Тезиси сторін суперечать один одному в контрадикторній формі.

6. Процедура обміну думками відповідно до взаємовиключних характеристик тез виражається в боротьбі думок.

7. Боротьба думок в суперечці досягає своєї вищої форми — конфлікту або війни думок, особливістю чого є доказ кожною стороною істинності своєї тези і складності тези опонента. Згідно цьому кожен доказ в аргументації такого типу є заперечення попереднього доказу супротивника. Характер обговорення набуває вигляду спростування, відхилення, заперечення, неприйняття, елімінації.

8. Поле аргументування, як правило, не буває чітко визначеним. Його розмитість також обумовлена тим, що йдеться не про суть, а про явище, і боротьба ведеться не підставами, а думками. Зміна поля аргументування в суперечці можлива, проте названий процес звичайно не характеризує його розвитку.

9. Суперечка як вид аргументування не регламентована ні в процедурному, ні в просторовому,              ні у тимчасовому відношенні [64, с. 125].

Дискусія як вид аргументування нерідко ототожнюється з суперечкою і з полемікою. Термін «дискусія» в перекладі з латинського означає «досліджую». Історія науки показує, що роль дискусій у формуванні наукової картини світу дуже велика. Ознаки дискусії пов'язані з організованістю, впорядкованістю, колективною діяльністю по проясненню істинності і помилковості кожної тези. Цей вид аргументування завжди прагне до всестороннього обговорення предмету розбіжностей, а її засобами служать не думки сторін, а обґрунтовані позиції.

Основні риси дискусії:

1. Суб'єктна структура зовні така ж, як і в суперечці. Але її суб'єкти представлені не аргументатором і адресатом, не опонентом і пропонентом, а співавторами в колективному процесі обговорення.

2. Тези сторін можуть бути не тільки взаємовиключними, але і взаємодоповнюючими.

3. Мета обговорення полягає не в спростуванні тези опонента, а у встановленні міри істинності і міри помилковості кожної (у тому числі і своєї) тези.

4. Дискусія характеризується як форма обговорення предмету на рівні суті.

5. Обговорення спірного положення зв'язане зі всесторонністю аналізу, колективною діяльністю, формуванням універсального суб'єкта.

6. У структурному відношенні дискусія регламентована і організована.

7. Поле аргументування дискусії розвивається під дією процесу обміну думками по мірі прояснення предмету розбіжностей.

8. Дискусія може бути визначена як форма наукової пізнавальної діяльності.

9. На відміну від суперечки з її конфліктністю і боротьбою думок дискусія тяжіє до компромісу, до підведення тез під загальну підставу, до уточнення термінології, узагальнення методик, формулювання єдиної методології.

Полеміка як вид аргументування (у перекладі із старогрецького — ворожий, непримиренний) відрізняється від раніше проаналізованих форм, хоча в літературі вона часом висвітлюється то як синонім суперечки, то як рівнозначне поняттю дискусії [14, с. 123].

Ключем до розуміння полеміки може служити така її характеристика, яка кваліфікує полемічність не як тенденційність, спірність, дискусійність, а як вираження суперечностей дійсності в концептуальній суперечності. Принцип віддзеркалення «подібного в подібному», означає, що неможливе дослідження і обговорення різних аспектів суперечливої дійсності методом ігнорування вказаних суперечностей в теорії. Полеміка як форма організації аргументації найбільш зримо і повно здатна виразити в собі різні суперечності.

Л.В. Соловей виділяє наступні ознаки полеміки:

1. Це боротьба, конфлікт думок, що доходять до суперечності.

2. У полеміці засобами протистояння служать певні думки, доведені до підстав. Відмінність між думками і підставами пов'язана з тим, що перші виражають рівень явища, а другі — сутнісний рівень. Відповідно до цього концептуальна суперечка про суть є полемікою. Отже, сенс полеміки полягає саме в тому, що боротьба думок, доведена до конфлікту підстав, виражається специфічним чином у формі суперечності. Суперечність характеризує позиції, що принципово не зводяться. Можна сказати, що полеміка є сутнісною суперечкою суперечливих підстав.

3. Якщо суперечка як боротьба думок полягає в затвердженні власної тези і в спростуванні, запереченні тези опонента, то полеміка є діалектичне заперечення, зняття підстави протилежної сторони.

4. Кваліфікація полеміки як зняття протилежностей, характеризує її як певну форму розвитку уявлень про предмет обговорення, хоча вона не досягається компромісом в області підведення тез під загальну підставу. Безкомпромісність полеміки обумовлена непримиренністю, протилежністю підстав, їх антагоністичним характером.

5. На відміну від суперечки полеміка ведеться в організованих формах, але ця організованість не ріднить її з дискусією. Дискусія регламентована, вона звичайно протікає у формах конференцій, конгресів, наукових симпозіумів, в роботі проблемних груп і т.п. Полеміка в цьому сенсі не має регламенту, вона організована не конвенціями наукового співтовариства, а існуючими в суспільстві стереотипами і нормами.

6. Полеміка представляється найбільш адекватною формою обговорення питань, що мають соціально-політичне значення [64, с. 133].

Диспут, дебати як вид аргументування в літературі часто розглядаються як рівнозначні поняття. На думку А.Д. Бєлова, пануюча точка зору полягає в тому, що дані форми аргументування є формою наукової суперечки. Не викликає сумніву, що такий підхід не зважає на всю специфіку представлених форм аргументації.

Відмінними рисами диспуту, на відміну від суперечки, є наступні:

1. Диспут — це завжди публічна суперечка (суперечка ж може здійснюватися і в міжособовій формі).

2. Предметом диспуту як публічної суперечки служить наукова або суспільно-значуща тема.

3. По організаційній структурі диспут характеризується широко варійованою формою обговорення: публічний захист тез, обговорення дисертації і т.д.

4. На відміну від дискусії диспут не тільки прояснює підстави, але і затверджує позиції тих, хто сперечається. Нерідко остання обставина в диспуті має домінуюче значення [14, с. 43].

1.5 КРАСНОМОВСТВО

У свій час ще Платон казав, що “красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом... Адже воно зібрало й тримає у своїх руках, можна сказати, сили усіх мистецтв!