Аргументація у політичному дискурсі

Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію («У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).

Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у вирі подій сьогодення, а живилося епідектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне.

Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Зате оратор щедро черпає приклади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдоту). Стиль може бути від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до «зниженого».

Судове красномовство – це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства [58, с. 63].

Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології — промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.

Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, умінням доцільно використовувати художню літературу, засоби психологічного впливу на слухачів. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Судова промова має своїм об’єктом певну особу чи групу осіб, а точніше – скоєний ними злочин.

Розрізняють такі різновиди судових промов: прокурорська; адвокатська; самозахисна; промова громадського обвинувача; промова захисника.

Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови.

Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалось у 30-80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки у зв’язку з глибокими соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.

Цей вид ораторського мистецтва включає три основні підвиди: науково-теоретичні лекції; науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія); науково-методичні лекції.

У кожному з цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися у трьох видах аудиторій: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів).

Дипломатичне красномовство розвивається в тих країнах, які проводять активну державотворчу політику. Українське дипломатичне красномовство зазнавало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорозької Січі, а також у період розбудови незалежної України у 90-і роки XX ст.

Дипломатична промова – суто офіційний виступ особи, що є представником певної держави. Мета дипломатичної промови – досягти максимального взаєморозуміння між державами, утілити в життя плани про активне співробітництво на вигідних умовах.

Дипломатичне красномовство почало активно розвиватися в Україні після здобуття нею незалежності. Воно включає в себе такі два основні види:

•              промова на міжнародній конференції;

•              промова в процесі дипломатичного акту.

Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників.

У наш час у галузі воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди: промова-наказ; інструктивна промова; виступ на військово-політичну тему; промова-заклик.

Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів’ями, приказками, цікавими випадками з життя.

Рекламне красномовство – це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі [70, с. 88].

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить «ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.

РОЗДІЛ 2.

2.1 СТРУКТУРА І СЕМАНТИКО-ПРАГМАТИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ АРГУМЕНТАТИВНИХ ВИСЛОВЛЮВАНЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ

Термін “політична аргументація” був запропонований В.І.Курбатовим. Він вважає цей тип аргументації важливим елементом суспільно-політичних відношень і стверджує, що роль аргументації в обґрунтуванні політичних програм, маніфестів, у пропаганді дуже велика [45, с. 67].

Розвиток культури політичної політики свідчить про удосконалювання демократії в суспільстві і стає необхідним компонентом політичного мислення.

Необхідно звернути увагу на те, що соціально-політична аргументація пронизує усі сфери суспільного життя - зв’язок соціально-політичної аргументації з ідеологією та пропагандою реалізується в теорії й практиці політичних відношень. Соціально-політична аргументація відображує ідеали та цінності певного способу життя, культури, світогляду, філософії та моралі.

Проблеми, які розглядаються у соціально-політичній аргументації, численні та різнопланові: від конфронтації до психології взаємного співробітництва, а також проблеми державно-політичних та воєнних компромісів.

Нова політична культура пов’язана з гуманістичним напрямком у розробці політичного мислення, з практичною реалізацією гарантій прав особистості і громадянина.

Вище перечисленні риси становлять об’єктивну основу соціально-політичної аргументації.

Розвиток соціально-політичної аргументації здійснюється у межах конфронтації двох типів світогляду:

1)              світогляду, який віддзеркалює дійсні інтереси народу і перспективи суспільного розвитку;

2)              тип світогляду, який пропонує ідеологічно утримання історії у межах тих відношень, які вигідні певним соціальним групам і партіям.

Важливою задачею соціально-політичної аргументації є пропаганда і агітація, особливо в період виборчих кампаній.

Мета дослідження соціально-політичної аргументації визначається як вивчення її специфіки та ролі в теорії і практиці політичних відношень, аналіз структури і особливостей аргументування, виявлення соціально-політичних аргументів, їх природи.

Соціально-політична аргументація тісно пов’язана з аналізом її лінгво-прагматичних особливостей. Лінгво-прагматичний аспект соціально-політичної аргументації робить дослідження спрямованим на практичну сферу застосування і ставить проблему вивчення соціально-політичної аргументації лінгво-прагматичними методами.

До елементів риторики, які застосовуються в аргументації, відносять стиль публічного виступу, його мову, композиційну структуру мовлення і риторичні прийоми [45, с. 214].

Стиль публічного виступу буквально означає прийом, спосіб, метод побудови промови.

У стилістиці ораторського виступу виділяють такі типологічні різновиди ораторського стилю, як: художній, офіційний, діловий, публіцистичний, науковий, суспільно-політичний, розмовно-комунікативний стилі.

До мовних особливостей політичного виступу відносять дотримування граматичних норм мови, таких як коректність вимови, узгодження закінчень, правильність наголосу і відмінкових форм і т. п. Граматична коректність – це передусім уникнення тавтологій, штампів та канцеляризмів, загальних і пустих фраз і занадто довгих суджень.

Композиційна структура політичного виступу складається зі вступу головної частини та висновків. Серед риторичних прийомів, які посилюють вплив на слухачів, виділяють:

-              прийом звертання, який представляє собою адресацію виступу і звертання до конкретного слухача з метою встановлення тісного контакту;

-              прийом повтору, який виражається у повторенні слів і висловлювань і служить засобом посилення емоційного впливу і нагнітання обстановки;

-              інверсія, яка вважається риторичним прийомом, що навмисне порушує порядок слів у реченні завдяки чому досягається ефект імпровізації;

-              градація, яка міститься в тому, що розміщення слів встановлюється відповідно до їх значущості;

-              антитеза, яка як риторичний прийом поєднує в одному висловлюванні протилежні за значенням поняття, характеристики. Оксюморон є різновидом антитези. Він поєднує в собі різнорідні ознаки [47, с. 67].

Концептуально-організаційний аспект – це організаційні правила, за якими будується аргументація. Основним правилом, на якому базується аргументація – це правило однозначності визначення аргументів і тезису.

Правило свободи позиції, правило позиції теж вважаються необхідними в організаційній структурі аргументації.

Соціально-психологічний аспект аргументації обумовлюється психологічними особливостями людей, які приймають участь у процесі комунікації.

Групова динаміка об’єднання колективу, сили об’єднання і роз’єднання, природа конфліктів, психологічний потенціал суспільства - також є проблемами соціально-психологічного аспекту аргументації.

Психологічна мотивація в аргументації – це потреба, яка примушує суб’єкт діяти з певною метою.

Тільки приймаючи до уваги усі аргументативні аспекти, такі як: методологічний, тактичний, моральний, риторичний, концептуально-організаційний і соціально-психологічний – аргументація досягає переконливості, що позитивно впливає на результат.

Аргументи, які використовують у соціально-політичній аргументації залежить від концептів, які стають об’єктами дебатів. Ці концепти буквально нескінченні: життя (його походження, доля, права), юриспруденція (її моральна та соціальна сторони застосування на практиці), світ (його форми, умови), нація (цінності), природа (її розробка та захист), свобода, відповідальність, добро, зло, прощення, не говорячи вже про Бога, вічність і т.п.