Аргументація у політичному дискурсі

Окрім уже наведених вище інтерпретацій, поняття "дискурс" у лінгвістиці інколи трактують як концепт, що включає в себе одразу два компоненти: динамічний процес мовної діяльності і її результат (текст). Саме таке визначення вважається найбільш влучним. Так званий концепт "політична мова" налічує переважно лексику національно-патріотичного характеру, отож поділяємо думку А.П. Чудинова, який вбачає політичну мову як варіант мовлення, орієнтований на сферу політики [5, с. 23]. За О. Алтуняном, увага політиків зосереджується не на уже всім відомих ідеологічних конструкціях, а на засобах і змінах у їхньому трактуванні [2, с. 7]. Існування політичної мови заперечує П.Б. Паршин. Науковець, дослідивши сферу політичної мови, зробив висновок, що вона відрізняється від мови звичайної лише за своїм змістом [5, с. 23]. Це означає, що мовні явища, які виокремлюють політичну сферу серед інших суспільних сфер, таки існують, однак цей факт не є гарантом виникнення та існування політичної мови як окремого феномену. Уже згадуваний О. Алтунян стверджує, що саме політичний дискурс і є сукупністю політичних текстів та усних виступів, обмежених рамками соціуму й часу [2, с. 6]. Продовжує гіпотезу Е. Опаріна, зазначаючи, що політичний дискурс поєднує у собі тексти, що були створені та створюються для комунікації в суспільно-політичній діяльності [54, с. 20].

Проаналізувавши дефініції концепту "політичний дискурс", Н.В. Кондратенко робить висновок, що однозначного розуміння та трактування зазначеного поняття серед учених немає: поняття "політичний дискурс" та "політична комунікація" О. Шейгал вважає синонімічними; Ю. Сорокін стверджує, що політичний дискурс є лише різновидом ідеологічного [41, с. 11].

Сучасний американський вчений Е. Буш наголошує на важливості використання "конституційних положень" ("constitutional issues") у політичній риториці [9, с. 8]. Сама ж науковець надзвичайно влучно охарактеризувала взаємозв'язок між поняттями "політична комунікація", "політичний дискурс" і "політична мова". Дослідник підсумувала, що "політична комунікація реалізується в різноманітних жанрових формах політичного дискурсу, а політичний дискурс обслуговується засобами політичної мови" [5, с. 24].

Дискурс складається з пропозицій або їх фрагментів, а зміст дискурсу часто, хоч і не завжди, концентрується навколо деякого «опорного» концепту, званого «топіком дискурсу».

Логічний зміст окремих пропозицій – компонентів дискурсу – називається пропозиціями; ці пропозиції зв'язані між собою логічними відносинами (кон'юнкції, диз'юнкції, «якщо – то» і т.п.). Розуміючи дискурс, інтерпретатор компонує елементарні пропозиції в загальне значення, поміщаючи нову інформацію, що міститься в черговій пропозиції, що інтерпретується, в рамки вже одержаної проміжної, або попередньої інтерпретації, тобто:

– встановлює різні зв'язки усередині тексту – анафоричні, семантичні (типу синонімічних і антонімічних), референціальні (віднесення імен і описів до об'єктів реального або ментального світу) відносини, функціональну перспективу (тему вислову і те, що про неї мовиться) і т.п.;

– «занурює» нову інформацію в тему дискурсу.

В результаті усувається (якщо це необхідно) референтна неоднозначність, визначається комунікативна мета кожної пропозиції і крок за кроком з'ясовується драматургія всього дискурсу.

По ходу такої інтерпретації відтворюється – «реконструюється» – уявний світ, в якому, по презумпції інтерпретатора, автор конструював дискурс і в якому описуються реальне і бажане (хай і не завжди досяжне), нереальне і т.п. положення справ. Цей уявний світ включає характеристики дійових осіб, об'єктів, часу, обставин подій (зокрема, вчинків дійових осіб), домислювані інтерпретатором (з його неповторним життєвим досвідом) деталі і оцінки.

Цією обставиною і користується автор дискурсу, нав'язуючи свою думку адресату. Адже намагаючись зрозуміти дискурс, інтерпретатор хоч би на мить переселяється в чужий уявний світ. Досвідчений автор, особливо політик, передує такому мовному навіюванню підготовчою обробкою чужої свідомості з тим, щоб нове відношення до предмету гармонізувало із сталими уявленнями – усвідомленими або неусвідомленими. Розпливчата семантика мови сприяє гнучкому впровадженню в чужу свідомість: новий погляд модифікується (це своєрідна мімікрія) під впливом системи усталених думок інтерпретатора, а разом і міняє цю систему [58, с. 18].

Аргументативний дискурс є складним комунікативним феноменом і уявлення про нього лише як про зв'язну послідовність повідомлень або мовних актів є вкрай недостатнім тоді, наприклад, коли виникає необхідність моделювати той спосіб, яким люди думають про аргументування, що здійснюється їхніми опонентами.

Аргументативний дискурс (дискурсивний текст), який розглядається як частина дискусії, реальної або уявної, визначається як низка висловлювань, промовлених або письмово зафіксованих, які були винесені на захист однієї або декількох точок зору [3, c. 17]. Точка зору може мати будь-який зміст, оскільки можна мати точку зору відносно будь-якої події, ідеї, дії, будь-якого факту, будь-яких відносин, а також кожен має право на свою точку зору, яка збігається чи не збігається з поглядами опонента. Причиною виникнення аргументативного дискурсу можна також вважати необхідність виявлення різниці у думках. Роль протагоніста в структурі аргументативного дискурсу первісно належить адресанту, тоді як адресат стає антагоністом, який приймає або не приймає точку зору протагоніста [3, с. 20].

Основні діючі складові аргументів впливу на адресата можуть різнитися у залежності від емоційного стану протагоніста, його віку, гендеру, соціального статусу, його світогляду, системи цінностей, етнокультурних і національних особливостей тощо. Окремий тип аргументативного дискурсу виникає, коли подання інформації здійснюється від першої особи, тобто вектори адресанта й адресанта співпадають, а реципієнт стає адресатом аргументативного дискурсу, в якому експліцитно домінує особистість протагоніста, котрий дає свою версію подій, що відбулися і прагне експліцитно чи імпліцитно нав’язати свою точку зору, своє бачення проблеми адресату.

Більш складною структура дискурсивного тексту стає, коли оповідач змушений виступати посередником для інших персонажів, чиї погляди він описує, і тоді їх особисте розуміння ситуації або відношення до неї, які трансформуються свідомістю оповідача, матеріалізуються в аргументативному дискурсі. До того ж оповідач може захищати чи спростовувати точку зору інших персонажів, вступати в позицію конфронтації до точки зору інших персонажів.

Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.

Суперечка — це процес обміну протилежними думками.

Обов'язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу, є: пропонент; опонент; аудиторія.

Пропонент — це той, хто висуває, обстоює певну тезу.

Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент — це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент [12, с. 43].

Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія — це колективний суб'єкт суперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.

Аудиторія є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути: дискусією; диспутом; полемікою; дебатами.

Полеміка (грец. — ворожий, войовничий) — це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок [64, с. 223]. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.

Принципами політичної полеміки є загальні положення, які виконують роль регулятивів.

До принципів, що мають функцію регулятивів відносять такі принципи: правдивості, повноти, корективності, предметності та раціональності.

Правдивість соціально-політичної аргументації характеризує об’єктивність, доказовість, істинність полеміки.

Повнота соціально-політичної аргументації обумовлюється відповідністю необхідністю і достатністю в аргументуванні певного питання. Повнота повинна бути організаційною, інформаційною, концептуальною, політико-ідеологічною. До засобів, які забезпечують повноту соціально-політичної аргументації належить раціональна організація політичної полеміки.

Коректність аргументування – це передусім логічна, фактична, теоретична та соціально-політична несуперечність, за якою стоїть єдність слова (справи, лозунгу і дії програми і практичної політики).

Предметність соціально-політичної аргументації передбачає розуміння того, що становить предмет політичної полеміки.

Функціональність включає до свого складу декілька аспектів соціально-політичної аргументації, а саме: концептуалізацію знань, розвиток теорії та застосування її на практиці і т.п.

Раціональність у соціально-політичній аргументації забезпечується єдністю стратегії і тактики, незмінних підстав і політичної кон’юктури.

Дані принципи соціально-політичної аргументації розробляються і застосовуються у політичних полеміках.

1.4 ВИДИ АРГУМЕНТАЦІЇ

Існує практичне і теоретичне аргументування [11, с. 24]. У теоретичному аргументуванні важливі правила збереження істини (truth-preserving rule), щоб не дійти помилкових висновків. Об'єктом практичного аргументування є єдина нормативна думка. Практичне аргументування в спонтанній комунікації зводиться не до дійсних або помилкових тверджень, а швидше до вирішення конфліктної ситуації, що створилася. Тому, якщо і існують правила практичної логіки, то дотримання їх означає здатність дотримуватися плану, реабілітовуючого досягнення поставленої мети.

Види аргументації включають аргументацію від конкретного до абстрактного, від абстрактного до конкретного, асоціативну, описову, аналітичну аргументацію. Аргументування може бути прямим і непрямим; власне аргументуванням, контекстно-обумовленим аргументуванням і композиційно-обумовленим; імпліцитним і експліцитним.

Можливе виділення одиночної (single), множинної (multiple) і підлеглої (subordinate) аргументації. Аргументація для виразу і підтримки першої підстави - головна, для другої - другорядна. Номінативна аргументація дозволяє нав'язати концептуальну модель, інтеграційна аргументація - виділити шари в структурі знань.

Виділяють правову, немонотонну (nonmonotonic), аргументацію здорового глузду (соmmon sense reasoning), аргументування анулювання (defeasible argumentation) [49, с. 35].

Розрізняють аргументування знакове і каузальне. Знакове аргументування виходить за межі вербальної комунікації, але найчастіше ці види аргументування переплітаються.

Як підставу класифікації пропонують використовувати характер аудиторії, на яку розповсюджується дія аргументування. Тоді всі способи аргументування можна розділити на універсальні і контекстуальні.

Універсальне аргументування може застосовуватись в будь-якій аудиторії. До універсальних способів аргументування відносяться пряме (емпіричне) підтвердження, непряме емпіричне підтвердження (зокрема, підтвердження наслідків), багатообразні способи теоретичного аргументування: дедуктивне обґрунтування, системне аргументування, методологічне аргументування і ін.

Контекстуальне аргументування ефективне лише в певній аудиторії. Контекстуальні способи аргументування охоплюють аргументи до традиції і авторитету, до інтуїції і віри, до здорового глузду і смаку.

Межа між універсальним і контекстуальним аргументуванням відносна. Способи аргументування, на перший погляд універсально прикладені, можуть виявитися неефективними в конкретній аудиторії. І навпаки, деякі контекстуальні аргументи, подібні аргументам до традиції або інтуїції, можуть виявитися переконливими чи не в будь-якій аудиторії.

Універсальна аргументація іноді характеризується як «раціональна», а контекстуальна — як «нераціональна» або навіть як «ірраціональна». Таке розрізнення не є виправданим. Воно різко звужує сферу «раціонального», виключаючи з неї велику частину гуманітарних і практичних міркувань, немислимих без використання «класики» (авторитетів), продовження традиції, апеляції до здорового глузду, смаку і т.п.

Всі багатообразні способи універсальної аргументації можна розділити на емпіричні і теоретичні.

Емпіричне аргументування — аргументування, невід'ємним елементом якого є посилання на досвід, на емпіричні дані.

Теоретичне аргументування — аргументування, що спирається на міркування і не користується безпосередньо посиланнями на досвід [35, с. 44].

Відмінність між емпіричним і теоретичним аргументуванням відносне, як відносна сама межа між емпіричним і теоретичним знанням. Нерідкі випадки, коли в одному і тому ж процесі аргументування з'єднуються і посилання на досвід, і теоретичні міркування.

З різних способів теоретичного аргументування особливо важливе значення мають: дедуктивне аргументування (виведення обгрунтовуваного твердження з інших, раніше прийнятих тверджень), системне аргументування (обґрунтування твердження шляхом включення його в добре перевірену систему тверджень, або теорію), принципове спростовання (демонстрація принципової можливості емпіричного підтвердження і емпіричного спростування обгрунтовуваного твердження), умова сумісності (показ того, що обгрунтовуване положення знаходиться в згоді із законами, принципами і теоріями, що відносяться до досліджуваної області явищ), методологічне аргументування (обґрунтування твердження шляхом посилання на той надійний метод, за допомогою якого воно одержане).

Всі згадані способи універсальної (емпіричної і теоретичної) і контекстуальної аргументації складають основу всіх способів аргументування, але, звичайно, ними не вичерпується безліч можливих прийомів переконання.