Аргументація у політичному дискурсі

Стосовно різновидів соціально-політичних аргументів слід виділити: оціночні аргументи, підведення політичних підсумків, політичну констатацію, політичне розпорядження і т.п.

До оціночних аргументів відносять аргументи, які стосуються оцінки політичних програм, лозунгів, ідейних принципів та засобів їх обґрунтування. Іноді оціночні аргументи направлені на оцінку політичних, а іноді і особистих якостей прихильників тих чи інших позицій.

Підведення політичних підсумків вважається різновиди політичної оцінки. Аргументи цього типу пов’язані з характеристикою певного рубежу, з реалізації програми або мети. Підведення політичних підсумків передбачає порівняння і зіставлення і використовується при характеристиці тактичних засобів, які орієнтовані на досягнення стратегічних цілей.

Політична констатація близька до поняття політичних підсумків і можу бути їх моментом. Вона встановлює наявність деякої властивості суспільного явища.

Політичне розпорядження висловлює вимогу реалізації на практиці тих сторін суспільних відношень, які усвідомлюються як позитивні, або прогресивні. Розпорядження має форму обґрунтування необхідності тієї чи іншої дії, обов’язку її здійснення. Аргумент теоретичного розпорядження теоретично усвідомлює та обґрунтовує практичну дію.

Відомий французький вчений К. Пэйрутэ вважає, що принципи будь-якої аргументації, включаючи і політичну, базуються на таких аргументах як:

-              аргумент авторитету (спирається на плануючу моральну, літературну та політичну норму);

-              каузальність (доводить, що за законами детермінізму певний факт веде до певних наслідків);

-              історичні та достовірні дані факти (це доказ часу);

-              цифрові дані (надають мовленню достовірності);

-              переваги та недоліки (дозволяють зробити різноплановий огляд);

-              альтернатива (ґрунтується на тому, що потрібно неодмінно вибирати з двох можливих варіантів один);

-              відмова від інших рішень (вказує на недоліки цих рішень);

-              “рівні” (існують для доказу того, що завдяки деяким зусиллям, можливо досягти першого рівня і т. ін.);

-              апеляція до вічних цінностей [68, с. 103].

Аргументи які входять до складу принципів, на яких ґрунтується соціально-політична аргументація, дозволяють досягти певних можливостей у процесі аргументування і сприяють різноплановому вивченню феномену соціально-політичної аргументації.

2.2 ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС

Соціально-політична аргументація як вид комунікативної діяльності розглядається в межах політичного дискурсу, який вважають засобом реалізації аргументації.

У сучасних дослідженнях використання мови політиками розглядається як реалізація її політичної функції (Г. Дасуел), “спонукальної функції” (Д. Блумфілд), “агітаційно-пропагандистської” (Н. А. Слюсарева).

Г.Г. Почепцов вважає, що “вербальна комунікація носить головний характер в будь-якій області людської діяльності” в тому числі і в області соціально-політичної аргументації.

Вербальна комунікація впливає на людину на багатьох рівнях.

Т.А. ван Дейк аналізуючи прояви ідеології в вербальних структурах, підкреслює, що “ідеологи повинні втілювати соціальне значення і думку” [51, с. 32].

Сучасна ситуація характеризується тим, що зараз більше, ніж будь-коли в політиці, мова є не тільки інструментом формування та вираження думок, але й засобом їх приховування. “Возможность манипулирования аудиторией с помощью языка заложена в медлетингтивности (неразчленённости) форм содержания языкового знака” [73, с. 103].

Отже, політичний дискурс – це проблема не тільки політична, але й лінгвістична та культурна, “…говорить о языке и не говорить о состоянии общества и общественного сознания невозможно” [71, с. 57].

Стосовно концептуальної основи політичного дискурсу, слід відзначити, що він складається з ієрархії цінностей з великим аргументативним потенціалом. Ціннісні структури формують міфологію суспільної свідомості, до якої часто звертаються політики.

Ровиток “політичного дискурсу” пов’язують з розвитком засобів масової інформації, котрі створюють “великомаштабний політичний дискурс” зв’язуючі в одне ціле когнітивні та соціальні аспекти, цінності, фрейми, моделі, символи, міфи. На підставі оціночних суджень комунікант їх класифікує, формуючи таким чином певні предметні каталоги [14, с. 115].

Детальний аналіз та моделювання політичного дискурсу ведеться з 50-х років ХХ ст.

Незважаючи на те, що політичний дискурс є одним з найбільш авторитетних з видів аргументативного дискурса, його вивчення заслуговує особливої уваги.

Слід відзначити, що сам термін “дискурс” має декілька визначень. П. Серіо дає їх характеристику:

1.              еквівалент поняття “мовлення”, тобто будь-яке конкретне висловлювання;

2.              одиниця за розміром більша ніж фраза, висловлювання в глобальному смислі, тобто предмет вивчення “граматики тексту”, яка вивчає послідовність окремих висловлювань;

3.              у рамках теорії висловлювання або прагматики “дискурсом” називають вплив висловлювання на його отримувача і його внесення в “мовленнєву ситуацію”, до складу якої входить суб’єкт висловлювання, адресат, момент та певне мвсце висловлювання;

4.              мовлення мовця в протилежність “розповіді”, яка розвертається без експліцитного утручання суб’єкта висловлювання;

5.              іноді протиставляються “мова” і “мовлення” як, з одного боку, система малодиференційованих віртуальних значень, а, з другого боку, як диверсифікація на поверхневому рівні, яка зв’язується з різноманітністю вживань, що стосуються мовних одиниць (розрізняється дослідження елемента “у мові” і його дослідження у “мовленні”);

6.              система обмежувань, які накладаються на необмежену кількість висловлювань залежно від певної соціальної або ідеологічної позиції [69, с. 10].

Аналіз дискурсу традиційно визначає свій предмет дослідження розрізняючи “висловлювання” і “дискурс”.

П. Серіо вважає, що висловлювання – це послідовність фраз, яка міститься між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс – це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує. Таким чином, погляд на текст з позицій його структурування “у мові” визначає даний текст як висловлювання, лінгвістичні дослідження умов виробництва текту визначає його як дискурс [44, с. 158].

Базуючись на визначенні П. Серіо ми вважаємо, що поняття “дискурсу” відкриває взаємодію між чисто лінгвістичним підходом і підходом, який розчиняє мову в ідеології.

Політичний дискурс формується на основі національної мови, яка використовується політиками, партіями або владними структурами для досягнення найрізноманітніших цілей:

- встановлення суспільного консенсусу;

- прийняття і обґрунтування певних політичних та соціально-ідеологічних стратегій в умовах множинних суспільних інтересів плюралінгвістичного суспільства;

- підтримання або руйнування “статусу кво”;

- “промивання умів”, нав’язування масовій свідомості тієї або іншої ідеологічної думки. [2, с. 22].

Під політологічним (політичним) дискурсом розуміється зв’язаний текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціологічними, психологічними та іншими факторами. Політичний дискурс актуалізується у таких жанрах, як промова політика, інагураційне звернення президента, політичний документ (указ президента, зміст закону, комюніке), звіти уряду у парламенті, затвердження або обговорення бюджету [2, с. 25].

Успіх у комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, але й поведінку у зв’язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам’ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним [2, с. 28].

У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера – це мовленнєві жанри, суб’єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії – керівники держави, міжнародних об’єднань, політики установ та партій [7, с. 57].

Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної детермінованої політичною діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови [3, с. 86].

Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об’єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб’єкт політичної дії [2, с. 158].

Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості [4, с. 12].

Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав’язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

За останні роки політичний дискурс став активним об’єктом лінгвістичних досліджень. У зв’язку з глобалізацією соціальних змін, технологізацією політичного дискурсу, соціологи, лінгвісти та інші спеціалісти, доходять висновку, що мова – це влада. У періоди радикального суспільно-політичного реформування закономірно підвищується увага до аспектів соціального життя, здатних визначити подальшу побудову нової системи аксіологічних координат з іншими акцентуваннями рубрик цілісних шкал [6, с. 60]. На особливу увагу заслуговує політичний дискурс, адже мова є невід’ємною від політики і владних відношень, і тільки у цьому контексті може стати адекватно зрозумілою.

У сучасному політичному дискурсі вплив переконання та сприйняття адресатом мовлення політика є значним. Переконання здатні формувати, чи навіть передбачати рівень взаємовідносин між політиком та виборцем. Ефективність же спілкування політичного діяча залежить від його здатності взаємодіяти з іншими людьми та встановлювати так званий рапорт, налаштовуючись щодо їхніх моделей світу і навичок поведінки, внутрішньо приєднуючись до них, бо “різниця полягає не в самому світі, а в його фільтрах, через які його сприймаємо: мова – це фільтр, переконання – також “фільтр” [46, с. 25].

Останнім часом змінився статус усної комунікації в політиці завдяки освітленню в засобах масової інформації політичних подій. Завдяки телебаченню адресат сприймає не тільки зміст повідомлення, але й зовнішній вигляд мовця разом з вербальною та невербальною поведінкою.

Осмислення даних реалій примушує лінгвістів піти за дійсно мовні межі і розглядати політичний дискурс як єдність вербального, невербального і екстралінгвістичного аспектів.

Політичний дискурс співвідноситься з широкою сферою свідомості суспільства, оскільки до її складу входить значна кількість суспільних відносин. Ідеологічна спрямованість політичного дискурсу тісно пов’язана з політикою яку запроваджує держава та уряд. Однак не тільки політика впливає на формування політичного дискурсу, який реалізується в вербальній формі, а й він сам є інструментом впливу на формування політики через свого адресата (читача, глядача, слухача). Функція впливу споруджує комплекс лінгвістичних засобів усіх мовних рівнів, а також на рівні текстової композиції.

Для політичного дискурсу характерні дві головні функції: інформаційна (комунікативна) та впливаюча (прагматична), які реалізуються у постійній єдності.

Соціальна спрямованість прагматичної комунікації політичного дискурсу – бути видом оперативного впливу на масову аудиторію у політичних та ідеологічних цілях.

Політичний дискурс існує в усній та письмовій формах. Прикладом першої є – публічні виступи політиків, їх інтерв’ю, виступи по радіо і телебаченню, прес-конференції, парламентські дебати, блоки політичних новин у телерадіопередачах.

Традиції усної форми були закладені ще в античні часи. Підвидами політичного дискурсу вважають: дипломатичний та релігійно-проповідницький. Усна форма політичного дискурсу сприймається у єдності вербального, невербального та екстралінгвістичного факторів. Письмова форма політичного дискурсу охоплює різноманітні договори, протоколи, інформацію в газетах про політичні події, а також політичну рекламу.

Соціологічний аспект політичного дискурсу пов’язаний з його прагматичною функцією, тобто конотація слів змінюється в залежності від того, який прагматичний ефект йому надає адресант чи адресат.