Філософські погляди Ф. Ніцше

Впроваджуючи до філософії  нові засади, Августин, не міг і не хотів цілковито визволитися  від давніх, старогрецьких і старохристиянських. Він гадав, що істина доступна індивідам, але, з іншого боку, вважав її за привілей Церкви. Твердив, що тіло не є злом, адже воно є твором Божим, але у тілесному  пожаданні вбачав джерело зла. Різні  тенденції первісного християнства, думка біблійна і думка спекулятивна, дух релігійний і дух церковний, раціоналізм і містицизм, вірність Законові і любов, - все це злучилося  в Августина. З огляду на цю повноту  мотивів, суперечності не одразу могли  бути усунуті, а самостійна християнська думка – виразно від сепарована від античної; це було завданням  для століть.

Література

1. І.В.Бичко. Філософія  – К., 1991.

2. Татаркевич В. Історія  філософії (том 1) – Львів, 2000.

3. І.В.Бичко. Історія філософії  – К., 2001.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Етичні погляди  Ф.-В. Ніцше

Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше, однак, категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі (не тільки проти моральності, реальних моральних стосунків, які завжди недосконалі, а й проти моралі як системи норм бажаних моральних  стосунків людей), за “переоцінку  цінностей”, насамперед моральних. “Необхідно знищити мораль, щоб звільнити  життя”, — стверджував філософ. Етиці як науці про мораль, на його думку, не вистачає проблеми самої  моралі: “...сама цінність цих цінностей  повинна бути колись поставлена під  сумнів...”

Образність і фрагментарність  праць Ф.-В. Ніцше, насиченість їх парадоксальними висловлюваннями, афоризмами, міфами тощо ускладнюють  тлумачення його філософської, зокрема  й етичної, концепції. Невипадково  одні автори захоплюються його працями, а інші, навпаки, засуджують, називають  їх автора ідейним і духовним вождем фашизму.

На думку Ф.-В. Ніцше, сучасна  йому Європа перебуває напередодні  кризи. Однак щоб збагнути це і  переоцінити цінності, філософ повинен  бути чесним перед собою, мати “злу”  совість, не схилятися перед авторитетами, виявляти героїзм мислі (за героїзм  мислі Ніцше захоплювався творчістю  А. Шопенгауера). Філософ нічого не повинен  брати на віру, йому слід підозріло  ставитися до дійсності, зривати  маски з освячених ідеалів, не лякатися світу, який при цьому йому відкриється, не боятися бути незрозумілим і відкинутим ображеними обивателями. Насамперед він має відмовитися  від морального тлумачення світу, яке  панує в традиційній філософії  і теології, не довіряти смислу, що лежить на поверхні, а відшукати його соціально-психологічні основи.

Різновиди моралі, за твердженнями Ф.-В. Ніцше, загалом належать або  до моралі аристократів (кращих), або  до моралі рабів (гірших).

Мораль аристократів —  це “мораль переваги”, одвічна, природна, самодостатня. Вона “виростає із торжествуючого самоствердження” людини як неприборкана сила природи. Наприклад, рицарсько-аристократичні судження про цінності мають своєю  передумовою могутню “тілесність, квітуче, багате, навіть таке, що б'є  через край, здоров'я, включаючи й  те, що зумовлює його збереження, —  війну, авантюру, полювання, танець, турніри  і взагалі все, що містить у  собі сильну, вільну, радісну активність”. Люди високородні, будучи цільними, активними, сповненими сили, почуваються щасливими. Вони не відокремлюють діяльність від  щастя. Основою аристократичної  моралі (і права сильного) є “воля  до влади”. Вона — вища будь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема  нормативних настанов релігії і  сучасної моралі. З “волі до влади” Ніцше виводив усі основи моралі. Суб'єктом аристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство, гармонійність, органічне  поєднання фізичної досконалості і  духовного багатства. Благородна людина навіть ворога вимагає гідного.

У основі "моралі панів", з точки зору Ніцше, повинні лежати наступні принципи:

1) "цінність життя"  є єдина безумовна цінність;

2) існує природна нерівність  людей, обумовлена відмінністю  їх життєвих сил і рівнем "волі  до влади";

3) сильна людина вільна  від моральних зобов'язань, він  не пов'язаний ніякими моральними  нормами.

Ф.-В. Ніцше мало переймався проблемами узгодження моралі як особистісного  феномену з інтересами суспільства  та людства загалом, можливістю набуття  мораллю всезагального характеру. Весь пафос його праць спрямований на розвінчання сучасної йому моралі, яку він називав мораллю рабів.

Мораль рабів, на думку  мислителя, сформувалася під впливом  античної філософії та християнської  релігії і втілилась у численних  аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує  мораль рабів, яку вважають єдино  можливою мораллю, мораллю загалом. Вона складна, суперечлива, проте їй властиві спільні ознаки:

— рабська мораль захищає  інтереси стада, суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою  передусім на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Така мораль сприяє знеособленню людини;

— рабською робить мораль уже  сама претензія на безумовність, абсолютність, ототожнення її з недосяжним ідеалом, на тлі якого реальне існування  людини виглядає нікчемним. Дотримуючись цієї моралі, людина погоджується бути маленькою, жалюгідною, нікчемною;

— норми рабської моралі є зовнішніми стосовно людини як автономної особистості. Така мораль в людині має  відчужений характер, вона представлена репресивними функціями розуму стосовно почуттів, інстинктів. А пізнання як раціональна діяльність не сприяє підвищенню “волі до влади”, оскільки перевага інтелекту паралізує її, підмінює реальну активність розмірковуваннями  та відповідними розмовами. До того ж  рабська мораль видається за самоцінну, адже винагородою за доброчесність  проголошується сама доброчесність;

— рабська мораль спричиняє  роздвоєння людини. Вона представлена в людині її другим “Я”, що постійно виражає невдоволення першим “Я”, навіює їй почуття невдоволення собою, вини і прирікає на постійні сумніви, нерішучість, муки. При цьому тіло, як правило, приноситься в жертву душі;

— рабська мораль завжди фальшива, лицемірна. За словами Ф.-В. Ніцше, в людині твар (природне начало) і творець поєднані воєдино. В  ній є і матеріал, уламок, глина, безглуздя, хаос, але водночас і творець, скульптор, твердість молота, божественний глядач. Співчуття, яке проповідувала  традиційна мораль, на його думку, стосується тварного аспекту буття людини, її необхідно звільнити від співчуття, почуття жалю як від прояву найгіршої  розбещеності й слабкості. Одним  з основних видів зла, які підносяться  християнською релігією, соціалістичними  та деякими іншими ідеологами до рівня  статусу добра, за переконаннями  філософа, є страждання. Добрим він  вважав те, що зміцнює “волю до влади”, бажання влади і саму владу  людини, а зле, навпаки, є наслідком  слабкості людини. Оскільки суверенітет  особистості і вимоги традиційної  моралі несумісні, то особистість має  перебороти моральність, щоб стати  автономною, гордою від усвідомлення своєї могутності, свободи, почуття  досконалості, здатності обіцяти. Свобідна людина послуговується власним масштабом  цінностей, сама визначає і свою гідність, і міру презирства до інших. Вона знає ціну свободи і відповідальності, а тому з такою самою необхідністю поважає рівних собі, сильних і  благонадійних, тих, хто має право  обіцяти, на чиє слово можна покластися. Свобідна людина, аристократ почуває  себе сильною, здатною дотримати  слова всупереч будь-яким обставинам. Усвідомлення винятковості волі над  власною долею стає інстинктом свобідної  суверенної людини. Цей інстинкт Ф.-В. Ніцше називав совістю.

Мораль філософ пов'язував із творчим началом людини. Вона може бути проявом або позитивної творчості, самореалізації індивіда, що є результатом природного спонукання (аристократична мораль), або негативної, що служить демагогічним прикриттям руйнівних емоційно-вольових імпульсів (рабська мораль). Чимало його висловлювань наводять на думку, ніби він ототожнював рабську мораль з мораллю загалом, а переоцінювання цінностей розглядав як звільнення від будь-яких моральних цінностей. Проте немало міркувань Ф.-В. Ніцше засвідчують протилежне. Наприклад, критикуючи мораль, він вдавався до моральних суджень, понять зі сфери етики, писав про мораль майбутнього, хоча й називав цей історичний етап розвитку моралі позаморальним. Перший етап розвитку моралі є доморальним (коли цінність вчинку визначалася цілковито його наслідком), другий — моральним (коли критерієм цінності вчинку вважали характер наміру), третій — позаморальним (йому властиві стосунки, вчинки, зумовлені не намірами, а чимось глибшим, ґрунтовнішим, стосовно чого наміри є зовнішнім виявом). Позаморальні вчинки здійснюють за відсутності ситуації вибору, роздвоєння “Я” людини, без орієнтації на певні норми. Вчинена людиною дія є самостимульованою, глибоко особистісною, виявом смислу її життя. Свідки такої дії розцінюють її як високоморальний вчинок, оскільки вона відповідає найсуворішим нормам моралі. Однак похвала може принизити людину, бо такі дії позаморальні, вищі для неї від моральних, орієнтованих на зовнішні норми. Йдеться про дії, в яких концентровано виявляється смисл особистого життя людини, і водночас такі, наслідки яких відповідають найсуворішим вимогам моралі. Філософ вважав, що позаморальна поведінка є привілеєм тільки аристократів. Етичним поглядам Ніцше властиві презирливе ставлення до простих людей, засудження демократичних засад у житті суспільства, заперечення всезагального характеру моралі тощо. Вони мають як прихильників, так і опонентів. їх виважена оцінка наводить на думку, що проголошувана мислителем “воля до влади” означає насамперед владу над собою, панування над собою. Однак, досягнувши панування над собою, надлюдина повинна панувати над обставинами, над природою і всіма нестійкими креатурами (лат. creatura — створення) з ослабленою волею. Ця надлюдина нічого власне надлюдського в собі не містить. Вона — суверенний, автономний індивід, сильна особистість. Тезу філософа “по той бік добра і зла” не варто вважати закликом до аморальності, бо вона принаймні не означає “по той бік гарного і поганого”. У ній, очевидно, йдеться про те, що оцінювання спостережуваних явищ залежить від того, суб'єктом якого відношення є людина: за прагматичного відношення вона оцінює явища як корисні чи шкідливі, за естетичного — як прекрасні чи потворні, за морального — як добрі чи злі. Надлюдина Ф.-В. Ніцше не вступає в таке відношення до світу, за якого явища оцінюють як добрі чи злі, проте вона розрізняє позитивне і негативне, гарне і погане.

Ф.-В. Ніцше здійснив у  філософії поворот від раціоналістичної метафізики до ціннісних проблем, зробив особливим предметом своєї уваги  дорефлексивну свідомість, вказав на ті тенденції в суспільстві і  сформулював ті проблеми (свободи, творчості, відповідальності тощо), які стануть  активно досліджуватися філософією XX ст.

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого  проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом  філософії.

Її представники - Ф.Ніцше, В.Дільтей, А.Бергсон, О.Шпенглер та ін.. Це філософський напрям, який розглядає  все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не е тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії  життя головним є поняття життя. В залежності від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії  життя.

* Життя береться в його  біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму  на відміну від штучного. Для  цього напряму властива чітко  визначена опозиція "розуму", який  розглядається як хвороба.

* Другий варіант філософії  життя зв’язаний з космологічно -метафізичним тлумаченням життя,  життя тут треба розуміти як  деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно себе відтворює,  біологічна форма є однією  із життєвих форм. Пізнати її  можна тільки інтуїтивно, а не  розумом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Стефан Цвейг. Казанова, Фридрих Ницше, Зигмунд Фрейд. -М.: Интерпракс, 1990. -256 с.

2. Бердяев Н. А. Царство  духа и царство Кесаря. -М .: Республика, 1995. -383с.

3. Ницше Ф. Воля к  власти / Пер. с нем. - М. : Т.О.О. “  Транспорт “ , 1995. - 302с.

4. Ницше Ф. Сборник сочинений:  Том 1. -Итало-советское издательство.: Сирин, 1990. -448с.

5. Бобынин Б. Н. Философия  Бергсона // Вопросы философии и  психологии. — 1911. — Кн. 108, 109.

6. Краткая философская  энциклопедия - М.: изд. группа „Прогресс”. - Энциклопедия. 1994.

7. А.Шопенгауер Світ як  воля та уявлення-Спб.,1898.

8. Історія естетичної  думки в 6 т. том 3.- М., 1986.

9. А. Шопенгауер. Афоризмы  и максимы ЛГУ.: авт. Пред. Ю.В.  Петров. - Л. : Изд. ЛГУ, 1991.

10. Лосский Н.0. Интуитивная  философия Бергсона. Пб., 1922;

11. Чанышев А. Н. Философия  Анри Бергсона. М., 1960;

12. Свасьян К. А. Эстетическая  сущность интуитивной философии  А. Бергсона. Ер., 1978;