Філософські погляди Ф. Ніцше

Тому комунізм як знищення приватної власності – тут  ми переходимо до третього кардинального  питання марксизму – є не статичний "ідеальний" стан суспільства, а  історична епоха, змістом якої є  подолання відчуження. "Комунізм для нас не стан, що повинний бути встановлений, не ідеал, з яким повинна  погодитися дійсність. Ми називаємо  комунізмом дійсний рух, що знищує теперішній стан".

Тут, як і у випадку  з багатьма думками Маркса, потрібно розуміти його  буквально. [3]

Маркс, крім загального методологічного  каркаса для здійснення подібної роботи залишив нам і ключ до послідовності  етапів. У рукописах 1844 р. міститься  геніальний здогад про те, що "зняття самовідчуження проходить той же шлях, що і самовідчуження".

Це означає, що практично  задача знищення приватної власності  полягає в оволодінні виробничими  відносинами – а тим самим  у присвоєнні відчужених продуктивних сил – у порядку, зворотному тому, у якому відбувалося їхнє відчуження. Теоретично ж задача зведена до встановлення послідовності якісних етапів процесу  відчуження, а потім – до її обернення, відображення щодо історичної "осі  симетрії", що розділяє період становлення  відчуження й епоху його подолання, епоху комуністичних способів виробництва.

"Як поступив  зрілий  Маркс із проблемою відчуження"?

Розкривши загалом сутність знищення приватної власності, Маркс  потім (по цілком зрозумілим конкретним політичним, а також і теоретичним  причинам) повинний був сконцентрувати усю свою увагу на першому етапі  її знищення.

Це означало, тим самим, що Маркс-теоретик зосередив свої зусилля  на дослідженні не всіх етапів процесу  розвитку відчуження, а тільки одного, але зате найважливішого, заключного етапу, і відповідно – на вивченні не усіх форм розвитку приватної власності, а тільки вищої її форми, капіталу.

У 1844 р. Маркс-філософ за допомогою  категорії "відчуження праці" уперше відповів на три названих вище основних питання марксизму. Ці відповіді  зробили його революціонером-комуністом. Відтепер головною задачею Маркса-філософа стало створення теоретичної  зброї для Маркса-комуніста. Цілком зосередивши на одному, найбільш важливому  пункті – аналізі вищої, останньої  форми приватної власності і  проблемі її знищення, – Маркс практично  більше не мав можливостей повернутися  до проблеми знищення приватної власності  у всій її повноті.

Однак ці три проблеми, принциповий  шлях рішення яких відкрив Маркс, стали головними питаннями ХХ сторіччя. Крім глибокого філософського  змісту, вони придбали величезне політичне  значення.

Питання про те, що таке приватна власність, по суті, дорівнює питанню  про те, що таке капіталізм перехідної епохи, так як цей капіталізм  завершує собою не тільки історію  капіталістичного способу виробництва, але і всю послідовність антагоністичних  формацій, і як вища форма приватної  власності може бути зрозумілий тільки виходячи з усієї попередньої  історії відчуження.

Питання про те, чому приватна власність повинна бути знищена, дорівнює питанню про те, у чому зміст і виправдання комунізму  – перехідної епохи повернення людині його людської відчуженої сутності, присвоєння людською особистістю всього багатства попереднього розвитку.

Нарешті, питання про те, у чому полягає знищення приватної  власності, дорівнює питанню про  те, через які якісні етапи повинний закономірно розвиватися процес побудови нового суспільства, тобто  процес подолання відчуження.

Ознаки відчуження продукту праці від виробника  найбільше  явно виражаються коли людина виконує  нудотну, не цікаву, монотонну роботу, тобто робота не задовольняє людину ні духовно ні фізично. Коли людина -- робітник виключає себе з реальності настільки, що перестає бути присутнім  у даний момент у даному місці, не стежить за реальністю. Це приводить  до невиконання робітником своєї  роботи чи до браку. Якщо ж робота забезпечує робітника, забезпечує його елементарні  потреби, то він узагалі перестає за роботою думати про інше, змушуючи зосереджуватися себе на предметі праці.

У сучасних умовах не можна  категорично заявляти що предмет  праці настільки відчужується від  робітника, що стає його ворогом. Скоріше  навіть навпаки- якщо робітник може вільно придбати результат своєї діяльності, те це додатковий стимул для підвищення якість роботи, а значить і якість продукту праці. Але якщо робітник не має можливості користатися продуктом  своєї праці, то якість продукту падає  настільки, що створюється враження, що робітник як би спеціально не хоче надати йому споживчої форми, товарного  вигляду.

“Чим більше робітник працює на капітал, тим менше залишається  засобів для фізичного існування  робітника“- тут заховано така людська  риса, що особливо сильно виявляється  при відрядній оплаті праці. Робітник намагається заробити по максимуму, прирікаючи тим самим себе на ще більшу працю, за ще меншу плату.

“Відчуження людини від  людини“. Відчужена праця відчужує людину в відносинах на виробництві  від його природної, дійсної сутності. Усі загальнолюдські відносини  тут проходять через призму відчуженої виробничої діяльності. Наприклад, навіть якщо підприємство не приватне , а, припустимо, колективне або державне, то якщо поза виробництвом відношення між двома  людьми дружнє чи сусідське, якщо вони сусіди по місцю проживання, то на виробництві  це відношення начальника і підлеглого. І якщо ці суб'єкти тільки вживаються в роль, те ще важко помітити цю відмінність  на роботі і поза роботою. Але згодом начальник починає відноситься  до себе як до начальника, а підлеглий  починає відноситься до себе як до підлеглого. А так як відношення до себе виявляються у відношенні до інших, то порушуються природні дружні відносини, і ці відносини виявляються  як відносини начальника до підлеглого, а в умовах приватної власності - у відношенні між експлуататором і експлуатованим.

Проблема ізольованості (відчуженості) людини в роботі Фромма "Утеча від свободи"

Початковою проблемою, що ставив автор перед написанням книги, було дослідження психіки сучасної людини, однак тенденції політичного  розвитку того часу змусили його сконцетруватися  на ключовому, на думку автора, для  культурної і соціальної кризи тих  днів аспекті: на значенні свободи для  сучасної людини. "Основна ідея цієї книги полягає в тім, що сучасна  людина, звільнена від оков доіндивидуалістичного  суспільства, не придбала свободи в  змісті реалізації її особистості, тобто  реалізації її інтелектуальних, емоційних  і почуттєвих здібностей. Свобода  принесла людині незалежність і ірраціональність її існування, але в той же час  ізолювала її, розбудила в ній  почуття безсилля і тривоги. Ця ізоляція нестерпна, і людина виявляється  перед вибором: або позбутися  свободи за допомогою нової залежності, нового підпорядкування, або дорости  до повної реалізації позитивної свободи, заснованої на неповторності й індивідуальності кожного" [5,с.8].

В першому розділі книги  Фромм порушує питання про  те, чи є свобода психологічною  проблемою. Розглядаючи фашистські режими і відзначаючи той факт, що "у Німеччині мільйони людей  відмовилися від своєї свободи  з таким же запалом, з яким боролися за неї", Фромм робить висновок: "якщо на свободу нападають в ім'я  антифашизму, погроза не стає менше, ніж при нападі самого фашизму" [5,с.15], припускаючи під фашизмом диктатуру типу італійської чи німецької. Крім цього, для результативної боротьби з фашизмом необхідно розуміти його сутність, боротьба ж без розуміння  неадекватна і марна. У числі  тих, хто "насмілився потривожити  добросердий оптимізм дев'ятнадцятого  століття" [5,с.17] автор називає  Ніцше, Маркса і Фрейда. Фромм закладає в основу свого аналізу фундаментальні відкриття Фрейда -- роль підсвідомих  сил у людському характері  і залежність цих сил від зовнішніх  впливів, підкреслюючи, що його аналіз, крім того, заснований на припущенні про  наявність особливого зв'язку індивіда з зовнішнім світом і динамічності зв'язку між людиною і суспільством.

Далі Фромм порушує  питання про те, що змушує людей  пристосовуватися майже до будь-яких умов життя і про границі цієї пристосовності. Відповідаючи на нього, він виділяє придбані потреби (споконвічно  не властивій людині) і потреби  фізіологічні (обумовленою людською природою). Для задоволення потреб людина повинна трудитися, умови  ж її роботи визначаються тим суспільством, у якому вона народилася. Обидва фактори -- потреба жити і соціальна  система -- не можуть бути змінені окремим  індивідом і саме вони визначають розвиток тих його рис, що мають велику пластичність [5,с.25]. Крім фізіологічних  потреб існує потреба зв'язку з  навколишнім світом, не зв'язана  з фізичним контактом, незадоволення  якої (моральна ізоляція) приводить  до виникнення психічних розладів.

По Фромму, існує ще одна причина, що обумовлює необхідність приналежності до суспільства: суб'єктивне  самопізнання [5,с.27]. Здатність мислити  дозволяє людині усвідомити себе як індивідуальну  істоту; усвідомлюючи свою окремість, неминучість хвороб і старості, людина не може не почувати свою незначність  у порівнянні з навколишнім світом. Якщо людина не має можливості віднести себе до якої-небудь системи, яка б  направляла її життя і додавала їй зміст, її переповняють сумніву, що у  підсумку паралізують її здатності  діяти, тобто жити. Основні положення  соціальної психології Фромма полягають  у тім, що а) людина є продукт історичної еволюції в синтезі з уродженими законами, але не те чи інше окремо; б) у людини існують фізіологічні потреби і йому властиво уникати  моральної самітності; в) у процесі  динамічної адаптації в індивіда розвивається ряд стимулів, що мотивують  його почуття і дії; г) прагнення  до задоволення цих нових потреб стає силою, що впливає на процес суспільного  розвитку [5,с.28].

Головна ідея книги, по Фромму полягає в наступному: "Людина переростає свою первісну єдність із природою і з іншими людьми, людина стає "індивідом" -- і чим далі заходить цей процес, тим категоричнее альтернатива, що встає перед людиною. Вона повинна зуміти возз'єднатися зі світом у спонтанності любові і  творчої чи праці знайти собі якусь  опору за допомогою таких зв'язків  з цим світом, що знищують її природу  й індивідуальність" [5,с.29].

У другому розділі Фромм  обговорює концепцію, необхідну  для аналізу питання про те, що є свобода для сучасної людини. Цією концепцією є твердження про  те, що свобода визначає людське  існування як таке, причому поняття  свободи прогресує разом зі ступенем усвідомлення людиною себе самого як незалежної й окремої істоти. Зв'язок, що існує між індивідом і зовнішнім світом, що існує до того моменту, як процес індивідуалізації приводить до повного відокремлення індивіда, Фромм називає "первинними узами", протиставляючи їх тим новим зв'язкам, що з'являються після звільнення від первинних уз. Як приклад він приводить дитину, що зв'язана з матір'ю перші роки життя, зв'язок первісної людини з плем'ям [5,с.31]. Звільненню від первинних зв'язків супроводжує процес усвідомлення дитиною своєї індивідуальності. Крім заміни одних зв'язків іншими, на думку Фромма, у дитини в міру росту розвивається прагнення до свободи і незалежності. Для з'ясування характеру цього прагнення автор розглядає два аспекти процесу зростаючої індивідуалізації: розвиток і інтеграція фізичної, емоційної й інтелектуальної сфер -- розвиток особистості, обумовлений в основному соціальними умовами. Другий аспект -- зростаюча самітність, що супроводжує звільненню від первинних уз, що забезпечували раніше фундаментальна єдність з навколишнім світом і відчуття повної безпеки. Виникаюче прагнення побороти почуття самітності приводить у нормі до утворення нових зв'язків, відмінних від первинних: спонтанних зв'язків з людьми і природою [5,с.32]. Однак існує небезпечне відхилення, що полягає в тому, що індивід, активно не бажаючи будувати нові зв'язки, прагне повернутися до колишніх, а оскільки це фізично неможливо, подібне підпорядкування приводить до розвитку в дитини ворожості і бунтівливості, спрямованих проти людей, від яких він продовжує залежати.

Розрив між процесом індивідуалізації, що відбувається автоматично і процесом розвитку особистості, що стримується  поруч психосоціальних причин, приводить, по Фромму, до сильного почуття ізоляції, що запускає в роботу психічні механізми, названі автором механізмами  втечі ("бегства" -- рос.). Далі, зіставляючи  ступінь розвитку інстинктів у тварин і в людини, Фромм дійде висновку про те, що людське існування і  свобода нероздільні із самого початку [5,с.37], розуміючи під свободою негативну  свободу від інстинктивної зумовленості дій. По Фромму, саме біологічна недосконалість людини привела до появи цивілізації.  Зв'язок між людиною і свободою добре відображений в біблійному міфі про вигнання з раю. Порушення  встановленого порядку є, по суті, актом свободи -- першим людським актом  узагалі. Таким чином, акт свободи (непокори) прямо зв'язується з початком людського мислення. Процес розвитку свободи носить, по Фромму, діалектичний характер: з однієї сторони -- це розвиток людини, з іншої -- посилення ізоляції, що приводить до росту почуття  безсилля.

Дуже важливим пунктом  для розуміння положення індивіда в сучасному суспільстві є  етичні погляди на економічну діяльність. Для пояснення цього відношення Фромм приводить двох передумов: "Економічні інтереси другорядні і  повинні бути підлеглі справжній  справі людського життя -- порятунку  душі; економічне поводження є однієї зі сторін особистого поводження взагалі, так що на нього -- як і на інші сторони  поводження -- поширюються вимоги моралі". Економічний розвиток капіталізму  супроводжувалося серйозними змінами  в психологічній атмосфері. Час  і праця придбали велику цінність, відношення до роботи стало набагато вимогливішим, всіх охопило прагнення  до багатства. З приходом капіталізму  середньовічна соціальна система  була зруйнована, а разом з нею  була зруйнована і та стабільність і відносна безпека, що вона давала індивіду. "Індивід став самотнім; усе тепер залежало не від гарантій його соціального статусу, а від  його власних зусиль" [5,с.59].

Таким чином, завдяки впливу соціально-економічних змін, що відбулися  в XV--XVI століттях, індивід 1) звільняється від економічних і політичних обмежень; 2) здобуває позитивну свободу, але при цьому звільняється від  зв'язків, що давали йому почуття впевненості.

Інші риси характеру представника середнього класу того часу -- ворожість  і заздрісність. Гіпертрофований  розвиток цих рис обумовлено серйозним  придушенням емоцій і почуттєвих потреб людини. Посиленню ворожості сприяла розкіш, у якій купалися представники церковної верхівки і капіталісти. Однак на відміну від нижчого класу, відкритий прояв ворожості представниками середнього класу було неможливе: вони самі, по більшій частині, прагнули процвітати в загальному розвитку. Подавлена в такий спосіб ворожість розросталася і захоплювала людей цілком, визначаючи відношення до навколишніх і до себе [5,с.87].