Філософські погляди Ф. Ніцше

Унаслідок падіння середньовічної феодальної системи індивід став вільний. Однак крім свободи дій  індивід позбавився почуття впевненості. Найбільш позитивно нова свобода  подіяла на вищий клас. У нижчого  класу пошук нової свободи  викликав бажання покінчити зі зростаючим гнобленням, тому що втрачати було вже  нічого. На середній клас нова свобода  подіяла негативно. Лише нові релігійні  течії вказали індивіду шлях до подолання  тривоги.

Висновок, що робить Фромм  в третьому розділі, полягає в  наступному. Соціальний процес, що визначає спосіб життя (відношення до людей і  до праці), формує характер індивіда, що, у свою чергу, впливає на процес суспільного  розвитку; виникаючи і розвиваючись як реакція на погрозу з боку нових  економічних сил, новий характер сам стає продуктивною силою, що сприяє розвитку нового економічного ладу [5,с.93].

Разом із самоствердженням індивіда капіталізм приніс із собою  самозаперечення й аскетизм: метою  життя стала економічна діяльність, фінансовий успіх і матеріальна  вигода. Принцип роботи заради нагромадження  капіталу об'єктивно зіграв велику позитивну роль у розвитку людства -- саме ріст продуктивних сил дозволяє створити таке майбутнє, пише Фромм, у  якому припиниться боротьба за задоволення  самих насущних матеріальних нестатків, -- але суб'єктивно цей принцип  змусив людину працювати на чужі цілі і підсилив у ньому почуття  особистої незначності і безсилля.

Панування ринку у всіх суспільних і особистісних відносинах привело до того, що усі вони перейняті  байдужністю. Особистості стають об'єктами маніпуляцій, інструментами. Таким  же стало і відношення до праці: виробник не зацікавлений у своїй продукції, він робить те, що забезпечує максимальний прибуток від вкладеного капіталу. Однак найбільше сильно ефект "об'ектизації" проявився у відношенні індивіда до самого себе: особистість стала  товаром, що продається і купується  за законами ринку.

В індивіда є два шляхи. Перший -- спонтанно зв'язати себе з навколишнім світом через любов  і працю, через прояв усіх своїх  здібностей, знаходячи в такий  спосіб єдність з людьми, світом і самим собою, не відмовляючись  від незалежності свого "я" -- в  термінах Фромма це шлях, що веде до позитивної свободи. Другий -- відмова від свободи  в спробі подолання виниклої самітності. Цей шлях, шлях до негативної свободи, не в силах забезпечити індивіду колишнє єднання і спокій, тому що відокремленість від минулого неминуча; шлях цей зв'язаний з відмовлою  від своєї індивідуальності, він  пом'якшує тривогу і робить життя  терпимим, але проблеми не вирішує. При обранні останнього шляху  життя перетворюється в автоматичну  діяльність, що не має мети і нездатне дати результат. 

Один з механізмів утечі  від свободи -- відмова від своєї  особистості і зв'язок її з якою-небудь зовнішньою силою для одержання  сили, що не дістає індивіду. Ці механізми  виражаються в мазохистских і  садистських тенденціях, що мають  місце бути як у невротиків, так  і в нормальних людей, але виражені в різному ступені. Найбільш частий прояв мазохистских тенденцій -- почуття  власної неповноцінності, безпорадності. У цих людей є прагнення  позбутися цих почуттів, але несвідомий зв'язок з бажанням підкоритися їм дуже сильний.

Спостереження за мазохістами  допомогли Фромму встановити, що усі  вони переповнені страхом самітності; страх цей може бути неусвідомленим чи замаскованим, але він є, і обумовлений  негативною свободою. Мазохізм же є  один зі шляхів позбутися від цього  страху за рахунок зняття із себе тягаря свободи, іншими словами -- відмовлення  від власної особистості. Але  подібне рішення рятує лише від  усвідомленого страждання, схована  ж незадоволеність залишається.

Спостереження Фромма показали, що сутність будь-якого неврозу, так  само як і нормального розвитку, складає боротьбу за свободу і  незалежність. Багато хто з "нормальних" людей, що  принесли в жертву особистість, стали добре пристосованими і  тому вважаються нормальними. Невротики  ж, по суті справи, продовжують пручатися  повному підпорядкуванню і являють  собою приклад недозволеного  конфлікту між внутрішньою залежністю і прагненням до свободи [5,с.153].

Інші механізми втечі, по Фромму, складаються в повній відмові від світу чи в "психологічному самозвеличенні" до такого ступеня, що світ стає малий у порівнянні з людиною, однак вони не представляють  інтересу в змісті суспільної вартості. Ще один важливий у соціальному плані  механізм полягає в тім, що індивід  цілком засвоює тип особистості, запропонований йому суспільством і  перестає бути самим собою. Спосіб цей  характерний для нормальних людей  у загальноприйнятому змісті цього  слова, однак у цьому випадку  виникає протиріччя з представленнями  про нашу культуру, одне з яких полягає  в тім, що більшість членів суспільства -- особистості вільні і незалежні.

Остання глава книги присвячена аналізу свободи індивіда в демократичному суспільстві. Вважається, що відсутність  зовнішньої влади привела до розвитку індивідуалізму. Далі Фромм зауважує те, що "право виражати свої думки  має сенс тільки в тому випадку, якщо ми здатні мати власні думки" [5,с.201]. Свобода від зовнішньої влади  стає надбанням тільки в тому випадку, коли внутрішні психологічні умови  дозволяють затвердити свою індивідуальність. Ідеал нашого часу -- жити і мислити  без емоцій; емоційність стала  символом неврівноваженості чи душевного  нездоров'я.

Багато людей чи рано пізно  задаються питанням, чому вони прагнуть досягти тих чи інших цілей. Якщо таке питання з'являється, то воно лякає, тому що торкається основи діяльності людини -- знання того, що він хоче. Тому люди прагнуть скоріше забути це питання  і продовжити погоню за цілями, які  вони вважають своїми [5,с.210]. Сучасна  людина живе в стані ілюзії, начебто  вона знає, чого хоче. Насправді вона хоче це, що повинна хотіти відповідно до загальноприйнятого шаблона. Знати  свої справжні бажання, пише Фромм, набагато складніше, ніж здається; це одна з  найскладніших проблем людського  буття. Визначити, наскільки наші бажання  не є нашими власними, дуже складно; причому ця складність тісно зв'язана  з проблемою влади і свободи. У ході нової історії влада  церкви перемінилася владою держави, влада  держави перемінилася владою совісті, влада совісті сьогодні витиснута  анонімною владою здорового глузду і суспільної думки. Ми перетворилися  в роботів, пише Фромм, але живемо під впливом ілюзії, ми -- самостійні індивіди [5,с.211].

Так що ж означає свобода  для сучасної людини? Людина стала  вільна від зовнішніх зв'язків. Вона могла б діяти по своїй волі, якби зналі, чого вона насправді хоче. Замість цього вона пристосовується  до анонімної влади і засвоює "я", що анітрошки не відбиває її власну сутність. Усупереч видимому благополуччю, сучасна людина подавлена глибоким почуттям безсилля і пасивно зустрічає  катастрофи, що насуваються.

Чи можливий стан позитивної свободи, у якому індивід існує  як незалежна особистість, але не ізольована, а з'єднана зі світом, іншими людьми і природою? Придбання такої  свободи можливо, по Фромму, через  реалізацію своєї особистості. З  погляду ідеалістів, особистість може бути реалізована тільки зусиллями інтелекту, коли розум придушує й опікує людську натуру. Однак при цьому розум стає в'язнем, і обидві сторони (розум і почуття) калічать одне одного. Фромм думає, що самореалізація досягається шляхом активного прояву всіх емоційних можливостей. Іншими словами, позитивна свобода полягає в спонтанній активності всієї цілісної особистості людини. Проблема спонтанності -- найскладніша проблема психології, але Фромм дає наступне визначення. Спонтанна активність -- це не змушена активність, нав'язана індивіду його ізоляцією і безсиллям; це не активність робота, обумовлена некритичним сприйняттям шаблонів, що вселяються ззовні. Спонтанна активність -- це вільна діяльність особистості. Передумовою спонтанності є ліквідація розриву між розумом і натурою. На думку Фромма, прикладом спонтанної діяльності є художники (у широкому змісті) та діти.

Секрет того, що проблему свободи вирішує спонтанна діяльність, криється, на думку Фромма, у любові і праці. У любові, що є добровільним союзом на основі збереження власної  особистості. Інша складова частина  спонтанності, праця, повинна бути творчою, а не змушеною діяльністю з метою  рятування від самітності. Основне  протиріччя, що властиве свободі, -- народження індивідуальності і біль самітності -- розв'язується спонтанністю всього життя  людини. При всякій спонтанній діяльності індивід зливається зі світом, але  його особистість при цьому сильнішає, оскільки вона діяльна. Володіння цінностями сили не дає. Тільки якості, що випливають зі спонтанної активності, додають  особистості силу і тим самим  формують основу її повноцінності. Нездатність  же діяти спонтанно, виражати справжні думки і почуття і випливаюча із цього необхідність виступати  під маскою псевдоособистості є, по Фромму, джерелом почуття слабкості  і неповноцінності. З цього випливає, що важлива саме діяльність сама по собі, а не її результат; у суспільстві  ж загальноприйнятою є протилежна точка зору. Якщо людина виявляється  здатна жити не автоматично, а спонтанно, то її сумніви зникають. Людина усвідомлює себе як творчу особистість і розуміє, що в житті є лише один зміст -- саме життя [5,с.219]. Злившись зі світом в  акті спонтанної реалізації свого життя, індивід набуває впевненості; впевненість, відмінну від тієї, котра була характерна для доіндивідуального стану. Нова впевненість динамічна; вона заснована  на спонтанній активності самої людини. Це впевненість, яку може дати тільки свобода, і вона не має потреби  в ілюзіях, оскільки усунула умови, що викликали потребу в цих  ілюзіях.

Позитивна свобода як реалізація особистості розуміється як беззастережне  визнання унікальності індивіда. Органічний розвиток індивіда можливий тільки за умови найвищої поваги до особливостей особистості -- як чужої, так і власної. Позитивна свобода також постулює, що людина є центром і метою  свого життя; що розвиток його індивідуальності, розвиток особистості -- це вища мета, що не може бути підлегла іншим, нібито більш  гідним цілям [5,с.220].

Отже, справжній ідеал  по Фромму -- це мета, досягнення якої сприяє розвитку, свободи і щастю особистості. Ірраціональні цілі, досягнення яких шкідливе для життя, є помилковими  ідеалами. Звідси випливає, що справжній  ідеал -- виразне вираження найбільш повного твердження особистості. Любий "ідеал", що суперечить цьому, виявляється  метою патологічного прагнення.

Основна думка книги Фромма полягає в подвійності свободи  для сучасної людини: він звільнився від колишньої влади і перетворився в "індивіда", але в той же час став ізольований і неспроможний, став знаряддям зовнішніх цілей. Такий стан підриває людську особистість. Позитивна ж свобода означає  повну реалізацію здібностей індивіда, дає можливість жити активно і  спонтанно. Свобода досягла критичної  крапки, у якій вона може перетворитися  у свою протилежність. Майбутнє демократії залежить від реалізації індивідуалізму. Свобода може перемогти тільки в  тому випадку, якщо демократія розвинеться в суспільство, у якому індивід, його розвиток і щастя стануть метою і змістом. Проблема, з якою суспільство зштовхнулося сьогодні -- така організація соціальних і економічних сил, щоб людина стала їхнім хазяїном. Шлях рішення, на думку Фромма, полягає в збереженні досягнень сучасної демократії і її прогресі в напрямку розвитку свободи, ініціативи і спонтанності індивіда; причому не тільки в особистих цілях, але насамперед у його праці. Необхідною умовою для цього є суспільство з плановою економікою, що дозволила б поєднувати і концентрувати зусилля всього суспільства. Суспільство повинне опанувати соціальними процесами так само, як воно опанувало природними процесами. Головна умова для цього -- знищення таємної влади невеликої купки ділків, що господарюють в економіці, не відповідаючи нізащо. Важливо створити раціональну економічну систему, що служила би інтересам народу. Важливо, щоб індивіду була надана можливість справжньої активності при виконанні своєї роботи [5,с.225-226].

На питання про те, чи сприяє деяка економічна чи політична  система справі свободи, не можна  відповісти з погляду однієї лише політики чи економіки. Єдиний критерій реалізації свободи -- активна участь індивіда у визначенні своєї власної  долі і життя суспільства не тільки актом голосування, але всією  повсякденною роботою, відносинами з іншими людьми. "Тільки коли людина опанує суспільством і підкорить економічну машину цілям людського щастя, тільки коли вона буде активно брати участь у соціальному процесі, тільки тоді вона зможе перебороти причини свого нинішнього розпачу: самітність і почуття безсилля. Сьогодні людина страждає не тільки від бідності, скільки від того, що перетворилася у гвинтик гігантської машини, у робота, від того, що життя його позбавилося змісту. Перемога над авторитарними системами усіх видів стане можливою лише в тому випадку, якщо демократія буде не відступати, а наступати, здійснюючи ті цілі , до яких прагнули борці за свободу протягом останніх сторіч. Демократія переможе лише в тому випадку, якщо зможе вдихнути в людей найсильнішу віру, на яку здатна людина, -- віру в життя, правду і свободу -- у свободу активної і спонтанної реалізації людської особистості." От на такій оптимістично-повчальній ноті закінчує свою працю "Утеча від свободи" німецький (чи американський) філософ, психолог і соціолог Е. Фромм.

Висновки

Отже, відчужену працю  Маркс розглядав в таких аспектах. Робітник використовує матеріали, узяті в природи й одержує в підсумку потрібні для життя предмети, продукти праці. Ні вихідний матеріал, ні продукт йому не належать - вони йому чужі. Чим більше робітник працює, тим більше світ предметів не належить йому. Природа робиться для робітника тільки засобом праці, а предмети, що створюються у виробництві - засобом життя, фізичного існування. Робітник цілком від них залежить.

Процес праці для робітника  примусовий. Але така праця - це не задоволення  потреби в праці, а тільки засіб  для задоволення інших потреб. Тільки поза працею робітник розпоряджається  собою - тобто вільний.    Праця - форма діяльності для робітника  представляється приниженням у  собі людини.

Праця підневільна віднімає в людини його "родове" життя. Рід  людини живе в природі. Життя людини нерозривно зв'язане з природою. Цей зв'язок - діяльний контакт із природою, в якій головне - праця, виробництво: "...виробниче життя і є родове життя". Але для робітника праця - лише засіб для підтримки власного життя, а не роду. Робітник відноситься  до природи і виробництва не як вільна людина, а як робітник, тобто  відчужено. Це і означає, що в робітника  відібрані і родове життя і  людська сутність.