Філософські погляди Ф. Ніцше

Підневільна праця породжує відчуженість між людьми. Робітники  чужі один одному, оскільки вони конкурують за можливість працювати.

Не тільки робітники, але  і всі люди є відчуженими. Відносини  між людьми теж відчужені і  розходження тільки у видах і  рівнях відчуженості. Маркс указує на існування первинних і вторинних  рівнів відчуженості Чому ж людина стає відчуженою? Відчужена праця  рівнозначна існуванню приватної  власності. Приватна власність - основа економічного життя. На приватновласницькійй економіці тримається вся історія. Це значить, що економічна історія - ключ до розуміння людського життя. "Релігія, родина, держава, право, мораль, наука, мистецтво... є лише особливі види виробництва  і підкоряються його загальному закону". Життя людей в умовах відчуження калічить їх, робить "частковими індивідами" чи нерозвиненими. "Приватна власність  зробила нас настільки дурними  й однобічними, що який-небудь предет є нашим лише коли ми володіємо  ним... коли ми ним безпосередньо  володіємо, їмо його, п'ємо - використовуємо... Тому на місце усіх фізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіх цих почуттів - почуття володіння".

Усунення відчуження -процес, зворотний відчуженню, - присвоєння людиною власної справжньої сутності. Маркс зв'язує його із суспільними  перетвореннями, зі звільненням яке  в основі має знищення відчуження праці. Що буде , якщо людина почне працювати  як людина, тобто не підневільно. У  цьому випадку праця стане  засобом саморозвитку людини, реалізацією  людиною своїх кращих сторін.

Характеристика присвоєння людиною власної сутності, чи перетворення праці з примусової в людську  розглядається Марксом по тим  ж параметрам, що і процес відчуження: 1. по присвоєнню предмета праці і  його результату 2. по звільненню самої  діяльності 3.присвоювання людиною  праці загальної родової сутності 4.гармонізації відносин між людьми.

Тут Маркс створює грандіозну по своєму пафосі картину людини, що живе в єдності з природою. Гармонія із зовнішньою природою здійснюється в діяльності, у якій людина реалізує свої цілі не за законами користі, а  за законами краси. Внутрішня природа  людини також зміниться. Замість  відчуженої недолюдини з'являється  людина з великої букви "Л".

Універсально розвита, живуча у єдності і гармонії із зовнішньою і внутрішньою природою людина - такий ідеальний філосовський образ, що пояснюється Марксом як ядро комуністичного ідеалу. Знищення приватної власності  необхідно, але недостатньо для  присвоєння людьми людської сутності.

У своїй книзі «Утеча від  свободи» Еріх Фромм розвиває основи динамічної психології й аналізує такий  стан людської психіки, як стан тривоги. Виявляється, що для більшості людей  свобода є психологічною проблемою, що може привести до дуже негативних наслідків. Свобода принесла людині незалежність, але одночасно ізолювала його і розбудила в ньому почуття  безсилля і тривоги. Ізоляція породжує почуття самітності, і далі можливі  два варіанти розвитку подій: людина біжить від тягаря свободи і шукає  підпорядкування в зовнішньої могутньої  сили — наприклад, встає під прапори  диктатора —  або людина бере на себе тягар свободи і повною мірою реалізує свій внутрішній потенціал.

Ще один аспект досліджень Еріха Фромма — це проблема розвитку повноцінної особистості в сучасному  суспільстві. Кожному індивідууму  приходиться тісно взаємодіяти  із суспільством, він є основою  для будь-якого соціального процесу. Тому, для того щоб зрозуміти динаміку соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві, необхідно зрозуміти  суть психологічних механізмів, що рухають окремим індивідуумом. У  сучасному суспільстві унікальність і індивідуальність особистості  перебувають під загрозою. Існує дуже багато факторів, що придушують сучасну людину психологічно: ми як вогню боїмося суспільної думки; людина почуває себе дрібною і незначною в порівнянні з рядом гігантських промислових підприємств і величезних компаній-монополістів; залишається тривога, безпорадність і непевність у завтрашньому дні. Ще один бич сучасного суспільства, на який мало хто звертає увагу, —  це відсталий розвиток емоцій людини в порівнянні з його інтелектуальним розвитком. Усе вище перераховане і багато інших факторів відносяться до негативних проявів свободи. У результаті, заради того, щоб позбутися занепокоєння і набути впевненості, людина готова встати під прапори якого-небудь чи диктатора, що ще більш характерно для сучасності, стати маленькою деталлю величезної машини, добре одягненим і ситим роботом.

Еріх Фромм намагається  розробити конструктивні шляхи  для рішення цих проблем, проходження  яких дозволить сучасній людині розвити  свою індивідуальність, позитивно реалізувати  свій внутрішній потенціал і домогтися  втраченої гармонії з природою й  іншими людьми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1.     Философский  словарь // Под. ред. И.Т. Фролова.  М.: Наука, 1991.-- 560 с. 

2.     Причепій  Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник  для студентів вищих навчальних  закладів.--К.: Видавничий центр "Академія", 2001.--  576 с. 

3.     Платонов  С. После коммунизма. -- М., 1989. ("самиздат").

4.     Отчуждение  человека в перспективе глобализации  мира. Сб. статей. Выпуск I // Под ред.  Маркова Б.В., Солонина Ю.Н., Парцвания  В.В. Санкт-Петербург. Издательство  «Петрополис».  2001. , 340 с. 

5.     Фромм Э.  Бегство от свободы: Пер с  англ. // Общ. ред. и послесл.  П.С. Гуревича. -- М.: Прогресс, 1989. -- 272 с. 

6.     Фромм Э.  Человек для себя // Пер. с англ. И послесл. Л.А.Чернышевой. - Мн.: "Коллегиум", 1992. - 253 с. 

7.     Антология  мировой философии: В 4-х т.  М., 1969. T. 3-4.

8.     История философии  в кратком изложении // Пер.  с чеш. И.И. Богута - М.:Мысль, 1991. - 590 с. 

9.     Маркс К.  Економічно-філософські рукописи 1844 р.// Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх  творів. К., 1973

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Філософські  погляди Августина Блаженного.

Феодальна епоха – це не «темні віки», не «провал» у поступальному  рухові людської цивілізації і, звичайно ж, не «крок назад» порівняно з  античністю, як це здавалося мислителям Відродження. Сама назва «Відродження»  несе в собі негативну оцінку «середніх  віків» – віків між античністю і Новим часом, які нібито не з’єднували, а абсолютно розділяли їх. Проте  саме звідси беруть початок характерні для буржуазної свідомості передсуди  щодо середньовіччя як чогось принципово відсталого і реакційного по суті.

Процес систематизації і  впорядкування теологічно-філософських принципів християнської ідеології  з найбільшою інтенсивністю відбувається в IV ст. Серед тих, хто зробив найвагоміший внесок у цей процес звичайно виділяють  кілька імен так званих «отців церкви» (patres ecclesiae). Це насамперед Григорій Низіанзін, єпископ Константинопольський, прозваний  Богословом; Василій Великий, єпископ  Кесарійський; Григорій, єпископ Нісський – всі троє учасники так званого  «капподокійського гуртка», або, як їх називають в церковній літературі, «три світочі капподокійсько церкви».

Західними «отцями церкви»  вважають Амвросія, єпископа Медіоланського, Ієроніма Блаженного, перекладача Біблії на латинську мову і, нарешті, найвідомішого  серед отців церкви і одного з  найзначніших філософів середньовіччя  Аврелія Августина (354-430 рр.), працями  якого завершується період становлення  і утвердження феодально-християнського світогляду, період так званої патристики (від лат. рater - отець).

«Капподокійці» упорядковували систему християнської думки  головним чином на базі неоплатонічної філософії, пристосовуючи останню  до світоглядних установок нової (феодальної) суспільної свідомості. Остаточну християнізацію платонізму в дусі перетворення останнього на стійку абстрактно-гуманістичну тенденцію  теологічно-філософської концепції  середніх віків здійснює єпископ  Гіппонський – Аврелій Августин. Він ще відомий як Августин Блаженний.

Він народився в Тагасті, в Нумідії. В отчому місті, а потім  в Карфагені, Римі й Медіолямі  був учителем риторики. Хоч матір  виховала його у християнстві, він  ставився до нього неприхильно; попервах сповідував маніхейство з його крайнім  дуалізмом добра і зла. Пізніше, відкривши браки тієї доктрини, перекинувся  до академічного скептицизму. В 386 році читання неоплатонівських творів схилило  його повернутися до догматичної  філософії.

Етапи, через які пройшла  Августинова думка, не були випадковими, навіть маніхейство й скептицизм відповідали певній стороні його натури, і, хоч він їх зрікся, але  цілковито не позбувся маніхейського  дуалізму та скептичної недовіри до природного знання.

Августиніанство і по сьогодні репрезентує в рамках католицько-релігійної філософії її екзістенціально-гуманістичне крило. «Люди, - наголошує Августин в  одній з найвідоміших своїх праць  «Сповідь», - дивуються висоті гір, і  величезним хвилям морським, і най  величезнішим водоспадам, і безмежності  океану, і зоряним шляхам, але  не звертають увагу на самих себе». Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного «речово» орієнтовній  традиції античності.

Наголошуючи на лінійних (а  не циклічних) часових ритмах, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно з циклічною концепцією часу все  існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було. Таке розуміння  часу означало розуміння його плину  як поступу, а значить – історії.

Вперше виникав реальний грунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних  проблем, як проблем творчості, свободи  та ін. Йдеться, звичайно про нову постановку Августином питання про час як історичний час. Розуміння Августином проблеми було історично обмеженим. Його «історія» лише короткий відрізок між двома «вічностями» – створення  світу Богом і «тисячолітнім» царством божим на землі. Обмеженість  ця виявляється і в тому, що Августин, по суті, заперечував об’єктивне існування  минулого й майбутнього, суб’єктивістськи тлумачачи їх як, відповідно, пам’ять  і надію.

Августин поділяв вихідний пункт із філософами еллінізму: приймав, що метою людини є щастя та що філософія має знайти. Але про  щастя він гадав, що дати його може лише Бог. Така точка зору була природною  для релігійної епохи, а надто  у християнського філософа, але ніхто  не дотримувався її настільки послідовно, як Августин.

Для щастя потрібне пізнання. Августин шукав такого способу пізнання, який не підлягає помилкам і тому становить  непомильний вихідний пункт для  знання. І знайшов передусім те, що помилки виникають тоді, коли ми висловлюємо твердження про речі, але не виникають, коли стосуються явищ.

Беручи за точку опори  апріорне знання про ідеї, Августин напівраціональним і напівмістичним способом доводив чільні тези метафізики: існування Бога і безсмертя душі. Ми маємо несхитне усвідомлення вічних істин, а все, що вічне, може існувати лише в Богові, отже, Бог – існує. Як інші доводили існування Бога як причини світу, так він доводив  – як джерела істини. Й аналогічно доводив також безсмертя душі: вона мусить бути вічна, бо, усвідомлюючи вічні істини, вона має свою долю у вічності. То був повністю інший  шлях, ніж той, яким до доведення  тих самих тез доходила, наприклад  перипатетична філософія, яка приймала за вихідний пункт досвідне знання про реальні речі.

Суб’єктивістськи-ірраціонально  тлумачить Августин і співвідношення розумово-мислительських і вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином  проводить Августин розрізнення  між наукою і мудрістю.

Наука підпорядкована мудрості, оскільки навчає лише вмінню користуватися  речами, в той час як мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об’єктів. Звідси виводиться теза про незаперечну  першість віри перед розумом (віра передує  розумінню) і, зрештою утверджується  беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні  будь-якої істини.

Вся філософія Августина  була зосереджена на Богові, єдиному  досконалому й абсолютному бутті  – супроти Нього дочасний світ втратив значення, а якщо він і  має значення, то тільки як твір і  відблиск Бога. Без Бога ми негодні  ані діяти, ані пізнавати, ані  існувати. Потрібне просвітлення, щоб  пізнати істину, потрібна благодать, щоб чинити добро і спастися. І  в усій природі ніщо не може діяти  без участі надприродних сил. Такий  був супранутаралістичний погляд Августина  на світ: найгостріша протилежність  усякому натуралізмові.

Властивістю етичних поглядів Августина було те, що злу вони приписували  інше походження, ніж добру. Зло походить від людини, а добро – від  Бога, тобто зло є справою природи, а добро справою благодаті. Добрі  лише ті, що сподобилися благодаті, отже вони добрі не з себе, а з  Божої благодаті. А благодаті  вони сподобилися, не заслуговуючи на неї; благодать –»благо дана», «дано  задарма», і вона не була б «благодаттю», якби Бог уділяв її за заслуги. Тож  людина відповідальна за зло, але  не за добро. Ось так переполовинена етика Августина; одна її половина –  виражена вкрай далекосяжного супранатуралізму: без благодаті людина не може чинити добро, а на благодать не може заслужити.

Августин заклав підвалини  під нову християнську філософію. Він  порвав із класичною настановою греків, з її об’єктивізмом і інтелектуалізмом; його настанова була інтроспективна, а воля мала для нього першість перед розумом.